Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Це мій давній приятель,- пояснив я Доддові.- Можливо, його допомога й не знадобиться нам, але може й стати в пригоді. Поки що немає рації говорити про це докладніше.
З Ватсонових оповідей читач уже, звичайно, знає, що я не кидаю слів на вітер і не люблю заздалегідь ділитися думками. Додд виглядав здивованим, але більше нічого не питав, тож ми продовжували нашу мандрівку втрьох. У потязі я спитав Додда про одну річ: мені хотілося, щоб це почув наш супутник.
- Ви сказали, що ясно бачили обличчя вашого друга крізь вікно,- так ясно, що відразу його впізнали?
- Я не маю в тому жодного сумніву. Він притулився до самісінької шибки. Світло лампи якраз падало на його обличчя.
- А може, то був хтось інший, схожий на нього?
- Ні, ні, то був він.
- Але ж ви говорили, що він змінився на обличчі?
- Змінився тільки колір обличчя. Воно було - як би краще сказати? - біле, мов черево риби. Наче крейдою вимащене.
- Все чи лише подекуди?
- Здається, подекуди. Особливо виразно я бачив його чоло, коли він притулився до вікна.
- Ви обізвалися до нього?
- Я був надто здивований і спантеличений тієї хвилини. Потім я кинувся за ним навздогін, як уже розповідав вам, але марно.
Правду кажучи, мені вже все було зрозуміло; залишалося з’ясувати тільки одну невеличку деталь. Після досить-таки тривалої мандрівки ми нарешті дісталися дивного, недоладного старого будинку - того самого, який описував мій клієнт. Двері нам відчинив старий ключник Ральф. Я найняв коляску на цілий день і попросив свого літнього приятеля зачекати в ній, доки ми його не покличемо. На Ральфові, маленькому зморшкуватому дідкові, були звичайний чорний піджак і смугасті штани, але з одним курйозним додатком. На руках він мав бурі шкіряні рукавички. Побачивши нас, старий миттю стягнув їх і поклав на столик у передпокої. Як уже зазначав, напевно, мій друг Ватсон, я маю чудовий нюх і одразу відчув слабкий, але прикметний запах. Ним тягло з боку столика. Я обернувся, поклав на столик капелюх, немовби випадково скинув його на підлогу, нахилився, щоб дістати, й потяг носом повітря; мій ніс був десь за фут від рукавичок. Так, запах дьогтю, безперечно, йшов від них. Прямуючи до кабінету господаря, я вже вважав справу скінченою. Шкода, що мені доводиться розкривати карти, переповідаючи свою історію! Тільки приховуючи окремі ланки в ланцюзі подій, Ватсон умів так майстерно завершувати свої оповіді.
Полковника Емсворта в кабінеті не було, проте на Ральфів поклик він хутко з’явився перед нами. Спершу ми почули в коридорі важкі кроки. Потім двері відчинились, і до кімнати вбіг розлючений старий чоловік із скуйовдженою бородою і скривленим обличчям. У руці він тримав наші візитні картки, які тут-таки подер на клапті, кинув на підлогу й почав топтати ногами.
- Хіба я не казав вам, клятий нишпорко, щоб ви не пхали сюди свого носа? Я більше не хочу бачити вашої бісової пики! Якщо ви знову з’явитесь тут без мого дозволу, я застрелю вас, сер! Далебі, застрелю! Те саме попередження,- обернувся він до мене,- стосується й вас, сер. Мені відома ваша підла професія, але застосовуйте свої так звані таланти десь-інде. Тут вам нема чого робити.
- Я нікуди звідси не піду,- рішуче відказав мій клієнт,- доки не почую з уст Ґодфрі, що він у безпеці.
Наш негостинний господар подзвонив.
- Ральфе,- наказав він,- зателефонуйте до тутешньої поліції й попросіть інспектора прислати двох констеблів. Скажіть їм, що в мене вдома грабіжники.
- Постривайте,- мовив я.- Ви повинні зрозуміти, містере Додде, що полковник Емсворт чинить справедливо: ми не маємо права вдиратися до його будинку. Водночас він і сам мусить зрозуміти, що ви так дієте лише тому, що занепокоєні долею його сина. Я дозволю собі висловити сподівання, що зможу, безперечно, змінити його настрій, переговоривши з полковником десь із п’ять хвилин.
- Мене не так легко переконати,- відповів старий вояк.- Ральфе, робіть, що я вам наказав. Якого біса ви чекаєте? Телефонуйте до поліції!
- Аж ніяк,- заперечив я, ставши на дверях.- Поліційне втручання призведе до тієї самої катастрофи, якої ви так боїтеся.- Я дістав записник і написав на папірці лише одне слово.- Ось через що ми приїхали сюди,- пояснив я, подаючи цидулку полковникові Емсворту.
Деякий час він мовчки дивився на папірець, і лють на його обличчі поволі змінилась на подив.
- Звідки ви знаєте? - видихнув він, упавши в крісло.
- Я повинен був дізнатися. Знати все - це мій фах.
Він замислився, його величезна рука куйовдила кошлату бороду. Потім покірно підвівся.
- Що ж, коли ви бажаєте побачити Ґодфрі, то будь ласка. Я цього не хотів, але ви мене змушуєте. Ральфе, скажіть містерові Ґодфрі й містерові Кенту, що ми завітаємо до них через п’ять хвилин.
Коли п’ять хвилин минуло, ми пішли садовою стежкою й нарешті опинилися перед таємничим будиночком. Невисокий чоловік із борідкою стояв на дверях і приголомшено дивився на нас.
- Це так раптово, полковнику Емсворте,- мовив він.- Це зруйнує всі наші наміри.
- Нічим не можу зарадити, містере Кенте. Нас змусили. Чи можна побачити містера Ґодфрі?
- Так, він чекає на вас.- Чоловік обернувся й провів нас до великої скромної кімнати. Спиною до каміна там стояв якийсь чоловік, і мій клієнт, ледве помітивши його, кинувся вперед із простягнутою рукою.
- Ґодфрі, старий друзяко, це ти!
Але той знаком зупинив його.
- Не чіпай мене, Джімі. Не підходь. Так, так, дивись на мене як слід! Тепер я не дуже схожий на хвацького капрала Емсворта з ескадрону «Б», авжеж?
Справді, виглядав він дивно. Ще нещодавно це був гарний, засмаглий під африканським сонцем чоловік, а зараз його темну шкіру вкривали химерні, немов крейдяні, білі плями.
- Ось чому я не приймаю
