Вітер з Дніпра - Донченко Олесь

І підзорна труба його тут же…

З кущів вийшов Павлик. Він був у трусах, як тоді, коли впав у воду. Він вийшов з-за куща і, не глянувши на Євгешку, підійшов до Олесі.

— Чому покинули роботу, друзі? Водохід загинув, треба, щоб вишка була хороша. Ох, і шкода ж, Олесю, водохода! Серце щемить — віриш?

— Вірю, Павлику!

Коли б з-за кущів вийшов бегемот або іхтіозавр, або грім ударив з ясного неба, або Дніпро повернув назад — Євгешка не був би так уражений і ошелешений. Він протирав очі, він не вірив сам собі. Було чого дивуватися і вражатись. Євгешка бачив не бегемота і не іхтіозавра, а Павлика! Павлика! Розумієте, дорогі читачі? Павлик викликав більше вражіння, ніж доісторичний іхтіозавр!

І зненацька Павлик повернувся до Євгешки. Удаючи, ніби він тільки тепер помітив свого товариша, Павлик нехотя мовив:

— А, й ти тут? Живий? Не втопився? Ось тобі й маєш! Він питає, чи живий. Адже про це треба Євгешці спитати Павлика, а не навпаки.

Ні, цього далі Євгешка не міг стерпіти. Він близько підійшов до Павлика.

— Павлику, бий мене! Чуєш, бий!

— Бити? Навіщо? Я не гніваюсь на тебе. Мені просто шкода тебе. Бідний ти, бідний боягуз!

Краще б він був ударив!

Євгешка знітився. Низько похилилась голова, йому лишалось робити?

Але як це сталося? Як урятувався Павлик?..

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

майже цілком присвячений нічній подорожі Євгешка

Того чудового ранку, коли — пам'ятаєте? — на лопухах блищали срібні краплі роси коли Павлик з Євгенікою несли поза городами водохід до річки, того, чудового ранку Олеся проснулась раніше за всіх. "Звісно, коли не рахувати баби Лизавети, яка встала ще раніше і вже поралася біля печі. (Але баба Лизавета в рахунок не йде. Вона просипається ще до того, як гукне її півень галаган).

Олеся встала, схопила рушник і побігла до річки. Деякий час затрималась на березі біля дощок і обаполів. "Ех, і вишка ж буде!"

Згадала Олеся, як читали лист товариша Постишева на районному піонерському зльоті. Тепер будують водні вишки і в Чапаєвці, і в Петрівцях, і в Бучаках. А великолучанські піонери за справжнісіньку водну станцію взялися!

Весело наспівуючи, на ходу скидаючи з себе одяг, Олеся пішла берегом до улюбленого свого місця, де завжди купалась. Босі ноги грузли в піску, десь здалека, з-за повороту ріки долинув гудок пароплава.

Розбігшися з берега, кинулась у воду й попливла. Згори повільно йшов чорний, схожий на черепаху, буксир. Він тяг за собою довжелезний пліт. Біля дерев'яного будиночка на плоті вештались люди, курів димок. Люди почували себе, як удома. Можливо, пливуть вони вже не один тиждень, пливуть звідкілясь із верхів'я Десни, з Брянських лісів. І пливти їм отак на плоті, напевне, ще довго-довго…

Олеся пливла до буксира. Їй заманулося погойдатись на високих хвилях. Дужими плавними помахами рук Олеся впевнено розрізала воду. Перша хвиля від пароплава набігла несподівано й весело, загойдавши дівчину, наче в колисці.

Треба признатись, що коли б поблизу в той час були папа чи мама, вони б дали своїй доньці такої колиски, що вона добре б її запам'ятала. Батько Олесі — водолаз, не раз траплялися з ним небезпечні пригоди, але він завжди казав: "Мужність — це розсудливість". Олеся вважала, що це цілком правильно. Але вона негайно забувала про всяку розсудливість, коли потрапляла в воду. Можливо, холодний душ викликав у неї деякі послаблення пам'яті. Нема чого говорити, як це нерозсудливо — пливти до пароплава, щоб тільки погойдатися на хвилях.

Проте цього разу виконати свій намір Олесі не пощастило. З-за невеличкого острівця (цей піщаний острівець лишився від землечерпалки, яка недавно поглиблювала фарватер) майнула в воді чиясь голова. Підхоплений швидкою течією, якийсь хлопчина відчайно боровся з хвилями, намагаючись досягти піску. Це йому не вдавалось. Він, мабуть, дуже знесилів, помахи його рук були то повільні, то неприродно швидкі. Олеся бачила, як він ліг на спину, працюючи ногами, але течія була дуже швидка, хлопчина явно втрачав сили.

Тієї хвилини, коли Олеся кинулась йому на допомогу, з плоту теж помітили хлопця, бо двоє хутко сіли в човен і відчалили. Проте Олеся допливла раніше, бо була значно ближче. Вона вже впізнала Павлика.

— Павлику, тримайся!

— Тримаюсь, Олесю! — почулась відповідь, але раптом голові Павлика зникла під водою. Серце в Олесі враз стиснулося в крижану кульку, у виски гулко вдарила кров. "Невже — кінець? Невже втопився?"

Вона напружила всі сили. Холодна смуга води несподівано різонула тіло. "У вир потрапила", — майнуло в голові. На мить озирнулась і побачила недалеко човен з двома гребцями.

Голова Павлика знову виринула з води в двох кроках від Олесі.

— Тримайся, Павлику!

Хлопець нічого не відповідав. Олеся чула його хрипке дихання. Підпливла ззаду й схопила його за голову. Павлик судорожно замахав руками, намагаючись учепитись за дівчину.

Коли Павлик очуняв, він побачив над собою Олесю. Шелестів верболіз, кричали чайки. Тепло пригрівало сонце. І враз хлопець згадав усе, що трапилось.

— Де водохід? — спитав він. Олеся похитала головою.

— Не знаєш? Значить… водохід загинув!

— У далині простягся над рікою темний сувій диму. То зникав за поворотом чорний буксир.

Ось і все.

* * *

— Капітан Капітанич!

Мовчання.

— Капітан Капітанич!

— Гел-гел-гел!..

— То-то. Вже й відповідати мені не хочеш, гусачок. Ну що ж, і не обзивайся. Так мені й треба. Так і треба Євгешці. Він же боягуз. І тварина він, гусачок. Твій родич. Факт. Одно мені дивно — чому мене не виключають із загону? Не знаєш, Капітан Капітанич? А факт — не виключають. І… І навіть не цураються… Розмовляють навіть зі мною. І Василь — піонервожатий — розмовляє. Павлик, і той — "драстуй, каже, Євгене". Що ж, Павлику, драстуй. Пробач мені, що так… підло втік тоді… Тобі, гусачок, не соромно розмовляти з Євгешкою?

— Гел-гел-гел!

— То-то. Хоч і боягуз у тебе хазяїн, а все ж таки він тебе викохав. Євгешка Зуб, не хто. І на районній виставці преміювали тебе, і мені особисто подарували. Мені! Бо я доглядав тебе, я годував. Кожну пір'їну твою пригладжував. Факт.

Цю розмову Євгешки з гусаком я переказую тільки приблизно. Розумієте, не було стенографістки, і через те записати все дослівно не пощастило. Але зрештою це не має великого значення. Та й саму розмову я наводжу тут виключно для того, щоб мимохідь показати, який настрій був у хлопчини після того, як він покинув у біді свого товариша. Адже коли піонер починає отак розмовляти з гусаком, то це вже певна ознака, що на серці в такого піонера не все гаразд.

Крім того, мені неодмінно треба нагадати вам, дорогі читачі, той факт, що Євгешка дуже любить свого гусака. Розлучитися з Капітаном Капітаничем було для Євгешки великим горем. І коли він уночі перелазитиме через тин, тікаючи з села… А втім, про це рано розповідати. Спочатку послухайте, як цюкають сокири і стукають молотки на річці, як гупають величезні довбні, взагалі, як піонери будують водну вишку.

Піонери поспішали. Разом з Йосипом Максимовичем вони вирішили влаштувати велике фізкультурне свято на воді. Колгосп цілком готовий зустріти жнива. Йосип Максимович легко зітхнув. Після гарячкового готування до збирання врожаю, перед тим, як жниварки виїдуть на лани, буде зовсім не погано, коли колгоспники проведуть день на Дніпрі, послухають оркестр, молодь позмагається в запливі на швидкість, у стрибанні з вишки…

За три дні вишку поставили. Вона біліла свіжою деревиною, пахла сосновою живицею, легка і струнка, як: біла береза. І коли ввечері закінчили роботу, прибрали стружки і розставили на березі довгі лави для глядачів-гостей, раптом виявилось, що вишка гола. Гола, як свічка. Ви розумієте — біла вишка. Хлоп'ятам почало здаватися, що вона вже і не легка, і не струнка, що вона просто незграбна і некрасива. Завтра на дванадцяту годину призначили початок фізкультурного свята, а вишка роздягнена.

— Пофарбувати червоним або зеленим! — вирішив Кузька.

— Прибрати клечанням і гарбузовим листям, а зверху поставити розквітлий соняшник, — запропонував Гіронька.

— А збоку почепити гарбуза і підзорну трубу, — єхидно додав Бицик.

— У такому разі краще вже почепити сома, — відповів Пронька, виразно поглядаючи на Бицика.

— Треба прикрасити вишку червоною матерією, — сказала Олеся. — Так завжди роблять на свята.

Збоку стояв і дивився на вишку Євгешка. Наталя підійшла і скромно порадила:

— Ти, Євгешо, подалі. Вишка на тебе може погано вплинути. Повір мені. Страшно, Євгешо, для твого характеру. Я ж лікарка, все знаю…?Що відповів Євгешка, невідомо. Можливо, відповідь його була не дуже чемною, бо Наталя раптом крутнулась і зникла за спинами товаришів. Ще раз підійти до хлопчини "лікарка" не зважилась. Не вистачило мужності. Взагалі, це дуже клопітна і невдячна справа — давати лікарські поради боягузам. Далеко спокійніше лікувати ляльок. Вони ніколи не лаються і ніколи не ображають ся, навіть тоді, коли їм доводиться від Наталиного лікування спішно помирати. Отже, коли всі хлопчики і дівчатка розбрелися по селу шукати червоної матерії, щоб прикрасити вишку, Наталя вибрала зручну хвилину і гайнула в садок. З огляду на те, що її пацієнти жили на суворо законспірованій квартирі, піонерка кілька разів озирнулась і, тільки переконавшись у тому, що за нею ніхто не стежить, обережно постукала в двері. Двері ці — звичайна дощечка, яка затуляла вхід до дупла в старій груші.

— Хто там? — спитала товста лялька з чорними намистинами замість очей, кругловида й рожевощока (на її рум'янець пішла мало не вся червона фарба).

— Це я!

— Ну, входьте.

— Як здоров'я? Голова не болить?

— Болить.

— Покажіть язик. Ну, досить. Я поставлю вам термометр. Сорок градусів. Я не дозволяю вам з сьогоднішнього дня ні танцювати, ні грати в футбол. У вас тиф. Лягайте в ліжко. Я вам дам порошки. По три по рошки тричі на день.

Наталя голосно позіхнула. Що це? Спати хочеться? Скучно? Так, скучно. Скука підкралась зовсім непомітне. Останній час Наталя цілими тижнями не навідувалась до своїх ляльок, забуваючи про їхнє існування. Дівчинка росла. Є всі ознаки, що незабаром уся лялькова сім'я перейде в розпорядження молодшої Наталиної сестри.

Недбало поклала лікарка свою пацієнтку в ліжко.

— Ну, лежи. І взагалі, ти — дура.