Червоне і чорне - Стендаль
Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не може задовольнити ніщо пересічне, або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась я, бажаючи Вам догодити, зацікавитись паном де Круазнуа. Навіщо ж поставили Ви переді мною людину справді достойну? Адже ви самі сказали мені, коли я повернулася з Сієр: «Молодий Сорель - єдина істота, з якою можна провести час не нудьгуючи». Бідолашний юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.
Жюльєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої вдячності до вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з усіма, хто стоїть вище за нього. В нього є сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це я сама - я зізнаюся в цьому з великим соромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи ніхто інший не почує цього зізнання,- це я сама якось у саду потиснула йому руку.
Мине доба, і невже завтра ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого розпачу з приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди він схоче. Це його право; це мій обов'язок,- він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві призначити нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо ні - Жюльєн розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. Я певна, що на випадок революції він гратиме одну з перших ролей. Чи могли б Ви сказати щось подібне про кого-небудь з тих, хто просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може в мене викликати захоплення. Мій Жюльєн навіть при сучасному режимі досяг би високого становища, якби володів мільйоном і користався підтримкою мого батька...»
Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала вісім сторінок.
«Що робити? - думав Жюльєн у той час, як пан де Ла-Моль читав листа,- В чому, по-перше, мій обов'язок і, по-друге, мої інтереси? Я безмірно зобов'язаний йому. Без нього я був би нікчемним шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм, щоб не викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої неминучі шахрайства будуть, по-перше, рідші, і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого, ніж якби він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо, щоб наказати мені, як поводитись, що він напише?..»
Тут міркування Жюльєна були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла-Моля.
- Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.
І, проводжаючи Жюльєна, камердинер тихенько додав:
- Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!
XXXIII. ПЕКЛО МАЛОДУШНОСТІ
Шліфуючи цей алмаз, невмілий гранувальник позбавив його іскрометної гри. За середньовіччя - та що я кажу, ще за часів Рішельє - француз мав силу бажання.
Мірабо
Жюльєн застав маркіза розлюченим: мабуть, вперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно. Він засипав Жюльєна найбруднішою лайкою, яка тільки спадала йому на думку. Наш герой був здивований, вражений, але його почуття вдячності до маркіза не похитнулось. «Скільки прекрасних планів, виплеканих здавна, розсипались на порох перед сердегою за одну мить! - думав Жюльєн.- А втім, я повинен відповідати йому, моє мовчання тільки розпалює його гнів». Відповідь підказав йому Тартюф.
- Я не ангел... Я служив вам вірно, ви щедро платили мені... Я був вам вдячний, але мені двадцять два роки... В цьому домі мене розуміли тільки ви і ця чарівна особа...
- Гадино! - скрикнув маркіз.- Чарівна, чарівна! Коли ви помітили, що вона чарівна, ви повинні були того ж дня тікати звідси.
- Я й спробував це зробити: я тоді просив вас відпустити мене в Лангедок.
Розлючений маркіз бігав по кімнаті, поки нарешті, знесилившись від цієї біганини, розчавлений горем, упав у крісло. Жюльєн почув, як він пробурмотів сам до себе напівголосно: «Він же не зла людина...»
- Ні, ніколи в мене не було зла проти вас! - вигукнув Жюльєн і кинувся перед ним на коліна, але, засоромившись свого пориву, одразу підвівся.
Маркіз був наче в нестямі. Побачивши, як Жюльєн впав навколішки, він знов почав обсипати його найбрутальнішою лайкою, гідною хіба що візника. Можливо, новизна цих грубих слів трохи розважала його.
«Як! Моя дочка зватиметься «пані Сорель»! Як! Моя дочка не буде герцогинею?»
Щоразу, як ці думки виразно виникали в свідомості пана де Ла-Моля, його страждання не мало меж і він втрачав самовладання. Жюльєн побоювався, щоб маркіз його не побив.
В хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче освоювався з своїм нещастям, він звертався до Жюльєна з досить розумними докорами.
- Треба було втекти, пане,- казав він йому,- ваш обов'язок був - утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник.
Жюльєн підійшов до столу і написав:
«Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі».
- Прошу ласкаво пана маркіза пробігти очима цей папірець... Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я буду прогулюватись в саду вздовж внутрішньої стіни.
- Ідіть під три чорти,- крикнув маркіз йому вслід.
«Розумію,- подумав Жюльєн,- він нічого не мав би проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це
