Волинь - Самчук Улас

Тільки ти мусиш мені щось пообіцяти. Підем на двір.

— Що за таємниці? — проговорив Лінкерт. Але Володько й Роман вийшли. По деякому часі вернулись. Роман весь сяє.

— Чудесно, Володя! — говорив він захоплено.— Це чудово! Я можу. Так! Я чудово можу грати на сцені. Я колись у гімназії хотів виступати. А все решту ми обговоримо.

— Що там? — питає Лінкерт.

— Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лінкерт! Приступайте до нас! — захоплено гукав Роман.

— А що будете грати? — байдуже й іронічно проговорив Лінкерт.— Як Гапка закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся горілки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака. Чудово, ні? Хто буде кум? Ви, Роман?

Володько подивився на нього й не сказав нічого. Але Лінкерт зрозумів його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увійшов Саша, і всі подалися в сад.

Вечір широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорі ядерні, мов кулаки, всипали його ширінь. З села долітала широка з безконечним підголосником парубоцька пісня.

Увійшли до буди. Роман десь вискіпав церковну свічку, але Саша ревнув:

— Геть зі світлом! Хай живе темнота!

— Хай живе сорок п'ять! — підхопив Лінкерт. — Хай живе життя! — додав Олег.

— Хай живуть дурні, ідіоти й політики! — крикнув Лінкерт.

Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволі, несміло обертатися. Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара краплин огріє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.

— Лінкерт! — вигукнув Роман.— Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!

— Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!

"Слаб, і сміріться гатов!

І предкі маї пакалєньє рабов!"

— продекламував несподівано Лінкерт,— Жарь Блока!

— "І нєжності ядам убіта душа!" — кричав Лінкерт і гримав кулаком по розхитаному столику.— Саша! Співайте! Брудний буде фінал! Карнілова жарте!

"І ета рука нє падіпмєт..."

Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає. Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Мені все одно! Плюю я на всі держави, тільки Росію обпльовую навкруги, бо люблю її, чортову дочку. Великанська, чудова Росія.

"Русь, і ти била прекрасна,

А тєпєр гнійот твой дух!

Бєза-абразний труп ужасний,

Пасінєл і вєсь разпух",

— затягнув він низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити.

— Не лізь, Саша! — хрипів Лінкерт.— Не знаєш, що кожне слово моє — рубль царськими або сто міліонів марок жечпосполітих. Я до Володі хотів сказати. Ви, молодий чоловіче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко й глупо помиляєтесь і не знаєте людської психології. Все, що я кажу, так собі — нісенітниця. Розумію, але взагалі зміст у цьому є. Так, так. Я людина широка, російська... От і живи. Ніде й кулаком махнуть. Махнув і одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!

"Бо-оже, царя храні!" — почав знову Лінкерт. Підхопили Роман і Саша.

"Сі-ільний державний, царствуй на славу нам!

Ца-арствуй на страх врагам".

Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Він підноситься, хитається, ніби бажає вихитатись з кореня. Обтяжені яблуками яблуні також хитаються. З села ревуть парубки. Дужі, крикливі голоси витягають під саме небо:

"По Дону гуля-я-яєт казак маладой..."

З буди виривається:

"Ца-ар православний!

Боже, царя храни!"

Слова, звуки й ціле довкілля кричать, репетують. "Цар православний!" Вірні, завзятущі його слуги скрізь, де тільки поглянеш, під кожним кущем, під кожною купою, у кожній калюжі. Тікати кудись! Ні! Куди тікати! Стій тут! Мов камінь стій! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить, ніби світло. Так. То світло. Галя й Оля сидять у своїй кімнаті, читають якогось Арцибашева й марять.

Вийшов також Олег.

— Ти тут, Володя? — запитав він.

— Тут! — відповів Володько.

— П'яний? — запитав знову Олег.

— П'яний! — відповів Володько.

— З'їж огірка! Хоч? А я почуваюся добре. От тільки земля трошки крутиться, але ж Галілея за те спалили. Ні?

— Так, Олеже!

— Завжди були дурні, і була темнота, і було світло. Бог сказав: хай буде день, і став день. А після ще проговорив: хай буде світло, і стало світло. І це тривало днів шість, хоча Бог зовсім спокійно міг це все в один день зарядити.

— Ти розважаєш, мов мудрець,— сказав Володько й хотів щось відповісти, але з буди почали гукати:

— Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в поході!

— Ідіть ви до чортової матері,— буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у руці, Лінкерт виплутався з темноти.

— Прошу,— зовсім серйозно й рішуче сказав Володько,— до мене не підходити! Три кроки!

— Панове! Панове! — закричав Лінкерт.— Володя п'яний!

— П'яний Володя! П'яний! — біжить і кричить Роман.— Молодець Володя! Наш! Панове! "Ще не вмерла". Для Володі!

Роман і Лінкерт ревнули "Ще не вмерла", але Володько й Олег покинули їх і відійшли. Ті перестали співати, побігли за ними, Лінкерт взяв Володька за руку і, дихаючи під ніс горілкою, почав швидко говорити:

— Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солідний? Не розумієте жартів? Ви, дивіться! Який-небудь дурачок Ромка...

— Я ніколи не ображаюся,— перебив Лінкерта Роман,— коли це говорить Лінкерт.

— От бачите! Ми розуміємось. Ми свої люди! Нам все ніпачом! Нам плювать на всі закони, на всі правила, на всі моралі! Вузькі міщанські рамочки, забобончики, пампончики, Собакевичі, Манілови — все нам плюнув і стер. Ні, Рома?

— Так, Лінкерт. Ви князь!

— Я ефіопський імператор! Це відомо всім! Місяць робив дурний кравець з Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про місяць! Так говорив Гоголь, так говорив Заратустра, так говорю я, Лінкерт. Розумієте, Володя? А через те наплюйте на все, робіть свій театр, запрягайте оцю корову, збирайте всіх страждущих і плєнєнних... А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягніть його куди хочете. Позволяю!

Перейшли знову до буди. Лінкерт присів до Володька.

— Даремне ви думаєте,— говорив він,— що я проти України. Я є півнімець. У мені німецька кров! У моїх грудях тільки б'ється руске серце, бо люблю широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги.

26

Хахол, мазниця з діда-прадіда! Який він там рускій. І теля може себе таким рускім поважати. У мене бабці, діди все-то звідси, з півночі, від тайги й океану. Цар якійсь моїй бабці наказав взяти собі опричника Лінкерта й та взяла. І я прийшов на світ і став рускій... І люблю свою Росію кровно. За одну распутінську лапу сорок Вашингтонів віддам. Бо я рускій! Так само як Лєнін, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а все-таки руска людина.

І чим далі говорив Лінкерт, чим більше вливав у себе чарок, тим мова його все більше плуталась, моталась у клубок. Змішалися всі планети, всі мови, всі люди землі, їли огірки, житній хліб, пили солону воду з оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов місце, й заснули.

Один Володько не заснув. Пив, ввійшов в азарт, лаявся, кляв все навкруги, але все-таки тримався на ногах і, коли скінчилось, залишив усіх і пішов у морок осінньої, холодної ночі.

Було вже тихо. Село спало, тільки перекрикувались голосно й сутужно ранішні півні. Схід зблід, починав рожевіти, гасли менші зірки, тільки ті більші, ядерніші цупко трималися своїх місць. Хати, понуро задумані й задивлені самі в себе, стояли в тіні дерев, ні одно вікно не світилося, ні одна людина не показалася на дорозі, тільки на перехресті коло Гершка стояли одягнені в кожухи два вартівники.

— Хто йде? — озвався від них голос.

— Свій! — байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пішов далі.

За дерманськими хуторами було вільніше. Починалось поле. Темнота поволі розвивалася, й далеко-далеко ледве помітно на обрію чорну смугу жолобецького лісу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення мучило його, і йому не хотілося так вертатися додому. Чи не краще завернути в поля чи в ліс і сховатися. Ніч то ніч, але й ніч має свої чорні очі. І в ночі є щось гострозоре, насмішкувате, що свердлить тебе до самого сумління.

Але й так добре! Нічого, що перед тобою, не обійдеш. Мусиш торкнутися того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав — іди, вези, тягни... Пий до дна свою чару, що б там не було...

II

Сергій Макарів мав дивну звичку посміхатися в ус. Сидить, курить цигарку, пускає густо дим і міркує. Лається зрідка, зате з чуттям. З часу як завів люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змінилося. Став веселіший.

— Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергію, бакун!

І закурював, дим ішов, колотився над Сергієвою розкошланою головою. Не було іншої жури, але хто без жури живе. Почав Сергій журитися, що так ось жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною... Але й поза тим є світ. Не міг його бачити. Село вузьке. Тоді брав книги й просиджував цілі ночі. Раз до Крем'янця пішов і приніс великого Шевченка в кожусі. Вправив його в саморобну рамку й примостив біля святих. На дворі також зробив відзнаку. На липових дверях клуні вирізав тризуба, а навколо нього три літери: У. Н. Р. "Це від чортів",— казав він і посміхався в вуса.

Мав він клопіт з батьком. Занадився старий до Теклі... А Текля Мокринина сестра. Макар вже давно вдівець і може женитися. Це сердило і Сергія і Мокрину.

Володько знав Сергія давно, ще зі школи, але сприятелювався з ним перед роком. Заходив, приносив ту чи іншу книжку. Часом ішли за село, за хутори. Сідали десь збоку й говорили.

Після цього Сергій попав спочатку в "Просвіту", далі почав арифметику вчити. Потім перейшов до алгебри. Все це йому подобалось.

І цього вечора Володько зайшов до Сергія. У хаті ще не світилося.

— Добрий вечір! Сергій дома? — дивиться Володько у темряву й нічого не бачить...

— Заходь, заходь,— відповідає з темряви голос,— Мотре! Засвіти! — гукнув на сестру.

— Ні! Краще вийди надвір,— сказав Володько. Сергій вийшов. У зубах у нього стирчить люлька. Міцно потиснув і тріпнув Володькову руку.

— Де був? — проговорив грубо й уривно.

— У Дермані. Ховав семінарію,— так само коротко відповів Володько.

— А я вчора гуляв. Була на другій горі музика. Ти б коли зайшов...