Волинь - Самчук Улас
Ваші родички мають досить гострий язик,— зрозумів Лінкерт наміри Саші, але хотів показати, що він і сам впорається з тими родичками.
— Кинь, брат, брудне діло... — вставив своє Роман.
— Так, Ромушка. Іноді й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого відстали, мов хвостик?
— Ха-ха-ха! — засміявся Роман.
— Панове! Хто це показав Ромі два пальці? — презирливо сказав Олег. — Пане Лінкерт? А чи показував він вам свою курточку?
Засміялась панна Оля.
— Ну, розуміється... І курточку, і цигарки, і м'язи, і перейняті від Саші дотепи про двох гусарів. Все знаю, через те й про хвостика згадав,— проговорив з посміхом Лінкерт.
— Ах, лишіть це, панове! Така чудова осінь! Ліс, небо! — захоплено вигукнула Оля.
"Гей, хто в лісі озовися!
Хто за лісом обізвися!"
— затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вічний ентузіаст, одразу підхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав Роман:
— Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег співає! Олег перервав свій спів на півслові й почав, наслідуючи студента з "Дні нашей жізні", жалібно скаржитись:
— Але ж я хочу співати! Яке кому діло до мого голосу? Я хочу співати!
Перейшли город і вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не орані просяниська, засохлі коло пнів будяки. Вискочив звідкись перестрашений зайчик. Він розігнався було просто на товариство, але всі підняли крик, зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся і стрімголов помчав під угорську долину. Олег зірвався й собі побіг за ним, хоч розумів, що нічого з його бігу не вийде. Але він біг довго й вперто, а вернувся засапаний, з краплинками поту на чолі. Оля одразу йому зауважила:
— Олег! Ти не смієш так бігати! Це тобі шкодить.
Після увійшли у смужку рідкого лісу над угорською межею. Це старі, добре знані місця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його хлоп'яцтво... Худоба, вогні, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той весняний день, коли зустрівся з нею. Пригадав проліски, її червоненькі, ще дитячі щічки, її сині, теплі оченята. Захотів знову зустрітися з нею, відновити з нею своє знайомство. Багато разів бачив її в церкві, на вулиці, але не підходив, не заговорював... Сказав привітання й далі. І вона так само. Гляне тільки на нього, скаже, що треба, і далі. А вже дівка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дівчатами, виспівує дужим голосом, гарно й дотепно жартує.
Увійшли в густі кущі ліщини. Товариство само собою почало ділитись на гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользі з чемності підтримував товариство Лінкерт. Біля них також крутився Роман. Володько хотів зістатись з Олегом.
По часі вони були самі. Кущі, долина, озеро. Направо запуст. Сонце скісно освічує ледве помітно зжовкле листя.
— Люблю ці місця,— казав Володько. Він дійсно почував себе тут значно краще, ніж у їдальні. Від того піднявся його настрій.— Отам, бачиш,— казав він,— високі дерева? Під ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз і думаю... Ах, скільки я там передумав. Коли б міг все це виказати, Ну, як гімназія? Сядьмо. Сіли.
— Цього року перевели на третє місце,— сказав Олег.— Спочатку були в ліцеї — вигнали. Присусідились до вище-початкової школи. Ходили на другу зміну. Тіснота... Мусили й звідти вийти. Тепер у жидівському будинку. Гнилі помости, стріха тече, через вікна дме. Ходимо одні другим через класи... Оце й є наша гімназія. Але вчимось. Не маємо ні кабінетів, ні бібліотеки, ні порядних лавок...
— А я вчора з Дерманя,— сказав Володько.— Там вивезли семінарію. Скільки там було майна. Знаєш... Книги виносили оберемками, як дрова... Насипали в драбиняки й так везли... Лавиці, залізні... Знаєш? З рухливими столиками й стільцями... Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. і Д. Кабінети які були. Всі апарати фізичні, геологічна збірка — самі учні зложили, зоологічний кабінет... Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко відчиненими очима. У нього добрий, одвертий, юначий вираз.
— І куди вивезли? — здивовано спитав він.
— До ліцею...
— До крем'янецького?
— Розуміється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, відкусував від неї кусники й випльовував.
— Нічого,— перший проговорив Олег.— А ми навчимось, і без кабінетів, і без лавиць...
— Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дінуся? Таж я ту науку... Сам знаєш... Я виривав її з землі! Я так хочу вчитись!..— останні слова вирвались Володькові через заціплені зуби. Поглянув навкруги сердитим поглядом, ніби когось шукав.
— Не можеш до нас? — швидко проговорив Олег.
— Певно що ні. Коли б міг — пішов би. Не видержу іспитів. Я не знаю мов. Два роки чекав на ту семінарію, два роки думав, мучився... Ти думаєш, це легко... Ні. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцію й думав: піду я звідсіль...
Знову коротка перерва.
— Ну, а куди? — глянув Олег на Володька допитливо.
— Я вже говорив з тим... З Лазюком... Знаєш його? Він має зв'язки з Прагою. Таж там наш університет, учительський інститут, матуральні курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо університет у Токіо, ніж тут... Вчора я їхав, і два рази питали мене про документи... Раз тут, під нашим селом, біля Івана Бога...
— Добре, що ти хоч маєш ті документи... Наша ціла родина взагалі нічого не має... "Картки перебування". Тут родився батько, дід і прадід, а нам сьогодні дали "картки перебування" з обмеженням цілого терену держави, за винятком нашого повіту... Ет... Все, друже, речі, за які не варто говорити. Так можна дійти до істерики, до божевілля. Я тепер вже собі постановив: мовчи, дихай, думай і вперто працюй. Я, Володьку, вірю, що ніякий Люципер нічого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його не крути — все одно чотири. Ні?
Володько не відповів нічого.
— Чотири... Чотири... — сказав він по часі й зараз добавив: — Олеже! Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
— Ну, то кажи... Якого біса...
— Думаю дати виставу...
— Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тіткою Домкою...
— А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Піде. Я обдумав. Вчора їхав і думав, йшов і думав, ліг спати й ще думав... Все є... От тільки Романа піймати. Він надається... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й одноактівку маю.
— Чому якраз тепер?.. І я міг би... Володько перебив:
— Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осінь... Ну, що буду робити? Ти ж уяви... Я знаю минулу осінь. Таж я формально, дослівно божеволів... Я дивувався, як мої предки могли віки прожити на селі й ніколи не сумувати...
— Сумували... Але... Горілочка розраджувала. Ні?
— Я потребую п'ять дійових осіб,— швидко, піднесено говорив Володько, не слухаючи Олега... — і я їх маю. Вони вже мої. Я — раз, Роман — два, Ольга — три, у Габеля гостює тепер якась племінниця... "Я, знаєте, тоже іграла". І ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кінь може заграти... Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш — побачиш. Сьогодні мушу підчепити Романа... Він же рускій...
— І за Габельом підеш?
— Все, що є, стягну. Після буде інакше. Початки... Олег розумів свого приятеля. За останні два роки вони навчились себе розуміти. Вони ж обидва читали Майн Рідів, Куперів, Лондонів. Обидва мріяли про далекі світи, нові країни, бігуни та рівники . Поки що нічого не сталося. Село, повіт і границя, але в їх головах ті самі думки, в їх жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на своїй землі, на тій самій, на якій жили їх предки.
Було тихо, лагідно. Небо вкрите сіруватими баранчиками хмарин. Час від часу з запусту чути сміх Галі. Лінкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пісню ген аж там десь у долині.
Володько й Олег змінили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег зустрів її у Ронів, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школі... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небі, подував західний вітер, час від часу спадали листочки, вертілися в повітрі й припадали до сухої землі.
По часі Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якісь осінні віти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цілу щоку рум'янцями.
— Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! — крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвінко, що луна покотилась долиною й відбилась від другого схилу.
З кущів запищав слабий голосок Олі, і по часі з'явилися Лінкерт і Роман.
— А ви чого надуті, ніби міністри Британської імперії? — запитала Галя Володька та Олега і, не чекаючи відповіді, сіла на пеньочку.— Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! — показувала ногою на купу опеньків.— А я попеклася. Фу-у!
— Жорстокі це люди,— сказала Оля і вказала на своїх кавалерів.— Знаєш, Галю, що є їх ідеалом?
— Які там у Романа можуть бути ідеали. Випивка! — виразно й рішуче сказала Галя, роззуваючи черевик.
— Військо, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,— пояснила Оля.
— Ні, панове! — заперечив жартом Лінкерт.— Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болівійським міністром. Інакше не бажаю... Можу ще погодитися на ефіопського канцлера чи сіямського короля.
— Ніякого чорта ви обидва не бажаєте,— проговорила знову Галя.— Тепер вашим бажанням — зчитатися нас і випити.
— Ви, мадмуазель Галя, вгадали,— підтвердив жартівливо Лінкерт.
Верталися додому. Дівчата квапилися щось там помагати матері. Саша похмуро мовчав. Роман і Лінкерт змагалися дотепами та сипали каламбури. Лінкерт декламував пародію на "Бурю" Пушкіна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригірка на Чешчині, товариство ввійшло до саду. Овочеві дерева стоеть, ніби діви-мироносиці перед своїм царем. Прозорі папірівки, рожеві панянки, налиті, повні, закохані самі в себе, висять на гілках спокійно, велично, урочисто. Скісні промені ще прориваються крізь віти, пронизують кілька дерев і зникають. Обтяжені овочами гілляки гауться мало не до землі. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уяві бачив сцену, лаштунки, живі постаті. Крізь обтяжені синіми сливами віти сміялись до нього великі, яскраві, радісні очі. Безліч захоплених облич, безліч ясних очей. І регочуть, і рвуться, і червоніють, і хвилюються, як море, як буревій.
По вечері Роман і Лінкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
— Володя! Підеш з нами? — питає Роман.
— Куди?
— Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прірву. Володько скрізь, Володько не боїться ніякого диявола.
— Добре.
