Роман юрби - Шевчук Валерій
Рудько нажахано сахнувся од неї, вирвавши руку, яку вона цупко тримала, а Культурна Нора цілком мелодраматично бухнулася коліньми в порох, простягла прохально руки і, як акторка в театрі, проказала декламаційно:
— О, не покидай мене, нещасну! Дозволь бути твоєю Магдаленою!..
Описую цю сцену так, як її оповідали на вулиці: коли ж вигадували, то і я з ними, а розказували вони, що Рудько нажахано вдарив руками у двері й міцно замкнувсь у хаті, а з Норою стався нервовий напад, вона впала в порох вулиці й тяжко ридала. Це відразу було донесено її чоловікові, й він пішов забрати жінку, але вона від нього відбивалася й не хотіла йти. Тоді він зовсім не по-культурному дав їй кілька ляпасів, і Культурна Нора миттю впокорилася й пішла додому. Що там було у них удома, тяжко сказати, але на ранок агроном викликав "швидку", яка й завезла Культурну Нору на Гуйву, тобто в божевільню, і звідти вона повернулася через тривалий час цілком спокійна, але з напрочуд уповільненими рухами, все про щось забувала, вряди-годи закочувала очі під лоба й зітхала. Магаданші, рябій Надьці й Людці, що її відвідали, вона сказала з урочистими нотками в голосі:
— Я була дурна й нерозважлива. Про ці речі не можна говорити вголос. От я й поплатилася. Йдіть од мене геть — я більше ні слова не скажу!..
Кумасі од того щиро жахнулися, повискакували з хати, залишивши агрономові самому турбуватися про жінку. Людка ж при цьому незнарошне (в неї спав при втечі туфель) затрималася в сінях і мала щастя почути ще й таке Норине слово, звернене вже до чоловіка:
— Знай, через дев’ять місяців я народжу Сина Божого. Чи будеш ти мені Йосипом?
— Буду, буду, — сказав агроном. — Спершу того Сина Божого народи! Людка мало збагнула з тієї мови, тим більше, що на вулиці жодного Йосипа не було, але пожаліла подругу цілком щиро і зовсім із неї не сміялась, як Магаданша й ряба Надька, бо мала нелихе серце, а біда — це біда, навіть коли в комічні одежі вдягнена. Отак Нора відтоді й живе: трохи на Гуйві, а трохи вдома, вона вже кілька років чекає закінчення своїх дев’яти місяців вагітності й дочекатися не може…
Коля-рибалка якийсь час наставляв тещі гусячого носа, отож коли дивився на неї підхмелений, мав щастя бачити її у вигляді химородної істоти, яка має людське тіло та обличчя, але в якої стримить аж кілька гусячих дзьобів. І так би, може тривало більше часу, бо Коля-рибалка — талановитий режисер безіменних вистав, де був водночас і постановником, і єдиним глядачем, коли ж життя зіграло з ним дивного жарта.
Якось передибався з Віталієм Коржем і той, світячи синіми очима, спокійно повів йому, що бачив Любку в парі з якимсь бевдзем і прямували вони в кущі (нагадаємо, що й Коля, і Віталій були з одного рибальського клану і не раз спільно варили й сьорбали на березі юшечку — цим і зумовлюється товариська послуга Віталія приятелю). Це так дико вразило Колю-рибалку, що він кілька днів ходив як причмелений і тільки по тому дійшов до твердого рішення вистежити власну жінку. Виявилося, що Віталій Корж мав цілковиту рацію: Люба таки шукала в тетерівських кущах своє друге щастя. Але Коля-рибалка не вчинив так, як свого часу Вася Равлик чи й Смерд-молодший, тобто не побив свого суперника; причиною його м’якості стало те, що суперник виявився справжнім бугаєм, а Коля-рибалка був малий і слабкосилий. Але жахливого скандала вдома влаштував, ганяючи не так жінку довкола власного дому, як тещу, бо жінка, хоча з хати вискочила, бігати не захотіла, а стала стовпцем і засвітила зневажливим усміхом. Теща ж запрагла поставитися супроти Колі-рибалки героїчно, через те крикнула:
— І правильно Люба зробила, бо ти їй більше зміняв!
Отак і почалася та гонитва: теща мчала по колу довкруг дому, а за нею з ломакою Коля-рибалка, тоді як Любка все ще стояла, криво диблячись. Кінчилося це тим, що Коля таки вгатив тещу ломакою, і та впала мов той комар із пісні, розкинувши ніжки й ручки. Коля перелякався, що вбив тещу і дременув з дому, а прихистя знайшов у Юльки-Зозульки, цим виказавши таємницю однієї зі своїх вистав. Правда, коли з обійстя здимів, теща спокійнісінько із землі звелась, і вони з дурного Колі разом пореготали. Коля швидко довідався, що він не вбивця, але у Юльки-Зозульки затримався, навіть прожив тут півтора місяці: за цей час поставив їй хлівця і зробив сходи, тобто те, про що мріяла Юлька-Зозулька; при цьому активно її порав, аж притомлюватися став. Коли ж утомився, до нього з’явилася з повинною Любка і без особливих труднацій забрала додому, бо, як сказав потім Віталію Коржу, в Любки йому все-таки лучче, принаймні вона не експлуатувала його так дико. Любка ж поклялася більше його не зраджувати, отже, його чоловічого гонора задовольнила. На жаль, і після того Юлька в тяж не зайшла, отож і долучилася до провізорки, тобто до тих винятків на околиці, котрі своєї біологічної місії у світі не виконали. Відтак знову все пішло по-старому: Коля-рибалка привішував носи тещі, а Любка начебто тримала цноту, чи, може, Коля-рибалка вже не зміг її вистежити. Часом, правда, з дому тікав, але вже не до Юльки-Зозульки, а на берега, де варив юшку з Віталієм Коржем та іншими лоботрясами-рибалками. І так увійшов у мир душевний, якого з певного часу, відколи втомився біля Юльки, конче потребував…
Клара Жасминова Пані помирилася зі старшим сином Стахом: вони прибудували до будинку старих кімнату з кухнею, свекруха з невісткою чи мирилися, чи сварилися — тобто жили нормально. Вряди-годи приїжджав до Жасминових Панів їхній молодший син, який ще більш помалів і ніби усох, тоді в їхньому домі звучала музика Шопена, Вагнера, Бетховена й Сен-Санса. Жасминовий Пан відривався від своїх погодних записів, які продовжував регулярно вести, і на вустах його грала блаженна усмішка, музику він по-справжньому любив. Стах же почав будувати в городі гаража під машину, звів, однак, лише фундаменти, купивши частину каменю із загорожі обійстя шевця, але на машину грошей ще не зібрав. Тоді він зважився попросити позичку в брата і зробив це саме тоді, як той програв улюблену свою увертюру до "Тангейзера" Вагнера.
— Гаразд, — сказав маленький чоловічок, опускаючи руки па коліна, цього разу він приїхав як ніколи смутний. — Скільки тобі треба?
— Три тисячі, — сказав Стах.
— Купиш машину і що?
— Нічого, — відповів Стах. — Ти маєш місце для втечі, а я хочу його знайти.
— На машині?
— Авжеж, — сказав Стах. — Другого дому, як у тебе, в мене нема.
— Гаразд! — мовив маленький чоловік і його довгі пальці вільно побігли по клавішах. — Коли тобі ті гроші дати?
— Коли підійде черга, — мовив Стах. — Під кінець цього року чи на початку наступного.
— Як доживемо, — на обличчі маленького чоловіка заграла сумна, але напрочуд гарна усмішка. — Але не журись, коли не доживу, гроші все одно матимеш.
— Кинь ці дурні жарти! — сказав Стах, відвівши очі. — Ти ще мене переживеш…
Після того пропам’ятного випадку, коли Вася Равлик оганьбив Віталія Коржа, той рішуче настояв, щоб Марина покинула материн дім, коли хоче з ним жити далі. Вони найняли у Смердихи ту ж таки кімнатку, де жила у свій час Марія Демиденко, поки не стала Смердихою-молодшою, потім жив Стах з родиною. Кімнатка була погана, низька, вогка, хліб у ній вицвітав на другий день, але Віталій Корж не брав того собі до серця, особливо як купив у Йонти човна. Просиджував увесь цільний час на річці, випивав із рибалками, часом там варив і юшку, і після такого життя кімната здавалася йому цілком сухою. Марина народила йому першу дитину ще до випадку з Васою Равликом, а після того весь час ходила з животом завдяки невсипущим старанням Віталія Коржа, який свою нестриманість оправдовував так:
— Коли будемо багатодітні, то, може, нам квартиру дадуть! — а друге, що він казав, було таке: — Ти ж хочеш, щоб я тільки з тобою жив!
Отож Марина вже народила четверо дітей, ясна річ, що ніхто квартири їм не давав, діти бігали за мамою як курчата за квочкою, а котре не могло бігати, возилось у колясочці. Марина роздалася аж так, що Віталій Корж почав позирати на неї не без остороги і вряди-годи пропонував їй якось схуднути.
— Яке там худати, — резонно казала Марина, — коли тут ніколи в небо глянути.
Тоді Віталій Корж зітхав і знову зникав на річці, рибу тепер він приносив додому і, хоч вона смерділа мазутом, вони її поїдали, бо треба було настачити на таку велику родину. Марина вже не працювала, отже, зарплатня у них була одна. Не дивно, що й амурних пригод більше в Коржа не було.
Валентина ж Карташевська зятя судила при тому аж так, що Степан Карташевський хихикав, крутив головою й незмінно казав:
— А мій зять був би луччий!
— Був би луччий, коли б не пив! — відрізувала Валентина (Валентин на вулиці було дві: Йонтина жінка і вона, а після втечі з вулиці Йонти стала тут єдиною Валентиною).
Андрій Карташевський оженився на дівчині з заводу, де сам працював, тихій і смирній, мав од неї двоє дівчаток і таки справді попивав. У них завелося зі Степаном Карташевським заходити на цвинтар, сідати біля могили Адама Солов’я, де вони й розчавлювали пляшечку. Степан Карташевський незмінно шкодував, що Андрій не його зять, але той ставився до того спокійніше:
— Значить, не судьба, дядьку, — казав, попахкуючи цигаркою. — Та воно якось і дивно було б: Карташевський женився б на Карташевській. Хе-хе! Це воно, дядьку, як на родичці якійсь… Нє, так у жизні не бува…
— Еге! — шкрябав тім’я Степан Карташевський. — А все одно мені жаль!..
Магаданша так і не змогла примиритися з ладом, який панував на вулиці й вирішила повернутись у Магадан. До речі, її чоловік, хоч і хворів важко свого часу, таки не помер, але, як виявили здивовані кумасі, жив із Магаданшею нерозписаний, більше того, їхати у Магадан категорично відмовився. Тоді Магаданша продала хату, яка була куплена свого часу на спільні гроші, але на її ім’я, і залишила свого незаконного чоловіка без даху над головою, бо нові господарі й не думали тримати квартирантів, вони самі ледь уміщались у цій мініквартирі з мікрокухнею. Отож чоловікові Магаданші, тобто Магадану, довелося згадати, що в нього колись були діти і перша жінка, тобто майже повторилася ситуація, яка була у Сашка Войцехівського з його батьком із тією різницею, що у Магадана дітей з Магаданшею не було.
