Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

А в цих текстах уже півтораста літ кочує цей самий "дід". І "винен" у цьому ... сам Шевченко (мова йде про вже цитований лист до Григорія Тарновського — А.В.): це з його легкої руки тотальна сліпота вразила українське шевченкознавство – "в Украйні і не в Украйні".

Згадаймо, що й самого Шевченка досі вважають "дідусем", і малюють його таким, із бородою, пам'ятники йому подекуди такі ставлять, хоча помер Тарас Григорович сорокасемирічним. За нашими мірками – чоловік у розквіті сил, що тілько-но утверджується в житті, здобуваючи бізнесові та політичні олімпи. Хоча, звісно, в кожного віку своя мірка...

Автор "Непрочитаного Шевченка" закликає читачів приглянутись уважніше до образу селянина:

"Це чоловік середнього віку, років йому коло сорока. Він худорлявий, але в нього широкі плечі і міцні натруджені руки, не звиклі дармувати. Ось і зараз, у возовицю, коли видалась вільна хвилина, він не сидить без діла, а струже нову ложку.

Солом'яний бриль з опущеними крисами, похилена голова, зсутулена спина, натомлені руки – навхрест на колінах, а в руках – недостругана ложка та куций різець... Хоч би ніж якийсь порядний, а то... Це сидить задавлений нестатками і виснажливою панщиною невільник, покірний кріпак, усі помисли якого – про хліб насущний: як сім'ю прогодувати. І – ні натяку на особистість: спрацьований, затурканий, зневірений... Навіть одежина – без жодної характерної деталі: аби голим тілом не світити. Тільки й слави чоловічої, що козацькі вуса. І волосся ще не сиве, ні брови, ні вуса, і сила ще відчувається, а так глянеш мимоходом – дід старий та й годі..."

Шевченків "дідусь" осудливо дивиться вагітній Катерині вслід.

"Як і громада в цілому, – пише Василь Іванишин, – він ще вважає, що зло можна зупинити суворою карою "відступниць". Однак є в цьому образі щось, що обнадіює, змушує вірити, що Україну поневолили хоч на цілі віки, але таки – не навіки!

Погляньмо ще раз на позу цього персонажа – як він сидить. Це – підсвідоме, успадковане, генетичне. Адже так сідали в степу на пожухлу траву славні предки нинішніх кріпаків: і безстрашні вої князя Святослава, і невмируща краса і гордість цих безкраїх степів козаки, і незабутні лицарі святої помсти гайдамаки... Поза воїна-степовика. Поза народного героя козака Мамая... Тіло ще пам'ятає те, що неволя вже фактично вибила зі свідомості".

Василь Іванишин веде читача вслід за Шевченком, а інколи – й випереджаючи Кобзаря. Шевченко, стверджує літературознавець, нагадує, що свята українська земля все пам'ятає:

"І як заллє окупант українському селянину ще більше сала за шкуру, трапиться подібне з його похресницею, родичкою, дочкою – пробудиться він із рабської летаргії, побачить істинну причину наших бід, переведе погляд на справжніх носіїв зла, задумається над тим, "що ми? чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?.." І вже не сидітиме, склавши руки, у терпінні й покорі, а відкине геть недостругану ложку, а з нею й усі щоденні клопоти-п'явки, схопить сокиру з переднього, найближчого до глядача плану (вона й лежить так зручно: буквально під рукою, топорищем на березовому оцупку – лиш бери!) і зведеться на повен зріст. А з ним — "Встане правда! встане воля!" І перетвориться кожен затурканий Ярема в безстрашного і страшного для ворогів уже національно свідомого Галайду. І до цурки знищить прозрілий люд, об'єднаний великою ідеєю-мрією, усі сліди імперського панування в Україні – знаки свого рабства і ганьби народу: так починається Свобода! "І потече сторіками кров у синє море дітей ваших..." Тільки тоді "забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава України..." Так буде – потрібні лише привід і провід. Мусить бути, бо інакше "сонце стане і оскверненну землю спалить" – терпіння Боже і людське не безмежне... І так було... І ще буде...".

Василь Іванишин не видає своє бажане за Шевченкове дійсне, бо в поезії Кобзаря все це справді буде потім, після написання картини "Катерина".

"Але сама ідея національно-визвольної революції як неодмінної передумови звільнення, державності і вільного розвитку нації та концепція реалізації цієї ідеї силами організованого селянства, – підкреслює автор літературознавчої розвідки, – вперше виражені Шевченком через образ-концепт селянина та мікрообраз сокири ще в 1842 році у картині "Катерина". Так почався перший і необхідний – духовно-світоглядний – етап української національно-визвольної революції, не довершеної й досі".

5

По-новому Василь Іванишин прочитує й образ москаля, зображеного на картині.

"Вояка" попрощався, точніше, назавжди розлучився з Катериною. "Ми навіть знаємо, – пише автор, – як відбулося це розставання – без ніжних слів і запевнень, без палких обіймів, без сліз... Той, хто відразу пустив коня з місця в кар'єр і кидає спідлоба такий колючий погляд вслід дівчині, навряд чи спромігся, прощаючись, бодай на тепле слово для неї".

І далі: "А що ж москаль? Яку частку гріха і відповідальності понесе він? А ніяку. Відкараскався без скандалу від наївної "простушки" – і добре. Тепер спокійно можна доганяти безлику колону москалів із червоними значками на піках, яка наїжаченою гадиною виповзає за село. Совісті ж нема, то й мучити не буде. Друзі-офіцери і підлеглі не осудять – навпаки, похвалять: "Ай да наши! Кого не надуют!" Начальство? Так для того й придумали таке превентивне покарання і засіб залякування селян, як військові "постої" по селах, щоб кляті хохли сповна – у кожнім селі й кожній хаті! – пізнали, хто тут всевладний господар і чия тут і правда, і сила, і воля... А громада? Та чхати йому на осуд громади, як і на тявкання того собачати, що кинулося вслід, – наковтається пилюки, то й замовкне і повернеться на своє місце, підібгавши хвостик...

Шевченко і тут не дає найменшої підстави для послаблення драматичної напруги твору. А вона б неминуче зменшилась, якби вслід за вершником кинулась не "собачка поганенька", як пише він у листі до Г.Тарновського, а, наприклад, поширена тоді в наших степах люта українська вівчарка-вовкодав: може, злякається кінь, скине вершника, то хоч потовчеться поганець москаль... Не буде навіть цього. Бо вже (і ще!) нема на московських вовків наших вовкодавів: вони масово й організовано вийдуть на сцену української історії рівно через сто років... Тож нема їх аналогу і на цій картині".

Автор "Непрочитаного Шевченка" вперто доводить, що в Кобзаря немає ні зайвого слова в поезії, ні зайвого мазка на картині — і, здається, має рацію (на відміну від Дм.Антоновича, який, будь-його воля, все не так би написав і намалював, але чи був би це Шевченків погляд крізь віки ?):

"Є тут ще один мікрообраз, немов устромлений у цей ідилічний пейзаж: смугастий верстовий стовп – неприродний і чужий у цьому українському світі, як і той москаль на коні. Їх казенна однотипність і схожість підкреслюється ще й спільністю кольорів — у малюнку стовпа та в одязі офіцера. Але є між ними, між причинами їх появи в Україні і більш глибокий зв'язок.

Ці стовпи з'явилися за Катерини ІІ, яка після знищення Гетьманщини наказала переміряти шляхи України, оскільки це мало важливе економічне та військове значення. У часі це збіглося з остаточним закріпаченням українських селян, для яких ці дорожні знаки стали символами поневолення України і ненависного кріпацтва. Відомі випадки, коли селяни, інстинктивно вловлюючи тут певну причинну взаємозалежність, потай спилювали, звалювали, викрадали ці стовпи, наївно сподіваючись, що з ними зникне і московська неволя.

Тоді ж окупаційні власті стали широко практикувати такий засіб залякування і покарання цілих громад, як "постій" війська в селі. По кілька місяців селяни змушені були ділити хату з одним чи кількома москалями, годувати і поїти їх, догоджати їм, забезпечувати фуражем їх коней, терпіти хамство, брутальність, побої. А ще – Катерини... Це тільки в наших водевілях веселили публіку такі собі дотепні "москалі-чарівники". Дійсність була дещо іншою. Якою? Для цього навіть нема потреби нишпорити в архівах. Розпитайте старих людей у Західній Україні, де енкаведистські "старші брати" після війни роками стояли гарнізонами по селах і містечках, поцікавтеся, як зараз поводять себе російські солдати в Чечні (а тепер ще й в Криму та на Донбасі – А.В.). Ви одержите доволі точну картину того, чим завжди була і є російська армія на окупованій території, збагнете причину масової появи покриток в Україні в описуваний період, простежите витоки висловлених Кобзарем народних мрій про час, коли –

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться...

Отож, головна причина всіх українських бід – неволя на своїй же землі, московська окупація. І забувати про неї не можна – нікому, ніколи, ні на мить. Навіть – у справах інтимних. Катерина забула...".

6

Тепер нарешті й про Катерину. Не слід, мабуть, наголошувати на тому, що й на неї у Василя Іванишина свій, окремішний, погляд. Він прочитав цей образ так, як ніхто до нього і не міг його прочитати. Просто не тими очима дивився, не тим серцем відчував. Катерина – це не просто образ України, хоча автор, здається, й не каже про це. Окрім усього іншого, тут ще й особисте. Матір у автора "Непрочитаного Шевченка" була Катериною, й онука підростає – теж Катерина. Тож об'єктивне, з позицій націоналіста, й суб'єктивне, з позицій люблячої людини, дало змогу витлумачити той образ Катерини, який бачив або міг бачити Тарас Шевченко.

Після розлуки з коханим (москаль-не москаль – для Катерини це не має жодного значення, бо вона закохалася в нього!) "вона навіть не плакала — усі сльози потай виплакано в розпачі безсонними ночами ще до того. Бо ж вона (дівчина!) – при надії... Про це знає вона, знає він (москаль — А.В.), знає вже і громада, а такий жест, як наївне намагання за ледь піднятою запаскою заховати вже зримі сліди вагітності – це безпорадна спроба прикрити свій сором і відтягти час неминучої і страшної розплати за спільний гріх... А звідси – і похилена в безнадії голова, і помертвіле обличчя, й опущені долу очі — уже несила глянути людям у вічі".

За Іванишиним, Шевченко не дає жодної надії на диво ні самій Катерині, ні нам, глядачам і співпереживачам цієї драми.