Похорон богів - Білик Іван

От тоді вже там загуло!

Наші воювали з пішими гриднями рожном і сокирою, сікли мечем. Наших сотні дві нападало, зате жоден гридень не вийшов з лісу живим. Тільки ті порятувалися, хто проскочив під стрілами до драговин.

Тоді батькові приносять червлене Ігореве корзно. "А князь де ж?"

Ігоря не було ні серед убитих, ні серед підтятих та живих. Він просто покинув своє великокняже корзно й утік за кінницею.

Після бою наші оглянули всіх постріляних на пісках: і серед них не було варязького князя. Втік до драговин у чужому корзні й на чужому коні, мов послідущий гридень.

Болото тягнеться понад Ужем на добрий десяток верст. То стариці й маленькі озеречка, порослі осокою та комишем, там живуть самі русалки, ми боялися й підходити до тих драговин. Вийти з них можна тільки отим піском понад Ужем.

Коли варязька кінниця та трохи пішців утекли з лісу до боліт, батько звелів одразу перекрити дорогу, бо дехто второпав і намірявся був повернути назад. Пастка закрилася. Задні варяги ще тирлувалися на піщаній косі, але наші погнали їх стрілами до гурту. Зо дві тисячі комонників з'юрмилося на невеликому сухому горбку, а наші стояли й мовчки їх розстрілювали. Зранені коні дибилися й товкли людей, гридні якийсь час іще відстрілювались, доки ставало стріл, а далі вже боронилися тільки щитами.

Батько звелів гукнути до них — нехай здаються на ласку, однаково ж утікати нема куди, але ті кинулися на косу й хотіли прорватись. Та куди там! Тільки ще дужче завалили косу трупом.

Тоді крайні стали кидати мечі, злазити з коней і скидати шоломи, здаватись у полон.

Такого не бачено було вже тридцять і два роки — відколи загнувсь отой Щек, що про нього вони тепер співають, начебто його вжалила змія.

Отож коли наші повитягали з болота всіх варяжків, князя й тут не було: ні серед живих, ні серед нестріляних. Невже ж, думають, утонув? Коли це хтось показує за вільшини: "Ондо-го ховається в комишах?" А з-за комишів і справді виходило декілька: йдуть і тягнуть коней за вузду. Серед них і князь київський Ігор.

Молоді пани та бойки хтіли були кинутися за ними навпрошки, та батько мій не велів їм цього робити: там, де пройшов один, — другого могли затягти русалки.

Тим часом Ігор та ті декілька вже вибиралися на тверде — лишалось хіба зо сто сажнів. По той бік драговини росте бір, а якщо перейти бором до Ужу, то можна вийти на Велесів брід, а тоді шукай вітра в полі.

Батько звелів побрати варязьких коней і йти в об'їзд. В об'їзд було далеченько. Доки наші вийшли навпроти вільшин, Ігор уже гнав до бору. Але не відав, нетяга, про брід, бо якби відав, був би шаснув у бір, а там хто зна.

А наші погналися навперейми йому. Варязькі коні добрі, тож батько гнав за Ігорем та тими кількома, аж поки на сідлах виступило мило. Ігор із своїми кинувся був у поля — до Іскоростеня, тоді схаменувсь і вискочив на горби, але наші почали обходити його збоку. Він знову повернув назад, а батько з панами та боями почав його наздоганяти.

Настигли коло перших борів — це тепер зветься Шатрищами, бо там перед цим стояла молодша дружина й Ігорів товарний обвіз. Коли Ігоря стягли з коня додолу, він деренчав коліньми й кашляв кров'ю на сніг, аж цапину борідку позапльовував. І вже й не брався до меча. Та й що б удіяла така сухоребра шкапа!

Батько звелів його спутати й кинути впоперек сідла, Так Ігор і в'їхав до Іскоростеня, а за ним по четверо в ряд, як і належить воїнам, ішов Київський полк, лише з поскручуваними руками.

Вранці мороз пересівся й мрячив дрібний дощ, але бірючі бігали вулицями й згукували люд на розправу, хота й згукувати не треба було: кожен сам ішов до Дажбожого святища. Я також побіг, ковзаючись по грязюці. В городі не лишилося живої душі — пси й ті поприбігали, зостався хіба який сліпий та кривий.

А святище в нас над самим Ужем, на вельми високій дикій скалі, а в скалі видовбаний припічок — там можуть стати ідей при їдному душ п'ятдесять. На святпщі тепер зібралася дума. Прийшов старійший дажбожий волох, і вони разом з батьком зарізали півня над святищем, а в ньому вже горів дужий вогонь, викладений священними вербовими дровами. Волох проказав дажбожу волошбу, а велій жупан утворив потребу — кинув півня у вогонь.

Мені було погано чути — я стояв з дітворою позаду всіх, бо попереду тислись до скали іскоростенці, а на піску при самім Ужі бої та бойки стерегли всенький учорашній полон.

Почалася розправа. Полон дума вирішила роздати боям та панам, що збороли вчора варязьку дружину, але віче в березі загуло: "Не треба робітників у городі, то зайві роти, хліба й так немає!" Віче поклало або забити всіх, або продати гостям хазарським.

Вирішили розпродати полон.

Віче гуло й прямо телесувалось, ніхто й не дивився на тих рудих псів, усі чекали головного: коли перед вічем стане зможений варязький князь.

Ігор сидів під скалою навпочіпки — десь-то коліна й сьогодні не держалн його — і хижо зиркав на розпашіле віче. Життя київського князя було тепер у руках цих людей. Вирішать одпустити за грубе золото чи жито — ще трохи поживе, вирішать потяти — то вже ж напевно потнуть.

Бойки пойняли Ігоря й повели нагору, до святища Дажбожого й думних старців, а він ледве дерся стрімкою стежкою. Віче загуло. Старійшина думний показав пальцем на Ігоря: "Оце вам великий київський князь. Що хочете, те а ним і вчиняйте!"

Хтось од берега заверещав: "Продати капосного хазарам! Хоч купу дадуть!" Усі розреготалися: "Та за такого старого цапа й векші ніхто не дасть". Отоді почувся грубий голос — говорив кричник з Чорного кутка. Цього кричника Здана знали в нас малі й великі: найліпший у городі був хитрець, витоплював із синами крицю в доменці, кував з неї лемеші та рожни, а дівкам та дівам виливав для вух срібні й золоті ряси[4]. Славетний хитрець був. І сустугу[5] золоту вмів викувати на жупанські груди — геть-чисто всі коварства вмів! Ще й сам чинив треби Сварогові, що володіє земним і небесним вогнем: батькові Дажбога. Отакий-то був Здан.

Він і каже до старців і до городського віча: "Оце є варязький жупан? То вовк-сіроманець! Дере овечок і ягнят, а про те не думає, що на нього теж настане колись пора. Дере по три шкури: одну до коляди, другу перед зеленими святами, а тоді йому здається мало й вертається ще. То хто цей ненаситець? Хіба не скажений вовк, що одну вівцю задирає для наїдку, а всю отару прямо-таки так з дужої жадоби. Такого хижака треба вбити й підвісити на найвищому бору — іншим хижакам задля науки!"

Отак сказав Здан-хитрець. Віче вже не слухало старців та мого батька, хоча ті також згоджувалися з тим хитрецем.

Забувши про город і голод, люди погнали Ігоря під той самий бір, де вчора його схопив мій батько, гуртом нагнули дві молоді вигонисті сосни, прив'язали князя до них за ноги — кожну ногу до однієї сосни, а далі одпустили... Ігор тільки заревів. Роздерло його надвоє.

Тут велій жупан деревлянський правильно вчинив, але після цього спіткнувся, про що потім жалкував усе життя... Та й я жалкую.

Я вже казав: князь має бачити вперед на тридцять років. Ба й на тридцять і один. Та мій батько, а твій дідо Маломир не думав тоді про це. Вирішив іти за деревнім нашим поконом. Забув, що з вовками слід по-вовчому.

Ну, розтрощив Київський полк. Київ можна були взяти голими руками. В Києві сиділи Асмус та Свенельд — брати Ігоревої жони Ольги. Ну, Свенельд був о кріпкій голові, розумніший за Ігореву. Але що він мав? Зо дві сотні отроків та дітеських молодшої дружини. Міг він цими отроками встерегтись од нас, якби батько мій схотів здобути Київ? Ні, не міг. Київ стояв геть безборонний.

Отож, небоже, хотів твій дідо Маломир вийняти Київ копієм, спалити його й пустити попіл за вітром, розорити варязьке кубло, але думні старці спротивилися; "Ти Києва не бери і не пали, не чини по-вовчому, а ліпше пошлім до Києва сватів — просватаймо за тебе княгиню, Ігореву вдову!"

Моя матір також була в думній світлиці, бо старці не впускали робітниць, а хтось же мусив міняти скіпки, збивати з них нагорілий жар. Отож і погукали велію жупаницю. А мене з думної світлиці вже ніхто не проганяв, і я подавав матері свіжі скіпки.

Коли мати моя почула оте про Ігореву вдову, то рука її схибилася: велика жарина впала мені за ковнір і так упекла, що я аж крикнув. Мати витрусила ту жарину й прогнала мене надвір. Я переплакав і знову тайкома повернувся до думної світлиці: сидів і шморгав носом у темному кутку. Мати саме комусь казала дрижким голосом:

— А чи не застара вона для жони? Їй уже минає, мабуть, шістдесятий. А Маломирові тридцять літ...

Думний старець Володарко засміявся; "То й що? Мені також минає тридцять, а в мене вже семеро жон!"

Мій батько був у першому шлюбі, ото матір і допекло: якій жоні любо мати суперниць? Жона є жона. То лише нам любо, та й закон деревлянський такий: мати жон хоч десятеро. В полян воно-то не так...

Ото сиджу я та вже нічого й не чую, про що там у думній світлиці гомонять. Стало мені шкода й мого батька та маму, й твою маму та себе. Оце ж, думаю, приведе батько оту, що сидить у Києві, а нас усіх прожене геть, у котресь материне село чи до Вручого. А якщо й не прожене, то ми йому все одно почужіємо.

Аж дивлюсь — батько мій журиться. Виходить, не до смаку йому ота, що старці хочуть за нього сватати. Я ще ж тоді й не знав, що київська княгиня така древня, просто забув материні слова. І мені стало найдужче жаль батька.

Отож дума заслала до Києва сватів. То були двадцятеро перших іскоростенських бояр, як кажуть у Києві. А вбрані були! На кожному сині чи зелені чоботи, ведмежий або вовчий кожух, шапки кунячі та ягнячі, визолочений на кінцях піхва меч, а крізь розстебнутий кожух виглядає золота сустуга на всю душу: добрі сустуги вміють кувати іскоростенські ковуни, а найліпші — отой кричник Здан, що про нього я вже тобі сьогодні згадував.

Їхали верхи й на возах, ніде не стріли жодної перепони. Чутка про Ігоря вже давно докотилася до киян, і коли сватьба стала під Красними воротами, київська засада пропустила їх так — без великого перепитування.

Княгиня Ольга сиділа в теремному дворі, що тепер одійшов Местиші та Свенельдові. Покликала вона наших панів, а ті й повідали, з чим прийшли:

— Прислав нас жупан іскоростенський, прислала вся Деревня земля.