Де зерно, там і полова - Кропивницький

граблі за пле­чи­ма, у іншої тор­би­на у руці, у дру­гої ряд­но на плечі, де­які по­заквітчу­вані польови­ми цвітка­ми.

Над моїми во­ро­та­ми

Чор­на хма­ра ста­ла,

А на ме­не, мо­ло­дую,-

По­говір і сла­ва.

А я тую чор­ну хма­ру

Рукавцем роз­маю:

Перебула по­го­во­ри,

Перебуду й сла­ву.

Те­че річка не­ве­лич­ка

З хо­лод­но­го краю,

Нема мо­го ми­ленько­го

З-за річки Ду­наю.

Росло-росло та й по­жовк­ло

Зеленеє жи­то,

Десь мой­ого ми­ленько­го.

За Ду­наєм вби­то.

Те­че річка не­ве­лич­ка,

Бе­ре­жеч­ки зно­се,

Мо­ло­дая дівчи­нонька

За ми­лим го­ло­се.

Тече річка не­ве­лич­ка,

Та не ви­си­хає,

Не по­ки­не ко­зак дівку,

Що вірно ко­хає!

Проходять.

ЯВА 4

Сте­ха.

Стеха (вий­шла і ози­рається, підійшла до кри­ниці й зу­пи­ни­лась). Тут, тут йо­го до­жи­да­ти­му!.. Він ско­ро по­ви­нен бу­ти: чу­ла я са­ма, як роз­ка­зу­вав який­сь про­хо­жий чо­ловік, що об­ми­нув Андрія по цей бік Мир­го­ро­да… Чо­го ж він іде до нас? Ма­ло ще го­ря до­дав, так хо­че у вічі посміятись! Тут те­бе до­жи­да­ти­му! Не до­пу­щу те­бе до Оле­ни, ні!.. Своїми ста­ри­ми ру­ка­ми ви­де­ру тобі із ло­ба очі, ізгри­зу твої ру­ки, тіло твоє ізшма­тую, стоп­чу но­га­ми! (По­ба­чи­ла, що хтось іде, при­гор­ну­лась до хрес­та).

ЯВА 5

Виходить мо­ло­ди­ця, у неї на одній руці ди­ти­на, на пле­чах клу­нок і ко­лис­ка, дру­гою ру­кою ве­де ма­ло­го хлоп­ця, по­зад її дівчи­на год дев'яти во­ло­че граблі.

1-а мо­ло­ди­ця (озир­ну­лась на дівчи­ну). Знов во­ло­чиш граблі? Ка­жу тобі: візьми на плечі, бо зуб'я по­ла­маєш! (До хлоп­чи­ни). Та не спи­няй­ся-бо, Сте­па­не, йди швид­ше. Он­деч­ки й ха­та на­ша… он че­ре­да вже йде до ста­ву… Прий­дем до­до­му, здоїмо корівку, дам вам мо­лоч­ка.

2-а мо­ло­ди­ця гу­ка за лаш­тун­ка­ми: "Сва­хо Галько! Та підождіть-бо, чо­го ви так поспішаєте?"

1-а мо­ло­ди­ця. Еге, доб­ре вам, що у вас є ко­му за ху­до­бою дог­ля­ну­ти, а мені ж то тре­ба ще про­ти че­ре­ди йти, і ове­чат од­би­ти з ота­ри, і ка­че­нят із ста­ву приг­на­ти.

2-а мо­ло­ди­ця (вий­шла вже на кін, теж з клун­ком, тор­би­ною і граб­ля­ми). А чо­ловік що ро­би­ти­ме?

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Е, дай­те покій з моїм сли­ня­вим!.. Йо­му аби б тільки до ха­ти доп­лен­та­тись, то за­раз і за­ля­же спа­ти, мов ведмідь у бер­лозі, і ве­че­ря­ти йо­го не до­бу­диш­ся.

2-а мо­ло­ди­ця. А у ме­не чо­ловік за всім пек­лується: я прий­ду до­до­му, ся­ду на лаві, отак ру­ки згор­ну і за хо­лод­ну во­ду не візьмусь!..

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Ко­му яке щас­тя!

2-а мо­ло­ди­ця (сміється). Не­хай гос­по­да­рює, а я бу­ду па­ну­ва­ти. (По­ба­чи­ла Сте­ху). Дивіться-дивіться, сва­хо, он­деч­ки хтось стоїть. А хто то? (Мов­чить).

1-а мо­ло­ди­ця (пізна­ла Сте­ху). Та хай ли­хе! Хіба не пізнаєте хто? (До дівчи­ни). Не ди­вись, Ярин­ко, на неї, бо гріх!

2-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Пе­ре­куп­ка, що тор­гує доч­кою? Ач, яким гар­ним плат­ком за­ку­та­лась!..

1-а мо­ло­ди­ця. Він їй де­ше­во дос­тав­ся!.. Зовсім би пані, та шко­да - хвіст за­ма­ра­ний!.. (До дівчи­ни). Не ди­вись-бо, ка­жу, на неї, бо би­ти­му!

2-а мо­ло­ди­ця. Хто б ме­не про­дав, як­би я са­ма не схотіла? А так вже: яка ма­ти, та­ка й доч­ка!

1-а мо­ло­ди­ця. Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. (Гля­ну­ла на се­ло). Он­деч­ки й корівка на­ша як біжить до ха­ти. Ма­ню, ма­ню, ма­ню!.. (Пішла).

Стеха (одна). Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. Кленіть, ганьте, пас­кудьте!.. Ох, лю­ди, лю­ди… У звіра лю­то­го швид­ше з'явиться жаль, у га­ди­ни хо­лод­ної більше знай­деться теп­ла у сер­цеві, ніж у вас!.. Дітям за­бо­ро­ня­ють ди­ви­тись на ме­не! Гріх, гріх! І ду­шу жи­ву гріх згу­би­ти, і жи­ти гріх!

ЯВА 6

За лаш­тун­ка­ми гомін, регіт, свист - звісно, як па­руб­ки йду­ть! Далі ви­хо­дять на кін.

Один з па­рубків. Ану, за­ти­най "Ду­ба". Чи до­тан­цюю до се­ла? (Починають пісню, один па­ру­бок при­го­во­рює, а дру­гий танцює, гурт тільки приспівуй! "Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба!”)

Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба,

Дівчи­но моя лю­ба,

Наб­ре­ха­ли на ме­не,

Що я хо­див до те­бе;

Черевички ку­пу­вав,

Хви­ги-ми­ги да­ру­вав,

Стрічки прості і шов­кові

І чо­бо­ти сап'янові.

А на чо­бо­тях підко­ви;

Хустку гар­ну, хвар­ту­ши­ну,

І спідни­цю, й кор­се­ти­ну;

І на­мис­то, і каб­луч­ку

На біленьку твою руч­ку.

Який батько, та­кий син -

Ви­но­си­ли з діжки сир:

До ря­бої ко­би­ли

На зальоти хо­ди­ли.

Попід ти­ном ко­ло са­ду

Біжить дівка з ви­ног­ра­ду,

А за нею її ма­ти

Біжить доньку пе­рей­ма­ти.

"Вер­нись,- ка­жу,- чи ти чуєш?

Ку­да ти так чим­чи­куєш?"

"На ву­ли­цю, моя ма­ти,

З па­руб­ка­ми жар­ту­ва­ти".

Тан­цю­ва­ла, дріботіла,

До­ки спа­ти не схотіла.

Про­ки­ну­лась та по хаті

Пішла зно­ву тан­цю­ва­ти…:

І но­га­ми ви­би­ва­ла,

І сло­ва­ми при­мов­ля­ла:

"Сюди, сю­ди, па­руб'ята,

В ме­не хус­точ­ка квітча­та

І спідни­ця із ки­тай­ки,

Хвар­ту­ши­на з ка­ла­май­ки!

По ба­за­ру я хо­ди­ла,

Че­ре­вич­ки там ку­пи­ла…

Хлопці, хлопці, всі до ме­не,

Чорні бро­ве­ня­та в ме­не…"

Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба! і т. д.

Проходять.

Стеха (одна). Співай­те, тан­цюй­те, щоб живіт об­ду­рить, бо до­ма злидні че­ка­ють!.. По­ве­че­ряєте хліба з во­дою та во­ди з хлібом, по­дя­куєте гос­по­деві "за йо­го щед­ру ми­лость до нас!", і вий­де­те на ву­ли­цю, і знов заспіваєте, і за­гу­каєте, і злидні за­бу­дуться. Жи­ву­чий люд, жи­ву­ча мо­ло­да си­ла: хліб та во­да - от і вся їда! Завт­ра знов за тяж­ку пра­цю: на га­ря­че сон­це, на спе­ку, спи­ну гну­ти, ніженьки то­ми­ти, ру­ченьки мо­зо­ли­ти, кри­ва­вим по­том уми­ва­ти­ся!.. Ве­се­ле жит­тя!.. (За­ду­ма­ла­ся). Ба­га­то лю­дей ро­дяться і по­ми­ра­ють у нужді та в злид­нях, а й не наріка­ють на свою до­лю, тілько я, грішни­ця, не стерпіла за­бар­ної го­лод­ної смерті, тілько я зля­ка­лась убо­жест­ва і за­ду­ма­ла підвес­ти на гріх рідну свою ди­ти­ну!.. Доч­ка збо­же­воліла, а я, мов неп­ри­ка­яна, ти­ня­юсь, мов звір, ви­зи­раю Андрія, щоб помс­ти­тись на йо­му за мою Оле­ну!.. Прок­ля­тий Андрію, пе­кельна ду­ша!.. Че­рез те­бе і я за­ги­ба­ти му­шу!.. О бо­женьку мій ми­лий, по­ка­рай же ме­не, по­ка­рай!.. (Па­дає пе­ред хрес­том).

Чути за лаш­тун­ка­ми пісню.

(Пізнала го­лос Андрія і мов збо­же­воліла). Що я чую? Йо­го го­лос! Співає, радіє, що смерть з со­бою не­се!.. О бо­же, дай мені си­ли розш­ма­ту­ва­ти ту га­ди­ну!..

ЯВА 7

Андрій (співа за лаш­тун­ка­ми і вже укінці ви­хо­дить на кін.)

Щука-риба в морі

Гу­ляє до­волі,

А удо­вин син хо­ро­ший,

Та не­ма ж йо­му волі.

Тілько ж йо­му волі,

Що в чис­то­му полі

Осідлає ко­ни­ченька

Та гу­ляє до­волі.

Гуляє-гуляє,