Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Навчання кінчилося тим, що Маша вийшла заміж за нього, повідомивши про це своїх рідних. Але раювала вона не довго. Між нею та Барілотті почались непорозуміння. Вони обоє не зійшлись ні своїми характерами, ні звичками, ні поглядами на життя. Для Маші було боляче те, що чоловік її не хотів мати дітей.
Діти — це тільки зайва перешкода для нас, артистів. Ми мусимо весь час переїздити з міста до міста, не можемо ж ми тягатися з дитиною та з її пелюшками, — казав він їй.
Вихована у традиціях пошани до сім'ї, центром якої були обов'язково діти, Маша не уявляла собі родинного щастя без дітей. Ніякі труднощі не лякали її. Уникаючи суперечок з чоловіком, Маша вирішила піти від нього, забравши з собою дитину, яку незадовго перед тим народила. Це сталося в місті Миколаєві, де у той час перебував випадково із своєю військовою частиною її брат, офіцер Панас Карпович Тобілевич, майбутній корифей української сцени — Саксаганський. Не вагаючись ні хвилини, Маша поїхала прямісінько до нього. На щастя, він був удома і дуже привітно зустрів свою сестру. Щоб заспокоїти її, він неначе ніяк не міг вдосталь намилуватися її немовлятком, Женею. Вихваляв її красу і розумні, як він казав, очі. Панас Карпович, хоч був тоді ще не жонатий, інстинктом зрозумів, що в горі найкращою втіхою для матері може бути її дитина. Зустріч з братом заспокоїла Машу, і вона вирішила поїхати до Єлисавета, до брата Івана, який, вона знала, радо прийме її разом з дитиною. Панас Карпович допоміг сестрі грошима і пообіцяв допомагати їй щомісяця.
— А на кого ж ти лишила свою Женю тепер, коли вступила до трупи? — спитала я, зацікавившись долею маленької Барілотті.
— Вона у брата Івана, — відповіла мені Маша, показуючи фотографію, на якій було знято маленьку дівчинку, що вже сиділа на подушці, одягнена в темненьке платтячко з білим фартушком.
— Подивись, — промовила Маша, і почуття гордощів за свою дитину відчулося в її теплому голосі. — Я тепер ціл ком спокійна за неї, — додала вона, бо за нею доглядає моя близька родичка, Катя, яка теж живе в Єлисаветі, здебільшого — в домі брата Івана. Він нам усім замість батька. У кого яке горе, біда, то зараз же біжать до нього за порадою та за допомогою,— хвалила Маша свого старшого брата Івана Тобілевича.
Сердечна відвертість, з якою Маша розказала мені про себе і про своїх рідних, викликала в моєму серці глибоке почуття дружби й любові. Симпатія, яку вона, за її словами, відчула до мене ще в час нашої першої зустрічі, перейшла у неї в постійне почуття сердечної приязні, що виявлялась в усьому, навіть у кожній дрібниці нашого з нею спільного життя. То вона щось зварить або спече для мене смачненьке, то вишиє гарненького комірчика, то купить стьожку та намисто до мого українського святкового костюма на сцену. Винахідливість на різні приємні несподіванки була в неї невичерпна. Я, зі свого боку, теж старалась оточити Машу увагою й турботами. Приємно було щось зробити для неї вже заради того, щоб побачити задоволений вираз її ласкавого обличчя і веселу, милу усмішку приємного здивування.
— Невже це ти зробила для мене? — дивувалась вона і зараз же починала в захопленні хвалити чи мій дарунок, чи те, що я виготувала спеціально як сюрприз для неї.
Живучи разом з Машею, я вперше у своєму житті відчула радість дружби. Під впливом Машиної сердечності і щирості душа моя розквітла, як рослина, яку зігріло сонячне проміння і скропив життєдайний дощ. Мені було так тепло і хороше з нею, моєю товаришкою, якій я могла, не боячись осуду й насмішки, довірити всі свої найдорожчі для мене думки і сподівання. Лагідність, простота Машина у стосунках з людьми, а до того ще і її весела вдача робили її присутність для всіх нас дуже приємною.
У трупі Марія Карпівна посідала становище цінної співачки, бо недурно ж за нею утвердилась назва "українського соловейка", а проте вона ніколи нікому не давала відчути, що чимось краща за інших. Охоче розмовляла а людьми, маленькими по своєму значенню в театрі, радилася з ними у різних справах і цікавилась їхнім приватним життям, поспішаючи завжди прийти кому-небудь з них на допомогу. Одержувала вона щомісяця 275 карбованців, і хоч більшу частину відсилала сестрі Каті для своєї дочки, потреби її були такі невеличкі, що вона завжди мала зайві, як вона казала, гроші, щоб поділитися ними з тим, хто відчував тимчасову скруту.
До речі сказати, що Старицький оплачував акторів, хористів, музикантів та інших робітників своєї трупи дуже щедрою рукою. Артисту і режисерові Кропивницькому Михайло Петрович платив щомісяця по 800 карбованців і крім цього ще 5 % від прибутків від вистав. Заньковецька одержувала 500 карбованців — платня виняткова на ті часи, навіть для артистки-героїні. Такої ні один антрепренер не давав своїм героїням. Я пам'ятаю, що Любов Павлівна Ліницька, перша артистка в трупі Саксаганського (звичайно, не в ті часи, про які я пишу, а значно пізніше), одержувала 250 карбованців, що було цілком нормально і для інших труп. Мені Михайло Петрович платив уже 45 карбованців, бо в деяких п'єсах я виконувала маленькі ролі дівчат, а то й подруг героїні. Це були дуже великі для мене гроші, і я ділилася ними з моїми рідними, посилаючи матері щомісяця грошову допомогу.
Жили ми з Машею не бідуючи і за це відчували велику вдячність до Старицького. Адже ж Маша знала, як платили акторам по інших трупах. Вона вміла сама цінувати умови праці в трупі Михайла Петровича і мене того навчила. Вона була моєю першою вчителькою щодо акторської гри. Усі свої куценькі ролі я неодмінно читала голосно Маші і радилася з нею, як вимовляти ті чи інші слова і що при тому робити, як рухатись і як поводитися з іншими учасниками вистави, моїми партнерами. З усіх її порад я запам'ятала одне, а саме — брати приклад із самого життя. Вона казала, що цього вчив її брат Іван, організатор і режисер аматорських вистав у Єлисаветграді.
Нічого вигаданого, не життєвого не повинно бути у грі актора,— казав він. — Справжнє життя — це найкращий порадник для нього.
Тут Маша нагадувала мені про те, чого навчав акторів Кропивницький: "Вивчайте все те, що оточує вас, приглядаючись пильно до кожної людини, силкуйтесь затримати у своїй пам'яті всі зовнішні вияви різних почуттів у різних по характеру людей".
— Так, Соню, — казала Маша, — життя наше — це велика школа. Ти ж чула, що каже Марко Лукич кожному акторові, який не так як треба виконує роль?
— Чула,— відповіла я.— Він завжди питає: "Де і у кого з живих людей ви могли побачити отакі рухи і таку
поведінку? Покиньте вигадувати, а давайте справжню, живу людину!"
— От бачиш, — казала мені на це Маша. — Кропивницький те саме радить нашим акторам, чого домагався від нас, аматорів, у Єлисаветграді брат Іван. А вони ж обидва прекрасні актори.
Чим частіше я розмовляла з Машею про сценічну майстерність, тим більше розуміла, що вона вже пройшла хорошу театральну студію під керівництвом розумних людей. Тому я охоче радилася з нею і ділилась своїми враженнями від гри найкращих наших провідних акторів. Найбільше захоплювалися ми грою Кропивницького і Заньковецької.
— Вони справжні генії, — запевняла мене Маша. Мені подобалося в Маші те, що вона дуже серйозно
ставилася до театральної справи і, так само як Лисенки й Старицькі, покладала великі надії на наші вистави.
— Це тобі не оперетка, де все побудовано на жартах і на веселих подіях, часто-густо цілком беззмістовних і не завжди пристойних для цнотливих слухачів, — казала Маша, не забуваючи полаяти театр оперети, який вона вважала непотрібним для нашого суспільства.
Опріч театральних інтересів було ще багато чого, що ріднило нас з Машею. Обидві ми кохались у красі природи, над усе подобалося нам в Одесі море. Його я побачила вперше у своєму житті, і воно справило на мене незабутнє враження.
На другий день після нашого приїзду до Одеси я пішла разом з Машею до театру, який був недалеко від моря. Ми хутенько побігли подивитися, яке воно, те море, в буряну погоду. Це була справжня непереможна стихія. Вода котилася високими валами і з ревом розбивалась об берег цілою зливою дощу, білою піною та незлічимими масами блискучих і променистих крапель. Дивлячись на розлютоване море, мені зараз же пригадались різні сумні історії про загиблі кораблі та про інші катастрофи на морі, про які мені доводилось читати або чути.
Але довго милуватися грізними хвилями нам не довелось. Треба було бігти до театру на репетицію.
Незважаючи на сильний вітер і погану погоду, біля театру юрмилось чимало людей. Одні читали афіші, інші товпились біля квиткової каси. Дехто голосно ображався на касира за те, що усі квитки на перші три вистави були
вже продані, про що й оповіщали об'яви, які висіли і біля каси і біля входу до театру.
Одесити давно вже чекали на відкриття нашого театру, і з кожним днем натовп біля нього усе більшав та більшав.
У самому театрі, на сцені й за лаштунками, кипіла робота. Робітники гарячково припасовували всі потрібні декорації до розмірів Одеського театру. Працювали вони здебільшого вночі, бо вранці і на протязі цілого дня на кону відбувалися репетиції, які провадились у потрібних для кожної п'єси декораціях, костюмах, гримі, з аксесуарами, реквізитом та освітленням. Хор і оркестр були завжди напоготові, щоб вступити у свою чергу до виконання своїх номерів.
Незважаючи на поспіх і гарячковість у підготовці вистав, усе йшло за певним, встановленим Старицький розкладом роботи трупи, що його було вивішено у двох місцях: один за сценою, другий — у коридорі театру, недалеко від ходу за лаштунки. Дисципліна була дуже сувора. Ніхто не наважувався спізнюватись на зазначену в розкладі роботу. Михайло Петрович сам не втручався в перевірку того, чи всі робітники його трупи на своїх місцях. Для цього ним були призначені спеціальні люди, що відповідали за свою ділянку роботи, від яких Михайло Петрович вимагав чіткості у виконанні своїх обов'язків. Сам він не тільки в перші дні, до початку сезону, але й пізніше не виходив з театру. Ми дивувалися з того і частенько я чула таке запитання серед акторського колективу:
— І коли Михайло Петрович спить? Адже ж він увесь час в театрі!
Ніхто з акторів не смів пропустити репетицію або прийти в театр напідпитку.
