Роман юрби - Шевчук Валерій
Можливо, вони й справді сиділи під ту хвилю в нього за столом, але випито чай тільки з однієї філіжанки, та й то наполовину. Іван Пустовойтенко й помер за тим столом, поклавши на скатірку голову, і його в такій позі застав Сашко Кравчук, якого Іван приманив до себе тим, що, як тільки той приходив, наливав чарочку горілки, яку спеціально для Сашка Кравчука й тримав. Сашко заговорив до Івана, але той мовчав. Подумав, що той заснув, і покірно присів на одного зі стільців, на якому під час того останнього тайного чаювання мав сидіти хтось із Іванової рідні. Але й тоді Іван не подав ознак життя. Сашко Кравчук кашлянув, а коли й це не допомогло, встав і поторсав Івана. Тіло того було холодне; Сашко Кравчук зітхнув і подався до Поліни Войцехівської, щоб сповістити їй про те, що він побачив. Поліна зайшла в дім, а був той без меблі, лежав тільки в кутку матрац із постіллю, і знайшла на поличці, яку єдину не забрав Микола, пакуночок з написом: "На похорон". Це було останнє добро Івана Пустовойтенка, який зумів одного все-таки досягти в житті — помер там, де й народився.
Цей сумний ряд я закінчую двома смертями: в Афганістані був убитий син куцої Наталки Митько на прізвисько Гілляка — звідтіля привезли труну, яку не дозволили відкривати, й поховали на тому ж цвинтарі "Дружба народів" під нелюдське ячання Митькової матері. Нарешті, помер Сашко Кравчук. Він заліз у густі зарості кропиви, ліг там, тримаючи у складених руках незапаленого недогарка свічки, й, дивлячись у ясно-синє небо, поплив у його невиміряну глибінь.
Решта з вісімдесяти з лишком живе й досі, але в декого з них стались у житті ті чи ті зміни, які я й хочу коротко описати в цьому хронографі.
Йонта не зупинився у своїй пристрасті здобувати знадності світові. Після човна він придбав мотоцикла, але довго на ньому не їздив, замінивши його спершу "Запорожцем", а тоді "Жигулями". Щось однак продовжувало мулити йому душу, а що саме, збагнув він тільки тоді, коли Микола помінявся з Іваном Пустовойтенком, тобто змінив околичну квартиру на міську. Саме це й стало черговим верхом його прагнень, а оскільки Йонта знаходив шляхи, щоб свою мрію конче зреалізувати, то й переїхав незабаром у місто, знайшовши двох пенсіонерів, яким було важко лазити без ліфта на п’ятий поверх і які за старістю літ потяглися до природи.
— А мнє ета природа, Валь, — сказав Йонта своїй жінці, — какось без надобності…
А оскільки й човен при такій позиції був також уже "без надобності", то вони й продали його Віталію Коржу, який раніше рибалив на позиченому, за використання його платячи, — човен належав згаданому тут Шурці Хаєцькому.
На цьому історію з Йонтою можна було б закінчити, тобто мали б ми цілковитий "хеппі-енд", але життя любить завжди викидати такі колінця, які не вигадає жоден белетрист. Вова, котрий непропорційно ріс, устиг за цей час закінчити школу (без особливих успіхів), і Йонта, зважаючи, що найменше працює, а найбільше спить пожежник (за загальноприйнятим визначенням), порадив сину піти в школу пожежників. Оце й був роковий Йонтин учинок, який не тільки розбив його благодушність, а й цілком знищив вічну жадобу збагачуватися, власне обростати добром. Вова ще не закінчив училища, як вибухнув Чорнобиль, і його кинули в те пекло. Повернувся звідтіля опромінений і більше лежав у лікарні, ніж був удома, ясна річ, пожежництво покинувши. Валька од того якось одразу змарніла й почала катастрофічно худнути (в неї знайшли діабет), а незабаром стала зовсім така, як її сестра Марія Смердиха, в якої в житті, однак, після полюбовного розлучення особливих змін не сталося, а Йонта не тільки засумував, а в кожну вільну хвилину тікав на околицю, тобто перетворивсь у двійника сірого чоловічка (до речі, подальша доля першого сірого чоловічка невідома), так само, як той, сідав навпочіпки біля річки, але на оголених пляжниць не дивився з тієї простої причини, що їх тут уже не було — пляж перенесли вгору по річці, на Корбутівку, а сама річка, як це ми говорили в оповідці про Рудька, перетворилась у сморідне водоймище, яке до всього почало зацвітати, тобто стало зовсім зелене. Ряба Надька якось застала в такій позі Йонту, щиро поспівчувала йому за сина, але що мала язика без припону, бовкнула таку фразу, від якої Йонта аж зіщулився і зробився ще сіріший, ніж був.
— Бач, Йонто, — сказала ця немилосердна пащекуха. — Ті, шо удірають з нашої улиці, так якось їм не щастить, — певно, що мала на увазі не тільки Йонту, а й Миколу…
Швець давно позбувся кам’яного паркана, на який витратив стільки сили, бо якось на галявину перед його хатою прискочила чорна машина, з якої виліз пузатий чоловік у чорному костюмі, показав грубим пальцем на паркана із каменю і спитав у верткого свого підлабузника:
— А ето шо такоє?
По тому чорна машина поїхала, натомість прийшов дільничний міліціонер і наказав шевцеві кам’яного паркана розібрати, бо таке "не положено", а коли він цього не зробить, заплатить "громний штрахв", от і пам’ятного паркана на вулиці не стало. Невдовзі по тому на галявину почали приїжджати важкі самоскиди і скидати будівельне сміття, закидавши недавно таку зелену й ошатну галявину аж так, що повиростали того сміття здоровенні гори, які взимку діти почали використовувати для катання санками, а наступного літа з тих куп дружно попер бур’ян, серед іншого й такий, який ріс на околиці хіба двадцять років тому, зокрема велетенські білолисті будяки, паслін і сивий полин. Тут, як ми писали, і знайшли своє прихистя п’яниці.
Швець зрезюмував ці разючі зміни біля своєї хати так:
— Ну от, кам’яний паркан — це не можна, а сміття — можна! — і махнув при цьому рукою цілком безнадійно.
З веселіших подій на вулиці варто відзначити таку. Терпляча жінка Шурки Хаєцького, яка прожила з ним п’ятнадцять років, раптом покинула його і втекла до своїх перестарілих батьків у село. Звідти вона написала дітям, що до батька ніколи не повернеться, а коли вони хочуть жити з нею, то хай приїжджають, тут є де жити, не те що в їхній однокімнатній конурі… Дітей у Шурки було двоє: дівчинка чотирнадцяти років і хлопчик дванадцяти. В село діти їхати категорично відмовилися, бо вони не кугути, а городські, і кугутами бути не збираються. Шурка почухав потилицю і почав активно підбивати клинці до Броні, яка після втечі Льоньки (до речі, Льонька з Києва таки повернувся на вулицю, але не до Броні, а знову-таки до Тоськи, очевидно, вирішивши, що Тоська таки достойніша пара, і в них почалося таке саме життя, як і раніше, правда, тепер Тоська була уважливіша з огляду на "дурки" в Льоньчиному характері) жила самотою, завжди була ошатно одягнена і самовіддано виховувала своє руде дитя. Броня дала Шурці Хаєцькому відкоша, але той мав немалий досвід в охмурюванні осіб жіночої статі, і Броня таки стала матір’ю трьох дітей, власне, матір’ю була вона одному, руденькому, а Шурчиним байстрятам, як вона їх називала, стала класичною мачухою. Шурка Хаєцький свою однокімнатку продав, гроші поклав на книжку і зажив з Бронею душа в душу, в них виникали сварки хіба тоді, коли Броня аж загостро виявляла нелюбов до своїх падчеренят. Зрештою, старша дівчинка закінчила вісім класів і подалася в технікум у Бердичеві, а хлопець рідко коли сидів удома, зв’язавшись із компанією юних бандитів, саме тих, які познущалися з Шіллерового коня, а потім зарізали й самого Шіллера, отже, хлопець із дружками потрапив у колонію для неповнолітніх — ідилія в Брониному домі встановилася повна; Шурка не тільки перестав лазити, як висловлювався, "по чужих бабах", а в розмовах тепер часто дивувався з тих, котрим недосить ставало власної жінки. Свою руденьку падчерку він щиро полюбив, і тільки одну людину ненавидів, окрім своєї колишньої жінки, — це Рудька. До речі, Рудько після того, як усі старі діви на околиці, за винятком провізорки та Юльки-Зозульки народили рудих діток (Людка також), з вулиці виїхав разом зі своїми двома жінками і двома рудими увірвителями (це врятувало їх від долі сина Шурки Хаєцького, бо і вони були в тій-таки компанії, але до історії з Шіллером). Ряба Надька, правда, любила розказувати, що Рудько пробував спокусити і провізорку, але та накинула йому на голову власні панталони, одні з чотирнадцяти, які щосуботи сушилися на шворці, закрутила їх біля шиї і вибила Рудька качалкою; от ніби після того Рудько й покинув вулицю. Може, воно й так, а може, це ще одна з легенд, що їх невдало витворив міфотворчий мозок рябої Надьки, і не беруся судити, безсумнівне лише те, що провізорка руденької дитини не народила, а Рудько з вулиці виїхав — це могло статися й тому, що тут йому вже нічого було робити, як утішувачу самотності старих дів, а ще вірогідніше він утік, бо його до і смерті налякала Культурна Нора.
А історія з Культурною Норою вийшла така: їй, здається, найшов дур у голову, бо маланці (гадаю, що це слово походить од прізвища ультрареакційного бюрократа 70-х років Маланчука) та інопланетяни зовсім її заморочили, і вона вирішила власноручно перевірити, чи Рудько людина, чи посланець із далеких галактик, отож запрагла його спокусити й почала сама до нього приставати й заговорювати, зовсім не зважаючи на підзорну трубу рябої Надьки та й очі інших стовбчиків у халатах та капцях біля власних обійсть. Це було миттю донесено її чоловікові, агроному Козаку, але той поставився до доносу напрочуд спокійно:
— У неї в голові ролики за шарики заходять, — сказав байдуже. — Мені вже ці інопланетяни ось де сидять! — він стукнув себе в те місце, де в людини печінка, очевидно, Нора зі своїми думками зовсім перед ним не ховалась. — Я коли чую щось про екстрасенсів, інопланетян, індійську філософію чи біологічні поля, мене чорти починають брати.
Цікаво, що цю фразу він сказав Магаданші, яка тільки покліпала очима, бо, здається, вперше чула про всякі такі речі.
— Да, — сказала вона, — у нас у Магадані такого не случалось.
— І не тільки в Магадані, — цілком серйозно сказав агроном Козак. — Навіть у Бердичеві такого не случалось.
Магаданша знову видивилась у повні очі на агронома, гумору вона, певна річ, не втямила, зате подумала, що не тільки Нора малахольна, але і її чоловік не менше.
Цікаво те, що Рудько не тільки почав Нори уникати, а й панічно тікав, коли бачив поблизу, зрештою, й зовсім перестав виходити на берег — це ще більше підкріпило Нору в її підозрах, і вона стала чатувати на нього біля дому, здебільшого потемки, не відаючи, а може, ігноруючи такі очевидні речі, як труба рябої Надьки й очі інших кумась, а раз таки його прихопила й почала переконувати, щоб він не ховавсь, що вона чудово знає про його інопланетянське походження і аж кипить од бажання з’єднати його й своє біологічне поле, тоді вона від нього причаститься не тілесно, як зробили це дурепи — старі діви, а духовно, й понесе від нього дитину, десь так, як понесла Діва Марія.
