Похорон богів - Білик Іван

А людей у городі набилася тьма. Хат на всіх не вистачало, жили й по сажах, і по хлівах, курені на вулицях та обійстях тулились один до одного, повні жіноцтва та дітвори, й кожне просило хліба. Ратаї давно вже порізали своїх корів та волів — ще як навкіл города стояли вежами печеніги.

Батько сказав думникам та панам (це так звуться наші деревні бояри): "Варяги стоятимуть отак до кінця зими й до літа стояти можуть, бо їм що: їсти й пити мають доволі. А в нас хліба на місяць чи хай на два. Голодний ратища не підніме. Поки ж є сила в руках і ногах, вийдімо супроти варягів, а там хай Дажбог помага!"

Старці й пани не наважилися. "Малий, — кажуть, — наш полк, на одного нашого по п'ять варягів угодованих, а наші бої охлялі й слабі. Та й коней своїх ми позабивали. Можемо битися хіба що з-за городських заборол, і хай нам Дажбог споможе".

Батько мій знову вговоряв, а старці кажуть: "Пошлімо Ігореві золота й срібла. Бува згодиться й зніме обставу!"

Слово старців — закон...

Батько мій мало не рвав на собі чуба. Великої хиби припустився він торік, звелівши попалити деревлянські села, Ігор його дуже обдурив.

А доводилося виконувати волю думи.

Вирядив мій батько сла, сол приходить до варязького стану й рече Ігореві: так, мовляв, і так, прийми наше срібло й золото, сплачуємо дань за цей і за той рік, як ти й хотів позаминулої осені.

Уклав Ігор з моїм батьком таку любов: уся мала Ігорева дружина вертається до Києва, а сам Ігор з дружиною старою зостанеться в нас до весни, бо київський князь був старий і не вельми дужий, йому вже минав сімдесят перший рік. Дума боялася його впускати. Казала: "Хто ж упускає вовка до овець!" Але велій жупан уже поклявся на своєму оружжі, а великий князь — на своєму мечі. Та й з Ігорем лишалась тільки стара дружина. Батько мій сказав: "Хіба злякаємося тієї жменьки дружинників?"

Отоді вже і я побачив його. Думав, бозна-який страшний, а воно таке гніде та плюгавеньке, вусики та борідка, мов у цапка, ще й геть зовсім безброве — усе очима шастає по кутках. Це я бачив, коли старці та велій жупан улаштували мир — з нагоди нової любові межи нами та варягами.

Пани та бояри сиділи в довгій світлиці за морморяним столом, на одному кінці велій жупан іскоростенський, а на другому — великий київський князь. Мовбито всі пирували, але що то був за пир! Сидять і лупляться один на одного, ніхто нічого не їсть і не п'є, хоч на столі повно наїдків та дзбанів. Батько припрошує Ігоря: "Випиймо, княже, за нашу нову любов!" А той хмариться лисими бровами й мовить: "Не гоже князеві сидіти з жоною за одним столом!" Батько сміється: "Такий деревній покон, княже Ігоре. Ти в нас у гостях — мусиш миритися".

Ігор так нічого й не пив, бо за столом коло батька сиділа моя матір, у пелені в неї сиділа моя сестра — твоя матір, їй тоді минав п'ятий рік, а я вже був десятирічний і мостився коло велійого жупана.

Отак і закінчився той пир. Тоді батько мій та велії пани повели варягів оглянути город. Вулиць у ньому не було, їх позаймали ратаї — одне на одному стояли землянки та курені, між ними насилу можна було пробитися. Киям. Ігор сказав: "Скільки в твоєму городі паволочі!" А батько йому: "То все деревлянські бої. Дай їм рогатини чи мечі — й тоді побачиш!"

Князь Ігор заглядав у всі дірки, в кожну шпарину, потім виліз на поміст, подивився через за бороло й воле, де ще стояли його повози й курилися вогні. З-за заборол варязькі коні та гридні здавались мурашками, бо город же на крутій горі. Поки той гридень дертиметься на гору, його підстрелять, мов кабана. Іскоростень годі взяти приступом, бо під горою ще й глибокий рів, у нього напускають воду з річки.

Батько спитав: "Добрі наші стіни?" А Ігор йому: "Київські не гірші". Батько сказав: "Що нам до київських? Я ж під них не ходжу, а ти ось у моєму городі".

Бояри київські перезираються й мовчать.

Повели їх до нового хорому. Батько ставив його собі, коли ще був живий дідо, та так у цьому й не сидів, — лишився в дідовому. Це стало оселею князя Ігоря та найбільших бояр, а менших поселили в дружинницьких стайнях: коней же в нас тепер не було, стайні гуляли.

Вранці Ігорів небіж Акун, воєвода молодшої дружини, вийшов з порода й забрав з поля свою гридьбу. Ввесь Іскоростень висипав за город. Я стояв, аж поки почали розходитись, а ворота взяли на засуви та дубові замки.

Звечора почало сніжити, а вранці город укутало пухким сніжком. Зробилося чисто й тихо. Воям уже не треба було чатувати коло заборол. Люди мовби на день забули, що попереду в них голодна зима, а це ще тільки осінь.

Городська дума лаштувала валку на Волинь. З Ігорем замирились, відкупилися золотом та сріблом, а про хліб треба було якось дбати. Перед цим батько виторгував у варягів сорок ярем волів — їх і хтіла дума вирядити за Горянь, де починалася Волинська земля. За вадкою пішло сотні півтори боїв. Більше батько не пустив.

Уранці валка вирушила, а десь по обіді до батька прийшов один з тих молодих панів, на ім'я Курич. Батько зачинився з ним у своїй світлиці й довгенько сидів там. Я спробував послухати, про що вони гомонять, але батько розлютився і дав мені по пиці.

А серед ночі в городі знявся переполох. Чути було брязкіт оружжя, хтось на ввесь город горлав: "До Чорних, до Чорних!.." Так називаються городські ворота в Чорному кінці, де сидять гончарі та доменщики. Я взув чоботи й погнав туди — зопалу в самій сорочці. Добігаю до Чорних воріт — а там січа, хто ж і з ким — не второпаю, бо надворі ніч. А тоді чую слова ненашенські, а тоді й варязькі крики та слова.

Як уже потому стало відомо, Ігор тільки про людське око зайшов з батьком у любов, а сам чинив кови противні: начебто відіслав молодшу дружину назад, до Києва, насправді звелів їй зачаїтися в Приужських лісах, їх ненароком і відкрили наші бої. Зима ще ж тільки-но почалась, річки не всі позамерзали, а драговина й поготів, наша валка застрягла десь там у болоті, бої почали вишукувати замерзлі вже річки, додибали до самого Ужа над Іскоростенем, заглибилися в ліс — аж там повнісінько варягів.

Підстерегли одного заблуку й стукнули обушком по голові.

Той усе й витравив: так, мовляв, і так, звелів Ігор чекати від себе знаку, а якого, цей дурень не знав, та за тим знаком воєвода Акун, Ігорів небіж, мав повести ввесь полк назад — до Іскоростеня.

Наші перебили тієї ночі всіх киян — усіх бояр старої Ігоревої дружняя, але Ігоря серед них не було — встиг утекти через заборола. Один недосічений боярин розповів, що знак Ігор мав дати наступної ночі. "Який знак?" — "Совине пугукання під заборолом".

Молодша варязька дружина мала підійти до обох воріт — которі київським боярам пощастить одчинити зсередини.

Батько ходив як ніч: Ігор утік до молодшої дружини. Коли б йому не вдалося втекти, завтра Деревлянська земля стала б вільна, — наші бої підстерегли б варягів і вирізали їх до ноги, пропугукавши під заборолом. А тепер...

Батько кинув був боїв навздогін за Ігорем, але кого ж наздоженеш уночі, хоч поле й укрите снігом. Тоді батько звелів панам: скликати полк до витяги. Полк зібрався тисячі на три, всі були піші, а до Приужських лісів, де чаїлися варяги, верст вісім або сім. Батько поділив боїв на два походи, а ратаям звелів роздати оскіпи та мечі — щоб стерегли заборола Іскоростеня.

Над ранок наші обминули Приужський ліс — узяли його двома підковами, а попереду ледве-ледве примерзлий Уж: ні пішки, ні плавом.

А тут і сонце зійшло.

Князя Ігоря наші одразу впізнали — він прибився до свого стану поперед них. Упізнали його по великокняжому корзні, що металося серед дерев, бо в полку варягів зчинилась веремія.

Ліс над Ужем густий, наші не могли стятися з гриднями просто в лісі, а то було б гайворонню падла на цілий рік. Ігор мав зо п'ять тисяч кінних і пішців, а мій батько — три: битися в полі теж не вельми виходило. Ігор це збагнув, тому гасав і шастав межи деревами, щось кричав до своєї гридьби, хотячи розіставити її супроти батька підковою.

Але ж уся стара дружина його полягла вночі — Ігор ніяк не міг дати раду з самими десятними воєводами, бо на гриднів напав жах: не чекали такого повороту — ждали Ігоревого знаку з Іскоростеня аж на другу ніч.

Батько мусив скористати з того. Він звелів стягати в купи палі дерева та сухий хмиз, аби спантеличити варязьку кінницю, бо кінниця вже почала потроху строїтися в лади.

Наші бої назносили круг варягів гори колод і хмизу, й хоч ліс підпалити не змогли, але вітер дмухав у бік варягів, з купищ валував ядучий сизий дим, і ті перестали бачити наших.

Це викликало серед них ще більший переляк. Коні від диму іржали й хропли, гридні кричали по-своєму: "Ліс горить!.. Ліс!.."

Батько мій і не сподівався такого переполоху, думав лише викурити Ігоря з дерев, а там хай покажуть своє мечі й сокири. Та кияни ладні були кидатися крізь дим і вогонь, аби вихопитись у поле. Батько звелів порозтягати крайні купища біля самої води, але варяги довго цього не помічали або ж остерігались пастки. Дехто кинувся пішки чи верхи просто на лід — рятуватися на тому березі Ужа, але лід був ще затонкий, коні провалювались і тонули, а в ополонках тонули й пішаки.

Аж тоді хтось почав кричати: "Он там не горить! Прориваймося понад Ужем!.."

Мій батько саме цього й хотів: одкрив варягам дучку понад берегом. Кінниця ринула туди, а наші стояли здалеку й потроху стріляли з луків. Досягли небагатьох, а зо два десятки коней таки підбили, кілька гриднів теж повалилося на примерзлий пісок, але це вже не могло спинити Ігореву кінницю.

Самого князя ніхто з наших не видів через густий дим, але понад Ужем він ще не проскакував і батько чекав, коли на пісках майне оте великокняже корзно.

Варяги не знали наших місць. А дорога понад берегом була одна: просто в драговиння.

Кінниця гнала і гнала понад Ужем до боліт, але пішці ще боялися виходити з лісу. Батько звелів роздмухувати лиглий хмиз, почали займатися й тонші дерева, а зо три сотні лучників стояли й пострілювали вслід утікачам — пильнували великого київського князя.

Тоді в продухвину почали вискакувати й пішаки. Хто тримався за чуже стремено, хто толочив пісок сам. Тепер уже батько підтяг усіх лучників, а боїв о мечах та сокирах кинув у ліс, в оте димовище.