Слід веде до моря - Малик Володимир

Блиснув проти сонця ніж.

Хвостенко відсахнувся, оступився — і з криком упав у море. Юрко залишився сам на сам з ворогом.

— Ну, щеня, вважай, що й тобі капут! Свідків я не залишаю!

Важко дихаючи, лаючись, Дзвонар кинувся до хлопця.

Не довго думаючи, Юрко перестрибнув на зовнішню стіну і по ній поліз на вежу.

Дзвонар розгадав його намір і кинувся навперейми. Тепер порятунок залежав від швидкості, — і Юрко помчав по широкому карнизу вежі до того місця, де вона кутом виступала далеко в море. Залишалося ще якихось три-чотири кроки, і він міг, не ризикуючи скрутити собі в'язи на підводному камінні, плигнути в воду. Але Дзвонар, бачачи, що хлопець вислизає у нього з рук, схопив важку цеглину і кинув у нього.

— Не втечеш, поганцю! — прохрипів злісно.

Юрко схитнувся: вдарило в голову.

"Тільки б не впасти на каміння!" — майнула думка.

Непритомніючи, він змахнув руками і плигнув униз, намагаючись якнайдужче відштовхнутись ногами від вежі.

Холодна вода освіжила його. Він отямився, виринув на поверхню. Болю не відчував.

Лише очі заливало каламутною хвилею, і вода зарожевіла від крові.

Ухопившись за слизький, покритий мулом і тванню камінь, підтягнувся до подзьобаної, ніздрюватої стіни — заховався в глибокій виямці, під гранітним карнизом, причаївся.

Від зубчастих стін на море падала різка тінь, то бандит перехилився вниз і вдивлявся в воду, чекаючи, чи не вирине хлопець на поверхню. Але не діждавшись зник.

Та це навело Юрка на думку, що Дзвонар припливе сюди на човні, щоб пересвідчитись у їхній загибелі. Треба знайти надійнішу схованку.

Він поволі поплив попід стіною.

За рогом зненацька здибав Владика Хвостенка, який одною рукою тримався за виступ у стіні. З другої сочилася кров.

— Поранений? — запитав Юрко.

— Ударився об камінь, — крізь зціплені зуби відповів Хвостенко, уникаючи дивитися Юркові в очі. — А ти теж?

— Мене — цеглиною в голову. Болить. Ніби джмелі гудуть. Та то пусте! Зараз нам треба десь заховатися. Ти зможеш пливти?

— Спробую…

Вони поволі попливли попід стіною. Незабаром наткнулись на вузьку бійницю. Насилу протиснулися туди й опинилися у чималому темному приміщенні з низьким похмурим склепінням. Тут було холодно, як у погребі. Вода сягала пояса.

Допомігши Хвостенкові знайти мілке місце, де можна було присісти, Юрко повернувся до бійниці. Почувся плескіт весел і глухий гомін. Човна ще не видно, і Юрко боявся виглядати, щоб не виявити себе. Зате він зразу пізнав Глечиків голос:

— Пливімо звідси! Подалі від гріха! — говорив старий. — Ти ж бачиш, що їх ніде немає. Чого тобі ще треба?..

— Чекай, то, здається, кров?

— Де?

— Он, на камені!..

Голоси замовкли. Потім заговорив Глечик.

— Справді кров! Ти убив його, Стасику!

— Одного напевне. А де ж другий? Якщо живий, то повинен бути десь поблизу…

Бандити, мабуть, не помітили отвір у стіні над водою, і човен проплив мимо.

Щоб переконатись, що небезпека минула, Юрко обережно визирнув з бійниці.

В ту ж мить почувся Дзвонарів голос:

— Осьде він! Я так і знав, що там хтось ховається! Тепер не втечеш, голубчику!

Юрко метнувся назад. Причаївся за стіною.

До бійниці пристав човен.

— Вилазь, хлопче! — крикнув Дзвонар, перехиляючись через борт. — Краще буде! Вилазь!

Юрко мовчав.

— А-а, не хочеш вилазити? Ну, я тебе сам дістану!

Дзвонар обережно, щоб не перекинути човна, зліз у воду.

Юрко затис у руці цеглину, ладен битись на смерть.

Хвостенко підвівся і, теж взявши камінь, став по другий бік отвору.

Юрко витер мокрим рукавом кров з обличчя. В голові шуміло. Щоб не впасти, він обіперся на холодний слизький камінь.

Під склепінням зненацька потемніло. Почулося сопіння і плескіт води.

Хлопці нагнулись до отвору. І відсахнулись нажахано: в бійницю, вирячивши очі, силкувався протиснутись мокрий страшний Дзвонар.

СЕРГІЙ ХВИЛЮЄТЬСЯ

Батько майже півгодини вів із сином нудну і нецікаву розмову про його успіхи в школі, про вчорашню бійку.

Такі розмови відбувалися щораз наприкінці чверті, і Сергій уже звик до них і знав, що, як правило, вони закінчуються одним, але відчутним потиличником. Після цього батько відпускав сина і не турбував більше аж до кінця наступної чверті.

Але сьогодні, замість того щоб дати потиличника і відпустити хлопця на всі чотири сторони, батько суворо сказав:

— Після школи сиди дома! Годі вештатися по задвірках! Годі собак дратувати! Та за петельки брати товаришів! Набридло мені з тобою воювати! А тепер марш звідси! І поза межі двору без мого дозволу не смій виходити! Чуєш?

— Чую, — похнюпився Сергій: поки батько дома, годі й думати про те, щоб пливти на острів.

Е-е, хай йому грець! Коли б знав, що так буде, то не приходив би й додому! Книги можна було залишити у Марти. Юрко приніс би щось попоїсти, і він зараз плив би з друзями до острова. А прочухан був би один — і за вчорашнє, і за сьогоднішнє! Ех!..

Цікаво, де зараз Юрко і Марта? На острові чи тільки підпливають до нього?

Він підстрибом збіг з ґанку і помчав до левади. Швидко видерся на дерево, вмостився зручніше в своєму гнізді і припав очима до бінокля…

Ось вони! Уже на острові! Обережно пробираються до замчища!

Як би й він хотів бути там, разом з ними! Спуститися в темне підземелля і перехопити з-перед самого носа у Дзвонаря і Глечика те, що вони шукають!

Раптом в окулярах бінокля промайнула третя постать. Сергій насторожився. Хто ж це слідкує за Юрком і Мартою?..

Ось постать пригнулась, перебігла відкритий майданчик і сховалася за виступом стіни. Причаїлась. Завмерла там.

У Сергія похололо всередині. Невже то Дзвонар? Що він надумав? Може, просто вирішив перевірити, що за люди припливли на острів і чого? Але ж він швидко виявить, назираючи за ними, потаємний хід у печеру!

Тим часом Юрко і Марта видерлися на вежу і зникли в підземеллі. Постать виринула зі сховища і подерлася нагору.

Сонячні промені освітили її і Сергій мало не скрикнув від подиву: Владик Хвостенко! Авжеж, Хвостенко!

Спочатку Сергій зрадів. Все-таки Хвостенко — не Дзвонар. Що він може заподіяти Юркові й Марті?

Хвостенко оглянувся навколо, перечекав трохи, а потім підкрався до лазівки в печеру і завмер над нею.

Сергій прикипів до окулярів бінокля.

Якийсь час Хвостенко сидів над лазівкою нерухомо. Потім схопив драбину і почав швидко витягувати її з ями.

— От мерзотник! — скрикнув Сергій.

А Хвостенко тим часом витяг драбину і спокійно сів під стіною.

Сергій задумався — як же допомогти товаришам? Як виручити їх з біди? Треба взяти човен і пливти на острів! Хай навіть батько і лупки дасть! Та потім що? Накинутися на Хвостенка? Це приверне увагу Дзвонаря і Глечика. Тоді взагалі буде кепсько. Ні, треба придумати щось інше…

Поява Дзвонаря і погоня за Хвостенком, а потім за Юрком змусила діяти блискавично.

Він стрімголов спустився з явора і щодуху полетів з двору.

— Ти куди? — кинувся з ґанку батько. Але Сергій навіть не відповів.

На поромі, задихаючись від хвилювання, плутано розповів Мартиновому батькові про лихо, що скоїлося на острові.

— Шукайте човна і швидше пливіть туди! А я побіжу до Степана Бенедиктовича. Або в міліцію…

Степана Бенедиктовича дома не було. Докія Іванівна сказала, що він у школі на педраді, і схвильований Сергій зразу ж повернув до школи.

Він поспішав. На спітнілому лобі прилипло чорне розпатлане волосся. Від швидкого бігу закололо в боці. Та хіба він міг зважати на це?

На широкому шкільному подвір'ї — нікогісінько.

Пробігаючи повз відчинені вікна учительської, Сергій почув своє прізвище і зупинився. Нашорошив вуха.

— І Лісовому, і Романюті, — говорила Олена Калістратівна, — я поставила б з поведінки за рік "задовільно", а то й "погано"… Вони ніяк не заслуговують оцінки "відмінно". Лісовий здавна шибеникуватий, а останній випадок на моєму уроці підтверджує, що він і не думає виправлятись. Обурлива і Романютина поведінка. Це зарозумілий хлопець. Він надто високої думки про себе. До того ж ота історія з фільмом…

— Олено Калістратівно, ми ж вияснили… — заперечив Степан Бенедиктович.

Олена Калістратівна раптом, кинувши погляд у вікно, вигукнула:

— Ви тільки погляньте! Ми тут говоримо про Лісового, а він стоїть під вікном і підслуховує!

Сергій почервонів.

У вікно виглянув директор.

— Ти чого тут, Лісовий? — спитав похмуро. — До мене?

— І до вас, і до Степана Бенедиктовича…

— Прийдеш у понеділок. Ми зараз зайняті…

— Ні, ні, що ви! Там Юрко і Марта загинуть. І Хвостенко. На Замковому острові…

У вікні показався і Степан Бенедиктович.

— Як загинуть? Що ти говориш? Ану, зайди в учительську!

Сергій бігом помчав до входу в школу. Директор і Степан Бенедиктович зустріли хлопця біля дверей.

— Що сталося, Сергію? — запитали схвильовано.

Сергій намагався розповідати якнайкоротше і від того збивався і ще більше хвилювавсь. Степан Бенедиктович перезирнувся з директором.

— Треба йти туди, Іване Петровичу, — сказав класний керівник.

— Ідіть! Візьміть з собою ще кількох чоловік, — він глянув на викладачів фізкультури. — Якове Павловичу, і ви, Сергію Івановичу, будь ласка. Тільки не гайтесь! А я подзвоню в міліцію.

ПОРЯТУНОК

Марта зупинилася в кущах і перевела дух. Погоні не було. Юрко теж не наздоганяв її. Де ж він? Невже потрапив у руки Дзвонареві?

Дівчина прислухалася. З замчища долинули якісь невиразні викрики. Потім усе вщухло. Запала така болісна тиша, що у Марти аж голова пішла обертом. "Юрку, Юрку, що ж там з тобою?" — стукнуло гостро в серце.

Потім хвилина розпачу минула, і Марта повернула назад. Вона знала, що на південному березі острова зарості підступають до самого замчища, а тому пробралась туди і причаїлась за густим кущем.

Ось із руїн поквапливо вибіг Глечик, а за ним — Дзвонар. Вони кинулись до моря, сіли в човен і попливли попід берегом, огинаючи острів зі сходу.

Сповнена найгірших передчуттів, дівчина помчала в замок. Та Юрка ніде не було. Вона обшукала всі закапелки, всі ями й провалля, однак не знайшла нічого, що б навело її на слід хлопця.

Невже вони його вбили і кинули в море?

Знесилена пережитим, прибита горем, Марта сіла на теплий камінь і прихилилася плечем до стіни, в якій зяяла чимала діра, ніби пробита артилерійським снарядом.

Раптом її увагу привернув якийсь гомін. Вона обережно висунулась у дірку, глянула вниз і мало не скрикнула.