Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод

Він рудий, рум’яний, з червоним носом; вона чорнява, худорлява, з носом довгим і трішечки гачкуватим. Звичайнісінькі собі громадяни. Ну, може, не дуже симпатичні. Бо роздратовані. Чоловік тримав у руці складену вчетверо карту. Водив по ній пальцем і казав:

— Та-ак!.. Згідно з агентурними даними вона мусить бути десь тут, у квадраті Б-7.

Жінка повела носом, втягнула повітря і застережно підняла вгору вказівний палець:

— Тсс!.. Чую людський дух!.. Одну хвилинку. — І, принюхуючись, пішла прямо до куща, за яким ховався Вася Глечик.

Вася завмер.

Жінка розсунула гілки і наче проштрикнула Васю колючими, сіро-зеленими, з чорними крапками зіниць очима.

— О! Ти хто?

— Ва-Ва-Вася, — пролепетав Глечик.

— А-а, правильно! — сказала вона, наче впізнала його. Обернулася на чоловіка і щось прошепотіла йому на вухо.

— Так. Правильно! Згоден! — кивнув той.

— А… ви хто… пробачте? — наважився спитати Глечик.

— Ми? — перепитала жінка й посміхнулася до чоловіка.

— Ху! — хукнув той убік, і — чи то Васі здалося, чи й справді — листя там, куди хукнув чоловік, вмить зів’яло й скрутилося.

— Ми, Васю, іноземці, — знов усміхнулася жінка.

— Туристи! — кивнув чоловік.

"Шпигуни!" — похолов Вася і, переборюючи дріж у голосі, спитав:

— А… з якої країни?

Чоловік і жінка перезирнулися, чоловік хукнув і сказав:

— З… з Ландії.

— Є така квітуча країна — Ландія, — пояснила жінка. — Не знаєш?

— Не знаю, — признався Вася. — Шотландію… Голландію… Гренландію знаю, а просто Ландію — ні.

— Бо ще малий. Географії по-справжньому не вчив. Ху! — знову хукнув чоловік.

— Дуже гарна країна, — сказала жінка. — Все в ній є. Буквально все. І все іноземне, імпортне. Як виростеш, приїжджай.

"Що робити? — гарячково думав Глечик. — Як же їх затримати? Як гукнути міліціонера? Де ж це Валера? Куди він подівся? Що з ним сталося? Він би зразу щось придумав. А я… Який же я справді вареник! Редиска!.. Ну що робити?"

Чоловік і жінка раптом замовкли, прислухалися. Чоловік навіть долоню до вуха приставив. І, наче прочитавши Васині думки, суворо глянув на нього і сказав:

— Сиди тихо! Нікуди звідси не рипайся. Якщо не хочеш неприємностей. Ху!

— У нас руки довгі! — погрозливо підняла палець жінка. — Підеш тоді, як почуєш пронизливий свист. Зрозумів?

Глечику нічого не залишалось, як тільки кивнути.

А підозрілі іноземці швидко пішли у хащі. Жінка йдучи припадала на праву ногу.

Дивлячись на неї, Вася чогось згадав Люську Бабенчук. Тижнів зо два тому її поклали в лікарню: щось у неї трапилося з ногою. Катерина Степанівна вже кілька разів казала, що Бабенчук треба провідати. Але поки що ніхто так і не зголосився. Усі знаходили причини, щоб відмовитися: той сам до лікаря з мамою мусив іти, в того басейн, а в іншого фігурне катання — завантажені зараз діти. Однак причина була серйозніша. Нещодавно клас оголосив Люсьці бойкот — за те, що вона ябеда і на всіх "капає".

І хоч Вася теж відмовився, у глибині душі він жалів хвору Люську. Він сам лежав колись у лікарні і знав, як це невесело.

Але то була одна лише мить — ота згадка про ябеду Люську Бабенчук.

Наступної миті Вася вже забув про Люську. Гіркі думи про кепське становище, в яке він потрапив, охопили хлопця.

"Ну от! Догралися! І Валера десь зник. І я сам у якусь халепу втрапив! Що ж тепер буде? — з відчаєм думав Глечик. — А дома вже, мабуть, хвилюються… І мама, і сестра, і тьотя… А головне — що з Валерою?..".

Він мало не плакав.

Розділ четвертий,

в якому з’являється Незнайомка. Дзеркальце

І раптом Вася почув шелест. Він обернувся. Перед ним стояла незнайомка. Біле пишне волосся. Чорна маска на обличчі. Довга, аж до п’ят, вся у золотистому мереживі, блакитна сукня. Незнайомка нагадувала таємничу казкову фею.

Вона приклала палець до губ і змовницьки прошепотіла:

— Мовчи!..

Але сказано це було веселим тоном: так говорять, коли граються.

Зовсім мовчати вражений Глечик, звичайно, не міг.

— Ви хто? — пошепки спитав він.

— Незнайомка, — теж прошепотіла вона, усміхаючись.

— Як це — Незнайомка? — здивувався Вася.

— А отак. Хто такі незнайомці? Ті, кого ми не знаємо. Ти мене не знаєш, отже, я для тебе Незнайомка… А ти хто?

— Ну тоді я теж незнайомець, — гмикнув Вася. — Незнайомець Вася Глечик з четвертого "Б" класу.

— А що ж ти тут робиш, незнайомець Вася Глечик з четвертого "Б"? — тихо засміялася вона.

— Сиджу…

— Отак прийшов сам у ліс, заліз у кущі й сидиш?.. Та ще й із портфелем…

— Та ні… Я прийшов не сам… З другом прийшов, з Валерою.

— А де ж він, друг Валера?

— Не знаю, — знизав плечима Вася. — Десь зник… пропав… Несподівано.

— От тобі й маєш! Що ж він тебе кинув, чи що? Отакі-то друзі!

— Кинув? Валера?

— Ну… може, злякався?.. Все-таки ліс…

— Валера? Злякався? Та ви що?! Та це такий хлопець!.. Він нічого в світі не боїться. Навіть директора Ярослава Івановича. "Злякався"!.. У нас у класі всі вареники порівняно з ним. — Вася зітхнув. — І я… теж…

— То де ж він дівся, цей герой?

— Не знаю, — Вася знову зітхнув. — Чесно кажучи, я так хвилююся… Черевик подертий у траві знайшов. Здається, його… Валерин. А тут ще…

— Що?..

Вася на мить завагався — казати чи ні?

Незнайомка одразу сподобалася йому, припала до душі. І голос у неї був добрий, лагідний. І пахло від неї ніжними, приємними парфумами. А Вася любив гарні пахощі: і мама, і тьотя Зіна, і навіть сестричка Талочка завжди вживали гарні парфуми… І взагалі, хто його зна, чого хтось одразу подобається, а хтось ні. От ті двоє йому відразу не сподобалися, а Незнайомка сподобалась.

І Вася прошепотів:

— Будьте обережні! Тут якісь підозрілі іноземці вештаються. По-моєму, шпигуни. Когось шукають.

— Іноземці, кажеш…

— З якоїсь Ландії. Дуже несимпатичні…

Незнайомка одразу посерйознішала, прислухалася.

— Ідуть… — прошепотіла вона. — Вже не встигну… Добре, що я тебе зустріла. Слухай, от тобі дзеркальце, — в руках її блиснуло маленьке кругленьке люстерко. — Сховай його швидше!.. І збережи. Воно ще стане тобі в пригоді. І сам ховайся.

Вона взяла маленький флакончик, що висів у неї на шиї на довгому тоненькому срібному ланцюжку, і пшикнула на Васю парфумами:

— Це щоб вони тебе не почули, не знайшли. Щоб забули про тебе. Ховайся! Швидше!

Вася схопив дзеркальце, сунув за пазуху і поповзом переховався мерщій під інший кущ.

І саме вчасно.

На галявину вибігли захекані "іноземці".

Побачивши Незнайомку, вони спинились мов укопані, перезирнулися, і Глечик почув, як "іноземка" тихо сказала "іноземцеві":

— Вона!.. Тільки ж — обережно!

— Обережно! Аякже! Ху!.. — І на обличчі "іноземця" враз розцвіла улеслива привітна усмішка.

"Іноземка" теж заусміхалася так, наче побачила найближчу подругу.

І отак, усміхаючись, вони рушили до Незнайомки.

— Добрий день! Добрий день! Здрастуйте! Здрастуйте! — розставивши руки, мов для обіймів, сказала "іноземка".

— Палкий, тобто гарячий привіт! Ху! — прикриваючи долонею рота, сказав "іноземець".

— Здрастуйте! Добрий день! — усміхнулася Незнайомка.

— Що? Гуляєте? Дихаєте свіжим повітрям? — лагідно спитала "іноземка".

— Чи, може, грибочки збираєте? Ху! — знову прикрив долонею рота "іноземець".

— Гуляю, дихаю свіжим повітрям… А може, й грибочки збираю… Мухомори! — весело засміялася Незнайомка.

"Іноземці" перезирнулися, — видно, не знали, що питати далі. І тут раптом "іноземка" зойкнула й схопилася рукою за око:

— Ой! Щось в око попало!.. Ой! Ой!

— Давайте я подивлюсь, — сказала Незнайомка.

— Ні-ні! Я сама! Дайте тільки дзеркальце! А то я своє вдома залишила.

— На жаль, нема в мене дзеркальця, — розвела руками Незнайомка. — Теж удома залишила.

— Як?! — вмить забувши про око, опустила руку "іноземка". — Як залишили?!

— А отак! Як і ви! — усміхнулася Незнайомка.

— Не жартуйте! Щоб така гарна жінка та не мала дзеркальця! Щоб залишила вдома! Не може бути! Ху! — Рота рукою "іноземець" уже не прикривав.

— Уявіть собі! Забула! У ванній, на поличці.

— У ванній? На поличці? Це ж треба! — іронічно мовила "іноземка".

— Неправда! Ху! — "іноземець" так хукнув, що з сусіднього дерева посипався на землю справжній дощ зів’ялого листя.

Незнайомка нічого сказати не встигла, бо в цю мить на галявину вибіг височенний, худий вусатий чолов’яга у спортивному костюмі.

— Вибачайте! Запізнився… Безсмертний!.. Безсмертний! — Він по черзі потиснув руки "іноземцям" і з розгону сунув руку Незнайомці. — Безсмертний!

— Дуже приємно! — усміхнулася Незнайомка.

— Тьху! — схаменувся чолов’яга і обернувся до "іноземців". — Ну, як тут у вас?

— Ніяк, — скривилася "іноземка". — Каже, що нема.

— Як це — нема? — здивувався Безсмертний. — Агентурні дані точні. Було!

— От-от! Агентурні дані є, а його нема. Ху! — хукнув "іноземець".

— Кумедні ви якісь! — засміялася Незнайомка.

— Це не ми, а ви кумедні. Дайте, будь ласка, дзеркальце! — верескнула "іноземка".

— Ви ж бачите — діватись вам нікуди. Ху! — хукнув "іноземець".

— Ви ж, мабуть, здогадуєтесь, з ким маєте справу… — вкрадливо сказав Безсмертний.

— Здогадуюсь, — кивнула Незнайомка. — Але дзеркальця в мене нема. Шукайте, якщо не вірите.

"Іноземці" і Безсмертний перезирнулися. А Вася лежав у кущах і тремтів, дрібно цокаючи зубами. От зараз вони згадають про нього, кинуться шукати і…

Але вони чомусь не згадували. Мабуть, парфуми незнайомки таки діяли.

— Сказано, що робити обшук не можна, — стишивши голос, мовила "іноземка". — Небезпечно!

— Так. Треба, щоб добровільно. Ху! — хукнув "іноземець".

— Тоді доведеться транспортувати. Хай сам вирішує, — сказав Безсмертний.

— Доведеться, — погодилась "іноземка".

— Ху! — кивнув головою "іноземець".

І тут на галявину виїхав тролейбус. Той самий, без водія й пасажирів. Розчинилися двері.

— Заходьте! — сказав Безсмертний.

— Будь ласка! — усміхнулася й знизала плечима Незнайомка.

Притримуючи руками поли свого довгого блакитного плаття, вона перша зайшла у тролейбус. За нею зайшли "іноземці", потім Безсмертний.

Але двері тролейбуса не зачинилися. З трави несподівано виповз чорний вуж і заліз у тролейбус. Потім з-за дерев вийшла чорна кицька з жовтими очима, кульгаючи, підійшла до дверей і одним м’яким стрибком скочила всередину.

Лише тоді двері зачинилися і тролейбус рушив.

Розділ п’ятий,

в якому з’являється Терентій

"О! А де ж їхній обіцяний свист? Чого ж вони не засвистіли? — несподівано згадав Глечик, коли тролейбус поїхав.