Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван
Василина жалібно подивилась йому в очі. Вона думала, що Ястшембський її пожалує, пригорне до себе. А він осміхнувся й тільки промовив: "Та й гарна ж ти, Василино, й молодицею, як гарна була дівкою". Сказав ті слова й пішов собі в покої, посвистуючи.
— Бодай з тебе сміялись всі люди довіку! — сказала Василина й почутила в душі, що вона перестає любити Ястшембського.
Цілий день Василина не виходила за двір. Вона ховалась од людей. Для неї здавалось, що всі люди осміють її. Хустка на голові давила її каменем.
Настав вечір, сумний; страшний вечір. Василина крадькома пішла у садок, вийшла на гору і ненароком глянула на синій далекий ліс кругом рідного села. Вона згадала за батька й матір.
— Світе мій ясний! Як же я тепер вернуся до батька, до матері? Що вони мені скажуть? Що скажуть за мене комарівські люди! Бодай я була на світ не родилась!
Василина стояла під грушею. Надворі темнішало. Густа тінь під деревом чорніла, як серед ночі. Василина прихилилась до груші й неначе задрімала. Сором, жаль і ненависть до Ястшембського одібрали од неї памороки. Вона стояла ні жива ні мертва. Перед нею на долині зеленів густою темною зеленого масою розкішний садок, вкритий останнім одлиском заходу, а нижче, на долині, ледве мріла в ставу вода, одбиваючи червонувате небо. В садку було тихо, як у хаті. Під грушею було поночі, як уночі.
Перед Василиною неначе сонце блиснуло серед неба й облягло якусь долину чудовим раннім світом. Василина впізнає широку комарівську долину, всю залиту садками у білому цвіту. Розкішні яблуні та груші в цвіту неначе ворушаться, пливуть по воді, дрижать у легкому тумані. От перед нею пливе, неначе по воді, батьків садок, а серед садка хата. Хата у білих вишнях, перемішаних з сріблом та туманом, легко ворушиться й все пливе та пливе тихо, як дивний сон. Дивиться вона, аж серед садка стоїть вона сама, в неї вся голова у вишневому цвіту, а на плечах висять гарні, широкі та довгі стрічки до самого долу. Стрічки спадають на червоні чоботи, на зелену траву. Вона бачить себе, неначе в здоровому чудовому дзеркалі серед зеленого садка та квіток. Дивиться вона на себе, аж вона стає маківкою з зеленим листом, з червоними чудовими квітками. Десь узявся Ястшембський і почав обривати ту маківку; він обривав листя, обривав пуп’янки, а після почав зривати квітки. Вона бачила, як Ястшембський вирвав маківку з корнем. У Василини заболіла душа. Вона крикнула й опам’яталась.
На небі висипали зорі, як золоте насіння. Василина глянула на небо, на зорі, на садок і впізнала панський двір. Десь далеко на кутку дівчата співали на улиці. Василина затрусилась.
"Прощай, моя косо, моя дівоча красо! Прощай, моє щастя!" — подумала Василина й пішла в хату.
Ястшембський купив Василині дорогу червону хустку з зеленими берегами. Василина не взяла того гостинця. Хустка здавалась для неї залізними кайданами.
Василина хотіла покинути Ястшембського й вернутись до батька, але одна думка за те лякала її на смерть. Вона соромилась батька, матері, сестер, дівчат, хлопців... Вона боялась, бо пам’ятала, як карав одну комарівську покритку священик, як карала громада. Священик поставив її у церкві перед громадою на коліна, ще й дав держати здорову книжку обома руками. Потім дяк знайшов десь у дзвіниці дерев’яного змія, з-під старинної статуї архангела Михаїла, а священик звелів їй обнести того змія кругом церкви. Старі люди гомоніли, що треба її вивести на дзвіницю та вибити посторонками од дзвонів або, по давньому звичаю, забити на ніч у церкву в куну, замкнувши руку залізною дужкою, прибитою до стіни. Василина згадала ту страшну куну, за котру розказували старі люди, й вся охолола. В Комарівці, як у маленькому селі, покритки траплялись дуже рідко. Громада карала їх ще давніми карами, по давньому народному звичаю.
"Боже мій! Куди ж мені йти? Де мені дітись?" — думала Василина, ламаючи руки.
Тим часом Ястшембський все їздив та їздив до панни Броніслави. Тітки запевнили його, що вона має гроші, а прикажчик Лейба довідався через своїх приятелів на Волині та у Бердичеві, у яких банках лежать її гроші й навіть скільки їх.
По Журавці пройшла чутка, що Ястшембський незабаром ожениться. Він уже почав розганяти своїх молодиць: одіслав Одарку й Ярину й раз сказав Василині, що вона добре б зробила, якби вернулась до батька в Комарівку.
— Я в Комарівку зроду-звіку не вернуся,— сказала Василина,— хоч ви мене вбийте, а додому я не вернусь.
— А де ж ти дінешся? — сказав Ястшембський.— В мене тобі не можна довше зоставатись. Може, в тебе є у Журавці або у якому іншому селі яка-небудь тітка вдова або дядина?
— Нема в мене ні тітки, ні дядини. В мене є тільки рідна мати, але до матері я зроду не вернуся,— сказала Василина.
— То йди собі до яких-небудь людей, чи що. Вже я тобі не дозволю довго у мене служить. Незабаром я оженюся. До мене приїде молода жінка. Чи то можна тобі тут зоставатись, та ще з дитиною? — сказав Ястшембський.
Василина зблідла, як смерть. У неї під очима стали сині смуги. Якби вона мала силу, вона б задушила Ястшембського своїми руками.
— Нащо ж ви мене зачіпали, коли тепер виганяєте з своєї хати? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала? —сказала Василина, плачучи.
Василина ввійшла в пекарню й за сльозами світу не бачила. Надворі забрехали собаки. Олена кинулася до вікна, глянула й промовила:
— Василино! До тебе йдуть батько й мати!
Василина затрусилась, кинулась у покої й через скляні двері вискочила у садок. Вона почула голос своєї матері. Той голос здавався для неї божою карою. Вона кинулась бігти, перебігла через грядки квіток, побігла садком, перелізла через тин і кинулась бігти вулицею. Для неї здавалося, що за нею хтось женеться, от-от вловить її й покарає страшною карою. Вона вибігла за село й спинилась за останнім садком, за окопом.
Паляник і його жінка прийшли в пекарню й спитали за Василину. Олена сказала, що Василина тільки що вибігла з хати й побігла в покої. Паляник насмілився піти в покої, спитав Ястшембського, де ділась Василина. Ястшембський сказав, що вона вбігла у горницю, вискочила в двері й побігла в садок.
Паляник і Паляничиха пішли з Оленою у садок, обійшли його двічі кругом, перейшли вздовж і впоперек, кликали Василину, гукали. Василини ніде не було. Бідні люди догадались, що Василина од сорому ховається од них. Мати почала плакати.
— Боже мій милосердний! Коли б собі не заподіяла якого лиха! Ще втопиться або повіситься,— говорила крізь сльози Паляничиха.— Скажіть Василині, будьте ласкаві, нехай вона вертається додому. Я їй лихого слова не скажу,— просила Паляничиха Олену.
Довго сиділи Паляник та Паляничиха, похиливши голови, а Василини не було. Вже надворі почало смеркати, вже ніч впала на землю, а Василина не верталась. З важкою думою пішли вони додому й сказали, що прийдуть другого дня.
Тим часом Василина вибігла за село, минула царину й спинилась. Перед нею слалися три шляхи. Котрим шляхом бігти? Кудою йти? — спитала вона в себе голосно, ламаючи руки. — Де мені дітись, куди сховатись?
Василина стала коло окопу під садком і дивилась на шляхи, неначе хотіла в їх спитати поради. Шляхи вилися між зеленими нивами, піднімалися вгору, знов ховалися у долині, знов піднімались й тонули у далечі між житами та просами.
— Боже мій милосердний! Не дай мені пропасти. До тебе одного здіймаю руки, тебе одного благаю,— голосила Василина й тряслась, як у пропасниці.
Вона оглянулась на царину, на село, на вулицю. По вулиці йшов якийсь чоловік поруч з молодицею. Для неї здалося, що то йдуть її батько й мати, женуться слідком за нею, от-от доженуть її, поведуть з собою у Комарівку на сором, напоказ всій громаді, поведуть у церкву, де її поставлять на коліна перед царськими вратами, перед усіма людьми…
У Василини запаморочилась голова. Вона ще раз глянула через царину на вулицю; чоловік та молодиця все наближаються до неї, неначе простяглись бігти, вже біжать...
Вона кинулась бігти шляхом попід окопом. Проти неї виїхала з пшениці бідка. На бідці сидів Лейба.
— Добривечір, Василино! Куди це ти йдеш проти ночі? — спитав у неї Лейба.— Може, тікаєш од пана?
Василина мовчала. Вона була бліда, як смерть. Ясні очі блищали якимсь незвичайним переляком. Лейба вмів читати по людських очах, як по книжках.
— Може, ти покинула пана? Коли йдеш на заробітки, то я тобі покажу шлях,— сказав Лейба.
— Куди я піду, коли в мене копійки нема за душею,— сказала Василина.
Василина спинилась і вернулась до воза. Вона так бажала поради! Для неї здавалось, що вона тоне у річці, що, може, Лейба подасть їй руку і вирятує од смерті.
— Ось слухай. У мене є знайомий підрядчик на стеблівських фабриках, Лейзор Рабиненко. йому треба поставити на заводи робітників. Коли хоч, я напишу до його квит, дам тобі до рук, і вій тебе прийме, хочеш у сахарню, хочеш на суконну фабрику. Там тобі буде добре, там ти сховаєшся од кого хочеш. На фабриках багато всякого народу, та все чужого. Тебе ніхто не буде знати, хто ти й звідкіль ти прийшла. Ось на тобі квиток до Лейзора.
Лейба вийняв з кишені книжечку, написав кілька слів карандашем, видер листочок з книжки й оддав Василині. Василина простягла руку й взяла квиток. Вона добре не тямила, про що говорив їй Лейба.
— Але як же ти оце підеш? Ти не взяла з собою нічого на дорогу,— говорив Лейба.— Вернися ти до двору та забери, що там маєш, та попроси в пана на дорогу харчі. Чи ти чуєш?
Василина насилу втямила, що говорив Лейба, й почала знов допитуватись у його. Лейба знов розказав їй вдруге. Василина опам’яталась.
Надворі стало зовсім поночі. Темрява додала бідній Василині сміливості.
— Як же я вернуся до двору, коли там мене ждуть батько та мати? — сказала Василина.
— Йди до двору, а я побіжу конем вперед та довідаюсь, чи пішли вони додому, чи й досі ждуть тебе,— сказав жид.
Лейба вдарив батогом шкапу й побіг у село. Василина ні жива ні мертва пішла слідком за ним. Вона дійшла до двору, а Лейба вже вертався проти неї й сказав їй, що батько й мати довго ждали та й пішли додому, а завтра знов прийдуть за нею.
Лейба вже скинув свій демікотонний шлафрок і вбрався в чорний сюртук. Він вмів підлизатись до посесора так, що посесор оддав йому два журавські шинки.
