Канни і виноград - Чорногуз Олег

Ви ж несподівано для мене можете стати моїм родичем. Принаймні у практиці такі випадки трапляються. – Майор потягнув ротом повітря, люлька була порожня, а надвечірнє повітря – з присмаком тютюну.

– Давня ця історія, Женю. – Ситорчук перейшов на батьківський тон, і лейтенант відчув, що в цю хвилину Галина ніби стала йому ближчою й ріднішою. У майора ж на серці було важко.

– Дуже важко, Женю. Важко ворушити історію двадцятирічної давності. Хотілося б виправити помилку молодості, – але як? Був і я колись молодий. Молодий і, як казав поет, закоханий по вуха. Я вам хочу звіритися, Женю. – Майор нелегко зітхнув. – Любив я, як ви оце тепер кохаєте Галину, її матір. Важкі то були роки. Ніколи нам було займатися коханням. Часу не було. Все наскоком. Весь час у погонях, весь час когось ловив. Ніколи було й зупинитися. Всього один раз. Один-єдиний раз. – Майор ще раз зітхнув так важко, що лейтенант почув, як у Ситорчука тріснула діафрагма. – Більше ми з матір'ю Галини не зустрічалися. Згодом вона вийшла заміж... За якогось інженера. У них народилася дитина. Мені й тоді здалося це трохи підозрілим і трохи передчасним. Але в моєму здогаді не вистачало однієї ланки. Тоді я так і не докопався до істини. Але тепер, рівно через двадцять два роки, я розгадав цю таємницю...

– Але Галі зараз двадцять років, – заперечив лейтенант

– Ви впевнені? – Майор повернувся і глянув прямо в карі очі свого юного колеги.

– Абсолютно впевнений, – відчеканив Фостиков. – Я тримав у своїх руках її паспорт...

– У міліції теж могли помилитися, хоча це й рідко трапляється... А втім, хто зна, може, це буде перша в моєму житті таємниця, яку я так і не розгадаю. – Ситорчук хотів було підвестися, але не зміг. "Невже здають ноги? – подумав він. – Воно й не дивно, адже стільки попоходив!" Він глянув на лейтенанта, але той теж сидів, як турецький падишах під балдахином.

– Вставайте, лейтенанте, – наказав Ситорчук.

– Але я не можу, товаришу майор. Лавочка пофарбована...

Ситорчук кинув погляд через плече і тільки тепер побачив великий шмат білого паперу, на якому червоними літерами хтось вивів застережливий напис.

– Тепер я, як ніхто, розумію геніїв під час великих винаходів, – промовив він. – Неуважність – їхній вічний супутник. – Із силою відірвався від швидкосохнучої фарби.

Таємнича знахідка

Аерофлотівське кафе "Гелікоптер", куди майор Ситорчук зайшов, було напівпорожнє. Тільки у віддаленому куточку стояла висока грудаста блондинка і їла виноград, запиваючи кавою. З її зовнішності було видно, що вона когось із нетерпінням чекала, нервово обриваючи виноградне гроно, і, здається, не пережовуючи, ковтала. Майор відвернувся.

"Отут і я вип'ю", – подумав він, підійшов до чистого столика і, глянувши на офіціантку, яка була ширша, ніж вища, лагідно сказав:

– Красуне, будь ласка, чашку кави.

– Щойно прийшов – і вже подавай йому каву, – пропливла повз нього офіціантка, як айсберг у тропіках: вигляд холодний, але паруючий...

– Я дуже поспішаю, – мовив Ситорчук тоном директора тресту їдалень та ресторанів. Офіціантка зупинилась, допитливо глянула на його спортивного крою фігуру і промовила все тим же голосом:

– Усі поспішають...

– У мене багато роботи, – додав майор тим же тоном, який йому самому не сподобався.

– А в кого її мало? Ти думаєш, у мене мало?

Майор ні про що не думав. У цей час його голова, як і шлунок, відчували деяку порожнечу, а по-іншомовному – вакуум.

– Поки ви говорите, – ледь стримував себе Ситорчук, – уже б можна було не те що каву, борошно змолоти...

– У нас кава розчинна. Одесько-кишинівського розсипу...

Ситорчук повернувся й рушив до виходу. "Зіпсований настрій – зіпсований апетит", – виник у нього в голові ще один афоризм.

– Отак завжди: замовляють, а тоді тікають. Тільки голову морочать. Алкоголіки, – долинули до нього останні слова офіціантки.

При виході з аеропорту Ситорчук зустрів Квочку.

– Ви відвезли собачу голову до ветлікарні? Що показала експертиза? – запитав майор.

– Нічого не показала, товаришу майоре, – відрапортував сержант. – Сказу в собаки не було. Голову відтяли даремно. Так сказав лікар. Знайшовся хазяїн голови...

– Чиєї голови? – механічно перепитав Ситорчук, думаючи про щось інше...

– Собачої, товаришу майоре.

– Квочко, скільки я вас учив: будуйте фрази точно і правильно. Ви хочете сказати, що знайшовся чоловік, у якого викрали торбу з собачою головою?

– Так, – кивнув головою сержант. – Він сьогодні вранці прилетів з району. Ви вгадали...

"Я ніколи не вгадую, а мислю", – хотілося сказати майорові, але він сказав зовсім інше:

– А що ще нового?

– Нічого, – відповів сміливо Квочка.

Оскільки майор Ситорчук був без мундира, сержант собі насмілився задати питання:

– А у вас?

– Погані справи.

– Чому? ГіпотЕза не сходиться?

– По-перше, не гіпотЕза, а гіпОтеза, а по-друге, ваша подруга, офіціантка Маша, зіпсувала мені настрій...

– Це тому, що без форми, товаришу майор. Треба завжди ходити у формі... Тоді повний порядок і повага. Маша поважає мундири.

– М-да! – промовив своє улюблене слово майор і, прямуючи до автомашини, наказав: – Ви от що, сержанте. Негайно встановіть, за яким столиком у ресторані сидів професор Шлапаківський. Накажіть, хай на той стіл поставлять табличку "Замовлено". Стола бажано обгородити з чотирьох боків вірьовкою, щоб ніхто з безграмотних відвідувачів не сів. Поставте до відома директора ресторану. Стіл ретельно обстежте...

– Єсть, товаришу майор!

– Ще не все.. Знайдете найменший предмет, хай на перший погляд навіть нічого не вартий, – замініть його ідентичним...

– Яким-яким, товаришу майор?

– Ідентичним, як сучасні критики пишуть, тобто подібним. Тепер ви мене зрозуміли?

– Достем...

– Тоді... – Майор задумався. – У вас своя людина у ресторані є?

Квочка ствердно кивнув головою, мовляв, аякже. На кожній зміні...

– Доручіть їй не спускати очей з відвідувача, який за будь-яку ціну захоче сісти тільки за цей столик.

– А якщо той запропонує червінця?

– Хай дозволить і особливу увагу зверне на його руки. Коли він шукатиме той предмет, що знайшли уже ви, сержанте...

– Але я...

– Не знайшли, так знайдете... Я гадаю, знайдете, хоч моя додаткова версія може бути й помилковою. Як тільки він витягне підмінений вами предмет, нехай негайно зателефонують мені. Все.. Знайдете предмет і негайно до мене... Це, здається, моє останнє доручення.

Сержант Квочка, повертаючись з аеропорту, сяяв, як начищені ґудзики на мундирі лейтенанта Фостикова... Ще б пак! Адже він повертався не з порожніми руками. У його кулаці лежала міцно затиснута копійчана монета.

– Ось ідентичний предмет, – промовив зі смаком Квочка, який не менше цифр полюбляв малознайомі, іншомовного походження слова, і розтулив трохи спітнілу долоню. – Знайшов.

– Де саме?

– У ресторані, товаришу майор...

Лейтенант іронічно посміхнувся.

– Сміється той, хто сміється останнім. Ці слова, здається, сказали ви, товаришу майор? – звернувся Квочка до шефа.

– Так, – відповів майор. – Я вживаю їх частіше, ніж каву-глясе. – Він зважив монету в руці й упевнено промовив: – Ви її знайшли під тим столиком, що я вам порадив.

– Так.

– Це не та монета, сержанте.

– Не може бути, – настовбурчилися вуса у Квочки.

– Може. Подивіться у своїх кишенях, чи немає такої ж...

Сержант вивернув кишеню. В одній не було нічого. Він поліз до другої і. ледь не остовпів – другу кишеню у нього хтось делікатно вирізав.

– Боже! – тільки й мовив сержант і підняв очі до стелі.

– Тільки не в цьому кабінеті, – застеріг його майор. – Тут ікон немає.

– Якби, товаришу майор, я не переодягся в цивільне... цього б не сталося... Форму поважають...

– М-да! – пихнув люлькою майор, і з неї посипалися іскри. – Значить, у вас було тільки дві копійчані монети...

– Дві, товаришу майор... Ось ця і... друга...

– І ту, другу, викрали у вас разом з кишенею?..

– Ні, товаришу майор... Мені соромно признатися, але... Надворі сьогодні так пече... Гудуть в аеропорту над липами бджоли...

– Господи! – з інтонацією в голосі, яка не залишала сумнівів щодо його атеїстичних переконань, вигукнув майор. – Ви опустили справжню монету в автомат з газ-водою. Точніше, справжню привезли мені, а фальшиву опустили?..

– Достеменно так, товаришу майор. Я й сам тепер здогадався. А тоді... не міг відрізнити, яка з них справжня, а яка фальшива.

– Але хоч пам'ятаєте, в якому автоматі ви пили воду?

– Достеменно пам'ятаю.

– Ну, Квочко, аби не ваша безвідповідальність, тієї монети нам би вже не бачити.. Негайно сідайте на свій К-750 – і в аеропорт... Закрийте той автомат, розберіть, випотрошіть, робіть з ним що завгодно, але щоб монета мені була... Поїдете разом з лейтенантом...

– Ви б нам лупУ, товаришу майор...

– Не лупУ, а лУпу. Учіть граматику, Квочко, і не доводьте мене до мікроінфарктів...

Коли лейтенант Фостиков і сержант Квочка висипали на стіл цілий мішечок монет, майор безпомилково взяв з купи саме ту, яку шукав...

– Як, без лупи? – здивувався Квочка, правильно зробивши наголос.

– Психотроніка, сержанте.. Почуття, яким володіють люди нашої з вами професії... Виробляйте і в собі, Квочко. – Майор взяв монету і підійшов до вікна.

Сонце сповзало з зеніту і заглядало через шибку в кабінет. Майор поклав на підвіконні монету й відійшов.

– Хай просохне, – промовив він. І знову потяглися хвилини мовчання, довгі, наче в холодильнику. Майор Ситорчук нерухомим поглядом якусь мить дивився просто перед себе. Сонце накреслило на німецькому килимку розміром 2,5×3,5 метра хрест віконної рами, якого досі не було.

– Магнітофон, – взявши в руку монету, несподівано видихнув разом з димом Ситорчук. – Їх найчастіше застосовують у ресторанах. Кладуть будь-де.. Навіть у попільниці. Наші офіціанти на такі гроші уваги не звертають. І тому вона завжди на виду. Ризику ніякого. У цього магнітофона чудова чутливість.

– Але це неможливо! – вихопилося у Фостикова.

– Що неможливо?

– Такий магнітофон у такій монеті?

– Любий мій, ви чули про Миколу Сядристого? Цей закарпатський умілець у день народження своєї дружини підніс їй єдиний у світі за своєю оригінальністю подарунок: відполірував до прозорості людську волосину і в її порожнечу вмонтував виготовлену в мініатюрі гілку з чарівною трояндою на вершечку.