Вітер з Дніпра - Донченко Олесь
Ніколи мені з вами воловодитись.
Але допитливі очі давко вже стежили за Наталею з-за широкого куща смородини.
— Ага, а я все бачив! А я знаю! — почула раптом Наталя грізні слова. Кузька стояв перед нею. Він стояв, весело усміхаючись, він довідався про цікаву таємницю.
— З ляльками граєшся? "Лікарка"! Ану, показуй своїх баришень.
І тут, у цей критичний момент, збентеженій Наталі прийшла на допомогу несподівана думка. Дівчинка рішуче заступила дупло і, намагаючись бути якомога спокійною, сказала:
— Овва! Який швидкий! А квитка маєш?
Кузька здивовано витріщив очі.
— Який там ще квиток? Не мороч голови!
— Дуже просто. Тут у мене ляльковий театр. На дурничку не показую.
Тепер збентежився Кузька. Ляльковий театр! От воно що! А він думав…
— Слухай, Наталю. Я не знав. Їй-право, не знав… Ти ось що… Візьми мене в компанію. Візьми, Наталю.
Наталя глузливо, тріумфуючи в серці перемогу, похитала головою.
— Ой, хитрий ти! Як лис! Багато вас таких знайдеться.
— Наталю, та ти ж піонерка? Кажи, піонерка? Чому ж маніжишся? Ляльковий театр придумала, а мовчиш? Криєшся від товаришів? А ми гуртом такий театр зробимо, що на ввесь район. П'єску дістанемо. І нові ляльки будуть. Ще кращі…
— Що з тобою робити? — замислилася Наталя. — Ну, гаразд. Дивися.
Одну за одною вона виймала з дупла ляльки. Кузька був у захопленні.
— Невже сама робила, Наталю? І цю сама? І цю??Особливо сподобалась йому кругловида Матрьошка, та сама, якій заборонялося танцювати і грати в футбол. Тут же Кузька дав урочисту обіцянку, що він зробить ще Петрушку і Робінзона.
— А то можна ще зробити царя Кощія. А твої ляльки будуть його жінками. Розумієш, як це буде чудесно? Він їх триматиме в полоні під трьома замками, а Петрушка з'явиться і відрубає Кощієві голову.
— Можна й так, — доброзичливо погодилась Наталя. — Можна й голову.
Її серце радісно співало. Як ловко вона придумала! Як же ловко піддурила цього "слідопита"! А хіба й справді не можна влаштувати такий театр?
Умовились, що триматимуть усе це в секреті, аж доки не знайдуть підхожої п'єски, і тоді урочисто запросять увесь загін на виставу. Ото здивуються піонери! Ото буде несподіванка!
Того ж дня ввечері виявилось, що червоної матерії немає. Не їхати ж за нею в містечко!
— Нічого, хлоп'ята, — втішав Василь. — Візьмемо прапори у сільраді, в колгоспі, в школі. Буде три прапори. Можна ще прикрасити зеленим клечанням. І в мене є така пропозиція: доручити цю роботу Євгенові. Під його відповідальність. Як ти, Євгене, згодний? Не осоромиш нас?
Євгешка, не розуміючи, ніяково кліпав повіками.
— Як? Мені?..
— Тобі, Євгене, доручаємо, тобі.
Тепер Євгешка зрозумів. Ураз гарячі сльози виступили від хвилювання на очах, йому, Євгеші, доручають прикрасити вишку! йому, такому… такому злочинцеві й боягузові!.. Євгешка не міг говорити. Задушлива хвиля здавила горло. Він зробив зусилля й мовчки кивнув головою.
— От і гаразд. Ростемо, хлоп'ята! Євгешка згодний!?Стемніло рано. По небу клубочились важкі хмари.
Ніч була чорна й задушлива. Десь на обрії кліпали далекі блискавиці. За вікнами, на вгороді, томливо пахнув кріп, пахла м'ята й нічна матіола. Все принишкло, — Все чекало грози. Але гроза не приходила. Жодний подих вітерця не ворушив листя сонних соняшників.
Цієї ночі Євгешка довго не міг заснути. А коли задрімав на якусь годину, йому приснився галасливий базар. Шалено крутилась карусель, і грала гармошка. Євгешка схопився з ліжка і якусь мить вдивлявся в чорне вікно. Котра година? Чи не пора йти виконувати свій намір? Босі ноги ледве чутно прошаруділи по долівці. Кресонув сірником і подивився на годинник. Пів на п'яту. Пора!
В темряві хутко вдягнувся. З-під подушки витяг ще з вечора приготовлений мішок. Треба нечутно вийти з хати. Двері дуже риплять. Можуть прокинутись батько або мати. Найкраще через вікно.
Євгешка зліз на підвіконня. І зненацька застиг. Несамовито застукало серце.
— Що ти там робиш, Євгене? — ураз почув із суміжної кімнати батьків голос.
— Ні-чого…
Прислухався. Перечекав кілька хвилин. Батько знову заснув. Євгешка легко стрибнув на м'яку траву. Трава була холодна. Холодна земля. Пошкодував, що не взув черевиків. Дарма, не вертатись же за ними в хату.
Тихо відчинив двері в сарайчик. Але Капітан Капітанич почув хазяїна. Він весело заґелґотав. Євгешка присів і злякано замахав руками.
— Тихше! Тихше! Гусачок! Любий мій, хороший гусачок… Білий ти мій…
Гусак підійшов ближче, витяг шию і ткнувся дзьобом хлопцеві в коліна.
— Пробач мені, гусачок. Пробач, Капітан Капітанич! — схвильовано шепотів Євгешка. Він узяв мішок і?посадив туди свого улюбленця.
Незабаром Євгешка виходив з села. Капітан Капітанич сидів за плечима в мішку тихо, мабуть, вражений цією незвичайною подорожжю. Євгешка швидко йшов і поглядав на небо. Час уже світати, але хмари на небі, як чорна вовна. Здавалось, вони спускаються нижче й нижче, придушують землю волохатими грудьми.
Вийшов на поле. Ледве міг розглянути в темряві покручену стежку. Раптом зупинився і хутко озирнувся Хтось іде назирці за ним. Хтось іде, скрадаючись, як тихолапий кіт. Серце застукало хутко-хутко. Стояв і вдивлявся в темряву. Ні, нікого. Це тільки здалося. Г знову йшов. Минув степову криничку при дорозі. Зараз буде могила трьох. Тут поховано трьох комуністів, закатованих бандитами. Ледь сіріє білий мармуровий камінь на могилі. Зненацька зробилось страшно. Хмари чорні, задушливі, безмежне поле, ніч, могила, і він, Євгешка, один-однісінький…
— Капітан Капітанич! — ураз голосно обізвався хлопець.
Гусак мовчав.
— Капітан Капітанич! Тобі не страшно?.. І мені не страшно. Аж ніскілечки не страшно…
І після звуку людського голосу стало ще тихіше. Ще нижче спустилася задушлива навала хмар. І тоді, в цій застиглій тиші, впала перша важка краплина. Звідкілясь вихопився тривожним поривом свіжий вітрець і галопом, як вершник, помчав над ланом. Сполохано метнулось і зашелестіло жито. Сліпуче спалахнула блискавка, і гуркіт грому сповістив про початок нічної грози.
Ну, ніхто з вас тепер не позаздрить Євгешці! Ви знаєте, що таке горобина ніч? Чи будив вас серед ночі несамовитий гуркіт грому, вогненні блакитнокрилі блискавиці, глухий шум нічної зливи? Ви ховали в подушку голову, ви натягали на себе укривало, але, напевне, чули, як здригається від громових ударів будинок і люто хле-ще у вікна дощ…
На полі немає ліжка. І подушки немає. І укривала. Звичайного зонтика і то не знайдете. Немає на полі і дерева, під яким можна було б хоч трохи заховатись від зливи… Нічого немає, крім жита, пшениці й гречки. Але від цих рослин, як відомо, даремно сподіватися захисту від дощу.
Ось у такому становищі опинився Євгешка. Як тільки хлюпнула злива, він кинувся бігти. Чому? Куди? Однаково навколо не було жодного деревця, жодного затишного куточка. Повертатись до села? Туди не менш як чотири кілометри. До того ж Євгешка згадав, що блискавиця найчастіше ударяє в рухливі речі. Ні, від грози в полі не втечеш!
Хлопець скорився своїй долі. Він обрав горбочок, поклав собі на голову мішок з Капітаном Капітаничем. зігнувся, зіщулився, як заєць, і застиг. Мішок доводилось притримувати то однією, то другою рукою. На щастя, Капітан Капітанич не танцював на голові і сидів тихо, зачудований зливою.
Дощ лив безупинно. Блискавка сліпила очі, Євгешка цокотів зубами від холоду, він був мокрий, як сама вода. Але дивно — вперше він не боявся. Так, страху не було. Серце заполонила вщерть тривога — чи встигне він, чи не спізниться? До містечка лишалося чотири-п'ять кілометрів. На дорозі багнюка, не скоро переможеш оці кілометри…
Несподівано хлопець згадав, що коли взяти напрямок на Солоні хутори, то дорога скорочується вдвоє. Правда, на цьому шляху треба переходити через Лисичанський яр, і раніше цією дорогою ходити уникали, але недавно через яр зробили місток, а там, від Солоних хуторів, уже рукою подати до містечка…
Гроза швидко минула, в далині ще сердито грюкав небесними дверима грім, але дощ ущух. Євгешка схопився й рушив. Він тремтів від холоду, босі ноги місили липке багно, але швидка хода потроху розігрівала тіло; почало прояснюватись, стало веселіше. Ось зараз, тільки спуститися узгір'ям, буде і яр, і місток. Але що це таке шумить? Вода! Напевне, вода. Еге, та це ж у яру!
Чорний глибокий яр перетинав дорогу. На дні його з грізним ревом мчався потік. У передсвітанковій сутіні Євгешка розглядів сиві гребені піни. Здається, вся злива скотилася з ланів сюди, у цей яр. А де ж місток? Ось польова нев'їжджена дорога підбігає просто до глиняної кручі. Ось тут стоять стовпи. І на тому боці стовпи.
А місток…
Євгешка з відчаєм скинув з-за плечей мішок. Хлопець стояв, утупивши погляд у сірий бурхливий потік, у сиву піну. Він усе зрозумів. Містка вже не було. Несподівана повідь від лютої зливи підмила стовпи, і легенький тимчасовий місток завалився.
Відчай і тривога стиснули серце. Що робити? Він не встигне, він спізниться! 0 дванадцятій годині починається в колгоспі свято, до того часу треба купити в містечку червоної матерії, повернутись у село і прикрасити всю вишку. А він не повернеться… Від цієї думки кров ударила Євгешці в обличчя. Невже він провалить доручену йому справу? Невже він так і залишиться боягузом і злочинцем?
Потік ревів. Здавалось, що вода все прибуває. З поля стікали в яр десятки струмків і струмочків. Ні, чекати не можна. Обійти яр? Але це значить зробити кілька зайвих кілометрів, іти й толочити достигле жито.
Євгешка зважився. Хапаючись за мокрі кущі, він почав спускатися в яр. Слизька глина осувалась під ногами. Холодні бризки вдарили в обличчя. "Аби тільки потік не збив з ніг", — майнуло в голові. Він ступив у каламутні жовті хвилі. Дедалі було глибше й глибше — ось до колін, ось уже до пояса сягає бурхлива вода. Але дивно — знову Євгешка не відчув ніякого страху. Він тільки міцно зціпив зуби, з відчайною рішучістю, крок за кроком, посуваючись уперед.
Ще трохи — і Євгешка щасливо перейшов потік. Найважче було вишкрябатись по слизькій глині на гору. Однією рукою він тримав мішок з гусаком, другою чіплявся за ріденькі кущики й коріння на схилах яру.
Коли цей важкий шлях було нарешті подолано, Євгешка побачив, що вже розвиднілось.
