Де зерно, там і полова - Кропивницький

class="p">Іван Пав­ло­вич. Мо­ло­дець, го­во­рить як по пи­са­но­му! Так уранці схо­ди­мо до во­лості і всю там ме­ханіку на­щот ус­ловія… Щоб, зна­чить, бу­дем так го­во­рить, ніяко­го хвак­та, ніякої про­це­ду­ри… А що, пи­сар ваш лю­бить при­но­шеніє?

Андрій. А де ж ті пи­сарі, котрі цього не люб­лять?

Іван Пав­ло­вич (розвів ру­ка­ми). Що ти вдієш? Здирст­во, скрізь здирст­во, од­но сло­во,- грабіж! Не­ма честі, у яму честь за­ко­па­ли! (Вер­нув­ся у до­мок).

Андрій (один). Важ­ко бу­ти вольним і не ма­ти волі, стра­чу­ва­ти си­ли на чу­жу ко­ристь, чу­жую ни­ву, об­роб­ля­ти, а свою за­нед­ба­ти… А ще тяж­че не зна­ти про-світлої го­ди­ни і не ба­чи­ти краю гіркій праці!.. По­би­ла вже ли­ха го­ди­на, як чу­жая ни­ва та по­зи­че­ний серп!.. І нев­же так і гну­тись довіку? Ні, ще навк­ру­ги ме­не за­сяє яс­не со­неч­ко, ще до­ля усміхнеться! Один рік - і дум­ки темнії од­ли­нуть!.. Допік ти мені, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, твоєю лас­кою: "По­зи­ку,- ка­же,- знаєш, а за відда­чу не дбаєш?.." Я не дбаю, я не пра­цюю? Гру­ди­на та спи­на про те знає та оці кістляві ру­ки в пу­хи­рях!.. Доб­рий ти чо­ловік, Йо­си­пе, тілько не впа­дай­ся тобі в ру­ки: жив­цем об­лу­пиш! Ти до­по­ма­гав мені і ра­див, спа­сибі тобі, до­ки не скру­тив ме­не, мов на­ли­га­чем, твоєю по­зи­кою! І за­раз ме­не по­ра­див, тілько що ця твоя по­ра­да гірш, ніж зра­да: вир­вав ти у ме­не сло­во твоїм дорікан­ням, я зга­ря­чу дав йо­го і те­пер вже ніза­що не зла­маю, луч­че б ти ме­не но­жем порс­нув, та не ко­рив, га­ди­но, твоїми грішми, ви­тяг ти у ме­не жи­ли, щас­тя моє над­ла­мав, сер­це кров'ю об­лив!.. Сліз ще не ви­лив моїх, ба­га­то ще їх зос­та­лось! (Ви­ти­рає очі ру­ка­вом). Со­ром, со­ром пла­ка­ти ко­за­кові! А Оле­на, що з нею бу­де, як довідається про не­ми­ну­чу тяж­кую роз­лу­ку? Ох, не мо­жу ж я далі терпіти, гну­тись і вкло­ня­тись пе­ред тим, кот­рий моїм же са­лом та по моїй шкурі ма­же, кот­рий ко­рис­тується моєю кри­ва­ви­цею і за мою гірку пра­цю ме­не ж зне­ва­жає!.. Скріпись, сер­це, ви­сохніть, очі!..

Олена (па­дає). По­ки­дає! По­ки­дає!

Андрій (здриг­нув). Оле­на?! Во­на чу­ла! (Підбіг до неї і підійма). Оле­но! Оле­сю!.. Пта­шеч­ко моя, го­лу­бонько моя си­зок­ри­лая, до­ленько моя щас­ная!..

Олена (ри­да­ючи). Сер­це, сер­це го­рить!.. О, дай­те ж мені от­ру­ти-зілля!.. Ми­лий ме­не по­ки­дає!.. Рвись же, сер­це, з гру­дей, ту­манься, ро­зум, по­же­жею па­лай­те, мрії! Про­па­ща я, про­па­ща! (Зомліла, па­дає Андрієві на ру­ки).

Андрій (з кри­ком). Олен­ко! Що це з то­бою подіялось? Зомліла… Ру­ченьки по­хо­ло­ну­ли… не б'ється сер­це!.. Оле­сю!.. Бо­же, бо­же! Оле­сю, про­мов же хоч сло­веч­ко!.. Зіронько моя, не зво­ру­хуй же моєї од­ва­ги!.. Лю­ди добрі, ря­туй­те її, ря­туй­те ме­не!.. Оле­сю, я сло­во зла­маю, чуєш?.. (Ри­дає). Одк­ри­ла оче­ня­та… Чо­го ж так, сер­денько, так пильно, так страш­но ди­виш­ся на ме­не? Ні, я не мо­жу розрізниться з то­бою, не­хай ум­ру в ярмі, про­па­ду у кор­мизі, а те­бе не по­ки­ну!..

Олена (дов­го ди­виться на нього, далі лед­ве про­мов­ляє). Стри­вай, стри­вай!.. На рік? У най­ми? А там зно­ву щас­тя, зно­ву рай?.. Ди­вись, ди­вись мені в вічі: пря­мо, лю­бо, ве­се­ло, щас­ли­во!.. О, як я те­бе ко­хаю! Пом­ру без те­бе! (Ти­хо пла­че).

Андрій. Не ка­жи, не ка­жи так!..

Олена. Зав'яне сер­це, і оченьки по­гас­нуть!.. Стри­вай, я по­ду­маю! Я по­ду­маю… (По­мов­ча­ла). Нічо­го не зро­зумію!.. Без те­бе зос­та­тись?.. Дай сю­ди ру­ку до сер­ця, так!.. їдь, їдь, мій со­ко­ле, мій світе, моя дум­ко!.. Ох, в'яну ж я, в'яну, як квіточ­ка на вогні!.. їдь, їдь, ми­лий!.. Швид­ше їдь! Сер­цем те­бе бла­гос­лов­ляю! (Одійма йо­го ру­ку од сер­ця). Про­щай!..

Андрій (здійма ру­ки до не­ба). Бо­же ми­лий! Один ти ба­чиш моє сер­це, пе­ре­пов­не­не кри­ва­вих сліз! Усе я тут по­ки­даю: сер­це, ду­шу, дум­ки, надії і та­лан!.. Те­пер я бідніш від стар­ця! Зглянься ж на­до мною, си­ро­тою бідо­лаш­ним! (Ту­лить Оле­ну до сер­ця і дов­го цілує).

Олена (па­да нав­колінки). Бо­же ми­ло­серд­ний! Бла­гаю те­бе, єди­но­го, з'єди­ня­ючи в бла­ган­нях всі мої сльози, всі мої дум­ки, оси­ротілеє сер­це, в сльозах по­топ­ле­ну ду­шу… Прис­пи, бо­же, моє сер­це, до­ки мій Андрій, моє ко­хан­ня, при­ли­не до ме­не го­лу­боньком си­зок­ри­лим!.. Бо­же, по­рад­ни­ку єди­ний, ус­та мої не змо­жуть ви­мо­ви­ти пе­ред то­бою мо­го го­ренька, слізонька­ми уми­то­го!..

Андрій (підійми її й гор­не до сер­ця). Бо­гу, бо­гу єди­но­му по­ки­даю те­бе, моя вірная єди­ная дру­жи­нонько!

Завіса па­дає

ДІЯ ДРУГА

Через рік і вісім день.

У Сте­хи. Стіл, пок­ри­тий ста­ренькою ска­тер­ти­ною, дві ла­ви, піл, скри­ня і де­яке збіжжя.

ЯВА 1

Сте­ха, Оле­на і Збор­щик.

Стеха (біля сто­лу зас­му­че­на). І це ж ви по-бо­жо­му ро­би­те, по-людськи?

Зборщик. Ти ж знаєш, ста­ра, що ми, мов­ляв, хоч і на­чал­ни­ки, а, на­решті, теж лю­ди підне­вольні: ми по­винні спов­ня­ти те, що ви­ще на­чалст­во зве­лить; ну, а не зро­би так, як на­ка­за­но, за­раз те­бе і змінять. Та не­хай би вже зміни­ли, як я, то ще й по­дя­ку­вав би за це, а он то по­га­но, що ще й в хо­лод­ну по­са­дять.

Стеха. Беріть оде­жу, не­ба­га­то її й зос­та­лось, грабуй­те ха­ту, гра­буй­те усе!.. Як не зволікай­ся, як не ду­май, а не одіпхнеш від се­бе злиднів: чи сьогодні, чи завт­ра йти попідвікон­ню з тор­ба­ми, хіба не од­на­ко­во?!

Зборщик. А що ж, про зя­тя й досі не­ма чутки?

Стеха. Не­ма!.. Вже сьогодні дев'ятий день, як рік ми­нув, а йо­го не­ма та й не­ма!.. Вже й ки­да­лись ми по во­рож­ках; а Олен­ка то вже ви­гу­ла і вип­ла­ка­ла так, що й сліз у очах не ста­ло!..

Олена. Не всі, не всі ще сльози вип­ла­ка­ла! Во­ни є, та за­пек­лись біля сер­ця!..

Зборщик. Див­но, див­но!.. (По­мов­чав). Так-та­ки навсп­равж­ки ка­жеш, ста­ра, що гро­шей не маєш?

Стеха (з жа­лем). Ні, шут­кую я!

Зборщик. Я че­рез те, бач, що є й про­меж на­шо­го бра­та: що інший, хоч ти йо­го пе­чи або ріж,- не дає!..

Стеха. З чо­го ж би во­но взя­лось? Не­на­че не знаєте, що вес­ною корівка одійшла, дум­ка бу­ла, що ось-ось бу­де з те­лям, аж прий­шлось у прірву її відво­лок­ти. Те­пе­ра хлібця ані стеб­лин­ки не вро­ди­ло!.. Діток, щоб з го­ло­ду не по­пух­ли, му­си­ла по лю­дях по­роз­ти­ка­ти: за шма­ток хліба та хоч за дра­ну оде­жу.

Зборщик (зітхає). Усі ми бідкаємо­ся!.. Ну що ж, ма­буть, прий­деться опи­су­ва­ти та ціну­ва­ти?

Стеха. Ка­жу ж: цінуй­те, про­да­вай­те, що хоч­те робіть! Скілько вас вже я не бла­га­ла, скілько не мо­ли­ла…

Зборщик. А, та й чуд­на ж ти лю­ди­на! Ро­зумієш - на­чалст­во! Ка­жу тобі, що не моя си­ла, не мо­жу… Як там ка­жуть: "Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка!" Ко­ли на­чалст­во зве­лить, на­ка­за­но - і спов­няй, хоч здурій