Роксолана - Загребельний Павло

Колись султан Баязид так само посадовив тут свого сина Селіма і онука Сулеймана — і що з того вийшло? Влада опинилася в руках старшого з них — Селіма, а старий султан умер від розпачу, викликаного синовою зрадливістю.

Дочекавшись, коли Сулейман повернувся до Стамбула, Мустафа запросив Джихангіра в Амасію. Махідевран у всьому вбачала підступи ненависної Хуррем. То ж така жінка, що дріт пряде і пальців не слинить. Джихангіра теж вважала улаком своєї матері, та коли їй розповіли про цього сина неправедного ложа, навіть вона вспокоїлася.

Джихангір, попри свої дев'ятнадцять літ, видавався хлопчиком, хирлявий, зсутулений, з свинцевим обличчям, з очима зболеними, благальне розплющеними, так ніби хотів через них передати світові свої страждання. Запізнілий плід похмурого Сулейманового любострастя, останній сплеск невичерпної, здавалося б, життєвості ненависної всім чесним мусульманам слов'янки, Джихангір мовби зібрав у своєму слабому тілі всю злобу, всю ненависть, яка напливала звідусіль на Топкапи, ріс без любові, занедбаний, приречений на загибель уже самим своїм народженням, бо ж був останній, а над ним вивищувалися, громадилися брати старші — сильні, вправні, доблесні, справжні спадкоємці.

Ніхто не зважав на Джихангіра, покинутий усіма, поринув у книги, в мудрослів'я, намагався проникнути в таємничу суть давніх поетів, часто бував у розпачі, що не мав а ким поділитися ні своїми сумнівами, ні знаннями, ні припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю любов і все дбання в свого найостаннішого, до того ж найслабшого сина, відходила від Джихангіра з кожним роком, замикаючись у своїй незбагненності й неприступності. Рідні брати зневажали його, мабуть, з огляду на приреченість Джихангіра в жорстокій боротьбі за трон. Навіщо прийшов на світ? Кому тут потрібен?

Тож як мав схвилюватися Джихангір, коли в місце його довічного, як вважав, вигнання, в Трабзон, прибули посланці від шах-заде Мустафи з припросинами відвідати Амасію. Джихангір здригнувся вже від самого слова Амасія. Знав той город, ще й не бачивши його ніколи. Стояв йому перед очима на високій горі, оточений п'ятьма рядами мурів. Славетні печери Амасії, в яких жили ще християнські угодники, тоді — мусульманські дервіші. Довкола города — тутові плантації, сади, в городі безліч медресе, а в них тисячі софта. В Амасії колись жив син султана Баязида Коркуд, поет, мудрець, може, в чомусь схожий з ним, Джихангіром, при Коркуді прославилася там велика поетеса османського народу Міхрі-Хатун, або, як її тут називали, Міхрун-Ніса, тобто Сонце серед жінок. Вона писала колись: "Що це, чи сповнилася доля моя чи моє призначення, що я на ложі своїм побачила народженого ніччю Меркурія?"

Мустафа постав перед упослідженим Джихангіром справді як бог з давніх часів, як Марс і Меркурій,—розкішний, великодушний, блискучий, оточений так само блискучими людьми, в яких тяжко було впізнати підданих, а скорше видавалися вони друзями шах-заде. І Джихангірові Мустафа сказав, щойно вони сіли на килим гостинності:

— Сподіваюся, ми станемо справжніми друзями, бо байдужі один до одного, і ніхто не жде нічого від іншого, а кожен жде своєї години.

Сказав це з спокійною впевненістю, так ніби вже давно забув, що йому судилася година найвища.

Мустафа був сповнений захвату власною особою, але саме це найбільше подобалося Джихангіру, який звик взагалі не помічати себе і не знав, власне, живе він чи ні, існує на світі чи взагалі не народжувався. Він завжди лякався самотності й прагнув самотності, а довкола Мустафи вирувало бурхливе життя, крутилося безліч людей, і всі були закохані в шах-заде, всі змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: "Привіт тому, в кого діамантова душа", "Хай дарує аллах благоденство тілу, мові, розуму нашого шах-заде".

Мустафа без кінця дивував Джихангіра, водночас не було нічого, що могло б здивувати його самого. Коли Джихангір завів мову про книги, Мустафа засміявся: "Гарна книга — щирий друг. Коли вона тобі набридла, вона не гнівається, як жінка. І коли ти їй віриш, вона не обдурює тебе як жінка". Запросив читців і цілий вечір двом шах-заде читали з "Казок сорока візирів" і з "Гумаюн-наме" Бідпада. Джихангір згадав поетів, сказав, що він, як і дід їхній султан Селім, прихильник великих мусульманських містиків Ібн аль Арабі і Джеляледдіна Румі, як тут же виявилося, що Мустафа теж у захопленні саме від цих поетів, сам написав уже три дивани поезій під тахаллусом Мухлісі, себто Відданий. Далі він спитав Джихангіра, чи той уже читав "Мантіг ат-Тахр" — "Розмову птахів" — Ферід ед-Діна Аттара, переспівану віршами великим Мір-Алі-Шир Неваї ', який жив у Самарканді й Мешхеді, помер у Гераті, але слово якого розійшлося по всьому мусульманському світі. Він прочитав уривок з "Розмови птахів". Як шукають птахи свого царя, мандрують через сім долин і сім морів до гори Каф, яка оточує землю. Не всі витримують труднощі путі, залишається тільки тридцять птахів, і тут виявляється, що ім'я їхнього царя — Тридцять Птахів, отже, кожен з них є царем і всі вони разом узяті — цар Сімург. Чи не наводить це на деякі роздуми? Як сказав пророк: "Слава тому, хто прочитав".

Для Джихангіра без кінця влаштовувано учти, а що вина він не пив через слабість своєї натури, від солодощів його нудило, то Мустафа для зміцнення його природи велів готувати для молодого шах-заде кульки з товченого конопляного листя й меду, підставляв йому замість ласощів підсмажене й посолене конопляне сім'я, пив разом з ним підігріту джерельну воду, в якій розчиняно зеленкуваті кульки з макового соку.

Джихангір не впізнавав себе й свого тіла. Звичне, відоме йому марне тіло було й далі з ним, але позбулося набридливої земної обтяжливості, ставало легким, дужим, і хоч над розумом мовби нависала і згущувалася щільною запоною пітьма, тіло проривало її, лишаючи розум борсатися по той бік запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням: що таке тридцять, кому тридцять років минуло, а кому ще буде — Мустафі, Селіму, Баязиду чи йому, Джихангіру?

Так минали дні за днями. Султанські посланці, не знаходячи Джихангіра в Трабзоні, добралися вже й до Амасії, але молодий шах-заде нікого не хотів бачити, нічого не пам'ятав, забував, що він султанський син, взагалі був непам'яттю, небуттям, димом, імлою, примарністю. Тільки б мати коло себе величного, велемудрого Мустафу, тішити свій розум неквапливими бесідами з ним, ковтаючи зеленкуваті кульки, які приносять блаженство. Як сказано: "Полиш же їх занурюватися і втішатися, поки зустрінуть вони свій день, який їм обіцяний".

Чи стривожився султан, довідавшись про дивну, протиприродну приязнь, яка запанувала між Мустафою і Джихангіром? Чи, може, намовила його султанша Хасекі негайно послати військо з Рустемом у ті краї і покликати в похід також Мустафу, щоб

одірвати його від наймолодшого їхнього сина? Хто ж то знає? Мустафа, дотримуючись свого призвичаєння, жодним словом не згадував про Хасекі, так ніби її зовсім не було на світі, а про султана зронював недбало: "Той, хто лежить під жінкою, вже не мужчина". Джихангір чув і не чув. Одурманений опієм, бурмотів вірші корану, які всі були написані чи то про нього, чи про Мустафу. "Ви свої блага провели в житті близькім і отримали насолоду від них, а сьогодні будете винагороджені карою приниження за те, що возносилися на землі без права... Адже людина створена для вагань".

Щойно спам'ятавшись, Джихангір знову хотів повернутися в непам'ять і в незнання, бо вийти на денне світло, де знов одкриється твоя неміч, бракло сили й волі. Прагнув зануритися в забуття так глибоко, щоб опинитися навіть нижче від власної свідомості, провалитися в прірву небуття.

Іноді переслідували його видіння, зодягнені в машкару неймовірності. Повертався йому зір, гостро працювала свідомість, бачив перед собою Мустафу, майже з плачем благав його:

— Скажи, що ти дав мені? Чим причарував? Чом так послужливо відкрив мені цей шовковий спокій, у який занурюється мій ДУХ?

Усмішка, як судома, перебігла по пещеному лицю Мустафи.

— Я не давав тобі нічого, крім чаші шербету. То, може, мій двійник.

— Двійник? Який двійник? Я нікого не знаю, крім тебе.

— Ми схожі так, що навіть я не розрізняю, де я сам, а де мій двійник.

— Навіщо тобі це? — дивувався Джихангір.

— У всіх султанів завжди безліч двійників. Щоб збити з пуття людей, а може, й саму смерть. Тільки аллах знає, де справжній султан. Може, й ти ніколи не бачив султана Сулеймана, а тільки його нікчемні повторення.

Після таких страшних розмов Джихангір і сам уже не знав, чи то він, чи хтось інший. Був і не був. Тут і не тут. Жив і не жив. Мов на пекельній гойдалці між цим світом і потойбічним.

Коли через багата днів у коротку хвилину прозріння знов побачив перед собою Мустафу і спробував заговорити з ним про "Мантіг ат-Тахр" і про загадкове число "тридцять", той засміявся:

— А що це таке?

— Як то? — здивувався Джихангір.— Ти ж сам розповідав мені.

— То не я.

— А хто ж?

— Шах-заде Мустафа.

— Мустафа? Тоді хто ж ти?

— Я його двійник. А шах-заде в Аксараї коло Коньї готує військо для походу проти кизилбашів.

Джихангір налякало здійняв руки. Хотів одгородитися від світу, щоб не знати нічого, нічого, поринути в пітьму сновидінь, неземного блаженства. Знов вибухали сонця під його повіками, вогненні кулі лопалися й металися темні тіні, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тіло скакало від радості, що ще існує. А тоді почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так ніби заповзявся загнати Джихангіра в землю.

Хтось пробивався до його свідомості, брутально і безжально, морив голодом, мучив спрагою, не давав заспокійливих кульок опію, темно застував сонце й увесь світ, уперто повторював: "Султан кличе вас до себе, ваша високість! Його величність жде вас, мій шах-заде! Благословенний падишах стурбований! Опора світу вимагає! Повелитель трьох сторін світу гнівається!"

Джихангір вирушив, сам не знаючи куди й навіщо. Кудись його везли, давали для заспокоєння те, що вимагав, щось обіцяли. Що мав знайти, побачити й спізнати? Не знайшов нічого. Не застав. Запізнився навіки.

Шах Тахмасп розпочав проти султана війну, щоб повернути назад втрачені три роки тому землі.