Роксолана - Загребельний Павло

Три стовпи, на них натягнуто рідку чорну попону з козячої шерсті. Тканина сягає землі тільки з двох сторін — з півдня й заходу. З півночі й сходу, замість стін, невисока загорожа з циновок, покрівля піднята й відтягнута довгими вірьовками, закріпленими віддаля за каміння. Циновками встелено й долівку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глиняні глеки для води, мідний таганок, коло входу попони, збруя для віслюків або верблюдів, за наметом купка сухого верблюдячого кізяка для палива.

І так усе життя, століття, тисячі років, усю історію! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити.

Найдивніше для Баязида було, що люди ці не зачерствіли душею, не мали злоби, відзначалися добродушністю, вражали до сліз своєю гостинністю, а наївністю перевищували, мабуть, і дітей. Самі ж і сміялися над своєю наївністю, переповідаючи султанському синові химерні пригоди кочовиків. Як ішли два юрюки, а назустріч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм — і поїхав собі. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився мені, той — мені. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефенді? Той каже: забув. Тоді кинулися до каді. Суддя вислухав їх, подумав, сказав:

хто з вас дурніший, тому й уклонився.

Або йшли якось два юрюки і знайшли кавун. Стали думати, що воно таке. Вирішили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об дерево, за яким сидів заєць, і розбився. Заєць від страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули: "Ах, коли б знали, що в тім яйці заєць, то самі б його розбили!"

Баязидові показали колодязь, з якого Ходжа Насреддін витягав місяць і, не витягнувши, заповідав вичерпувати воду, поки у відрі в когось все ж опиниться небесне світило. Так юрюки й досі черпають звідти воду для своїх овець та верблюдів.

Нічого не здобуваючи, крім найпростіших засобів для підтримання життя, юрюки водночас і не розгублювали нічого з того, що мали, жили міцною пам'яттю, передавали з покоління в покоління тяжко здобутий досвід, призбирували по крихті мудрість, якою пишалися не менше, ніж своєю волею.

Іхтіяри племені караєвлі — чорнодомних, мабуть, найбіднішого з бачених Баязидом, погладжуючи сиві бороди, розповідали шах-заде про юрюка, який перевершив усіх вельмож Стамбула. Зібрав, мовляв, їх султан і загадав загадку: в двадцять — тигр, у тридцять — лев, у сімдесят — корова, у вісімдесят — курка, а в дев'яносто — яйце. Ніхто не міг відгадати. А юрюк з-під Коньї, почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився в палац до падишаха і пояснив, що його величність султан, зображаючи перебіг людського життя, натякає на свої старощі. Султан обійняв юрюка і зробив його великим візиром.

Баязид не без затаєної думки переповів іхтіярам хадіс пророка. Спитав пророк правовірних ось так, як спитав би він їх: як ви будете вести себе тоді, коли емір буде як лев, суддя як обліз-лий вовк, купець як гарчливий пес, а правовірний між ними як налякана вівця в отарі, що не знаходить собі ніде притулку? Що має робити вівця між левом, вовком і псом?

Іхтіяри мовчали. Тоді прикликали бідного чабана, сказали йому про Баязида і спитали, що б він міг повідати султанському синові. У чабана не було з собою ніякого майна, опріч ґерлиґи. Він притиснув її до грудей і заспівав: "Ох ґерлиґо, ґерлиґо, сумно нам з тобою. Сорок трав і квітів зірвав я по горах, я шукав медоносні квіти, на які сідають бджоли, я шукав трави, з яких Лукман [76] Хекім виготовляв цілющі ліки. Я хотів тебе, овечко, нагодувати, як невісту, я так трудився — а що заробив? Не овець, а вошей".

Тоді іхтіяри спитали шах-заде, чи відомо йому, що османці вважають найгіршим між людьми, плодами й тваринами. Юрюк, ярік і каз, тобто кочовика, сливу й гусака.

Баязид посміявся й сказав, що саме про це він і веде мову. Хіба правда на цім світі неминуче має злидувати? Навіть верблюд смердить і реве, коли його довго не годують і не поять.

Іхтіяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справді не схожий на всіх тих, хто будь-коли забивався у ці забуті аллахом землі з пишного Стамбула. Він не прагне, щоб його боялися й ненавиділи, він хоче, щоб його любили. Але він син володаря і сам колись може стати володарем, отож добре знає, що верблюда, коли він реве або не слухається, б'ють завжди по шиї, бо то місце найвразливіше. А бідняків, коли вони збунтуються, б'ють по голові. Хіба не приходили до бідних юрюків святі люди, кожен з яких об'являв, що він пророк Махді, цар, який ховався і тепер повертається? їхні імена збережені в пам'яті простого люду назавжди. Нур Алі, шейх Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велі-Халіфе, Календер-шах, Шюглюноглу Коджа. Багато їх було, а де вони? Повішені в Сівасі, в Токаті, в Коньї і Кайсері. Тому юрюки кажуть:

"Ліпше нападати на караван, ніж бунтуватися проти султана". Він султанський син, їхній почесний гість, вони нічого не мають, щоб пошанувати його належно, тому хотіли б піднести йому дарунок, щоб запевнити у своїй відданості великому падишаху, хай продовжить аллах його дні на землі.

Баязид поцікавився, що вони хочуть йому піднести.

Іхтіяри сказали, що в них є гарам-заде, себто пройдисвіт, ошуканець, якого вони купили всього лиш кілька днів тому в племені тава, бо тава на дзвін золота повертаються, ніби там Мекка. Цей гарам-заде хотів сколотити племена —проти всемогутнього султана, він пробував це робити навіть тут, уже куплений за гаман старого срібла, мабуть, то дуже небезпечний злочинець.

Баязида повели до овечої загороди, і там у кутку, серед овечих бубуришків, у холодній багнюці він побачив сповитого брудним реміняччям чоловіка, мов дві краплі води схожого з убитим шах-заде Мустафою. Навіть повержений у бруд, сповитий сирицею, в подертому, але ще з залишками багатства одязі, він був величний, по-своєму пишний, і не знати, як здійнялася рука в цих убогих людей на таку позірну могутність.

— Чом же ви його так, між вівці? — спитав Баязид.

— А де берегти? — відказали іхтіяри.— Плем'я завжди в путі. Зінданів у нас немає.

— В Токаті в'язниця для державних злочинців. Можна б послати його туди.

— До Токата далеко. Та й не віддамо його нікому, бо він наш. Сказано ж, що купили у тава.

Баязид обійшов загін, наблизився до зв'язаного.

— Хто ти? — спитав Баязид.

— Мустафа,— відповів той.

— Мустафа мертвий.

— А хто бачив його мертвим?

Справді, крім султана, дільсізів і Зал Мухаммеда-паші, ніхто не бачив. Ніхто навіть не знає, де поховані останки шах-заде, інакше яничари викопали б тіло й зробили своїм султаном мертвого.

— Не знаю, хто ти й звідки, але діло ти затіяв дурне,— спокійно промовив Баязид.

— А я знаю, що ти шах-заде Баязид, і дивуюся, як можеш допустити, щоб я лежав перед тобою в цьому бруді та ще й зв'язаний.

— Якби я сюди не заїхав, ти лежав би, мабуть, ще довше.

— Але ти заїхав і стоїш наді мною.

Баязид повернувся до іхтіярів і сказав, щоб розв'язали гарам-заде. Ті відповіли, що розв'язати, ясна річ, можна, чом би й не розв'язати, коли велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре серце і хай очі його ніколи не бачать людської неволі і людських страждань, бо хіба ж і так не прийдуть до кожного після смерті чорні ангели Мункір і Накір і не стануть катувати, допитуватись про гріхи. Та й для них самих споглядання чоловіка, позбавленого змоги й здатності вільно пересуватися, чоловіка, так тяжко поневоленого й знедоленого,— хіба не найтяжча кара? Для їхніх очей це така сама мука, як побачити той день, коли небо розколеться і стане жовтим, як шкіра, і коли гори зсунуться і стануть, як вовна, а тоді розвіються і стануть маревом. Але ж вони добре знають, які вчинки слід вважати дозволеними людині, себто халал, а які забороненими — харам, або й негідними — мак-рух. Цей чоловік хотів підняти племена проти його величності султана, хай аллах дарує йому многоліття і благополуччя. І колії ж? Коли могутній падишах із своїм непереможним військом стоїть поряд і його караюча рука нависає над усіма синами доріг і мандрів, хай ніколи не вкорочується ця рука і хай захистить нас од страху. Тому цей чоловік перебуває в стані законному, а розв'язати його буде беззаконням.

— Гаразд,— сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалів,— я куплю його у вас. Ви заплатили за нього гаман срібла. Я даю гаман золота.

Старі пожвавішали. Адже сказано: "Чи знаєш, що є вершина доброчинства? Викупити полоненого, нагодувати в дні голоду сироту ближнього і жебрака безвісного".

Баязид узяв у свого хазнедара шкіряний кисет з золотом, кинув іхтіярам. Кисет зник десь у таємничих складках широких брудних халатів, але ніхто не кинувся розв'язувати гарам-заде.

Баязид уже не радий був цій пригоді. Десь далеко звідси в караван-сараї при дорозі лежить мертвий Джихангір, якому тепер уже все байдуже, а його цікавість загнала аж так далеко, що не знав тепер, як і виплутатися. Хитрі юрюки мовби навмисне підклали йому на путі цього загадкового ошуканця, який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найліпшим виходом для всіх, крім самого гарам-заде. Але Баязид не відчував у собі такої жорстокої рішучості, до того ж стояли обабіч дві смерті його братів — чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюків теж не міг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не відвезли тихцем яничарам. Ось тоді було б справжнє лихо.

— Ну,— знетерпеливився Баязид,— чом же досі ніхто не розв'язав цього чоловіка?

Іхтіяри караєвлі пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому вигляді й стані, як придбали у племені тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високості султанського сина, чи звеліти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним.

Баязид звелів своїм огланам звільнити від пут гарам-заде. І коли той став перед ним, сказав йому:

— Тобі дадуть інший одяг. Простого оглана. І поїдеш зі мною.

— До Стамбула? — спитав той.

— Там видно буде. І забудь про те ім'я, що ти ним мав нахабство називатися.

— А коли я справді Мустафа? Скільки разів ти бачив мене в Стамбулі і ніколи не мав сумніву в моїй справжності. Чом же тепер не віриш?

— Хто ти? — вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.— Я мав би вбити тебе ще там, у овечім загоні.

— Але ти розв'язав мене і зробив добре діло.