Лісові казки (збірка) - Іваненко Оксана

Отака була розумна зайчиха! Вона знала, де що росте, як від кого ховатися і коли треба линяти.

Та чорноморденький зайчик був взагалі неслухняний і легковажний. Йому зовсім не цікаво було слухати, а хотілося

швидше побігати. Він і без неї знав, скільки ворогів у бідного заячого роду: і лисиці, і вовки, і мисливські собаки.

— Єдиний наш порятунок,— повчала зайчиха,— це наші ноги. Хіба ми з нашими слабкими силами можемо битися з вовком або собакою? Отже, діти, наші задні ноги — це наш порятунок і наша гордість! Сором і ганьба тому зайцеві, що не може втекти від ворога.

— А як я не почую ворога? — спитало якесь маленьке зайчатко.

— А навіщо ж у тебе такі довгі вуха? — строго перепитала зайчиха. Зайча засоромилось і замовкло.

— Ще у нас є порятунок від ворога,— продовжувала розумна зайчиха,— це наш одяг. Взимку ми станемо білими і нас не можна буде побачити на снігу.

— І я стану білим? — не втерпів чорноморденький зайчик.

— Ні, коли ти не слухатимешся, ти таким і залишишся на всю зиму, і тебе першого уб’ють мисливці.

Але зайчик, звичайно, не повірив. Чого б це, справді, всі стали білими, а він залишиться сірим з чорною плямочкою, так, ніби вовчу ягоду хтось на носі роздавив?

Від радості, що він стане білим, зайчик аж застрибав. Зайчиха опустила одне вухо і сказала:

— Ну, на сьогодні досить. Завтра я вчитиму вас далі, а тепер можете побігати.

У лісі настала осінь. Зайчикові вона зовсім не подобалася.

Що хорошого, коли з дерев падає листя і шарудить не тільки від кроків якогось звіра, а навіть від легенького руху повітря, коли пташка пролетить! А як вітер дужчає, то й шарудіння дужчає. Тоді здається зайчикові — женеться за ним не один, а аж десять голодних вовків. І ще більше хитрих лисиць і стільки сердитих собак, що всіх звірів у лісі переловлять. Так шумить оте противне листя!

— І чого йому падати і зайців лякати? —— думав зайчик. — Висить собі, ну й висіло б, а то ні — пожовкло, почервоніло і місця собі не знайде. Побіжу на поле, там завжди можна чимсь поласувати!

Але й на полі настала осінь Поля стали голі, тільки колюча, сердита стерня стирчала.

— Фу, як противно бігати по ній босому! — розсердився зайчик і подався на городи.

Але й там була осінь. Люди збирали моркву, капусту і кудись звозили.

— Яке нахабство! — не міг заспокоїтися зайчик — А що ж я їстиму взимку?

Він був ще молодим, цей зайчик Народився тільки по весні і не знав, що взимку взагалі всім звірам, не тільки зайцям, доведеться важко.

Зайчик побіг додому, під старий дуб, що стояв ще вкрити и листям. Стара ялина ще більше зеленіла.

— От хороші дерева — не скидають свого листя, — сказав він

Та ялина и дуб тільки всміхнулися.

Ні, не подобалася зайчикові осінь Усі були заклопотані Ведмедиха, якої зайчик дуже боявся і яку поважав, бо вона була найбільша в лісі, приготувала для себе й для родини чудовий барліг. Вистелила мохом, назносила м'якого сухого листу, і всі в лісі знали, що вона скоро засне. Сова ховала в дупло мертвих мишенят. Зайчик, як побачив це, прожогом кинувся далі

Може, вона на старості недобачає і ще сплутає його з мишею!

Справді, настала осінь Це було видно з усього. Пташки не так цвірінчали, жаби в ставку не квакали, і навіть мухи літали злючі презлючі, ніби не наліталися за літо і не хотіли засинати

"Коли вже осінь,— вирішив зайчик,— значить, можна міняти шубу. Хоч принаймні стану красивіший!"

Він постукав лапкою до лігва старої зайчихи, скорчив зворушливу мордочку і чемненько спитав

— Чи можна вже вдягатися в біле?

Зайчиха строго повела вухами й сказала:

— Ще рано, я сама скажу всім, коли треба.

Зайчик знову почав гасати по лісу, по полю, підбирав забуту морквичку або ріпку. А листя падало, і було страшно кожної хвилинки. Треба було весь час прислухатися, і його вуха просто ходором ходили, бо заєць боявся чогось не почути. Коли майже все листя на деревах облетіло, почав і дуб осипатися. Тільки ялина стояла зелена. її голки не боялися морозу.

"Ну, якщо дуб осипається, значить, я можу вже ставати білим",— подумав зайчик і знову побіг до старої зайчихи. Цього разу він почав скаржитися:

— Он дерева всі осипалися, і дощ щодня, а я й досі сірий!

— Ач, нетерпляче! — сказала зайчиха. — Ще ж нема снігу, навіщо ж тобі ставати білим?

— А щоб красивішим бути!

Але зайчиха була дуже мудра і однаково не дозволила, бо вони ж не для краси міняли одяг.

Зайчик надувся і втік.

— Я побіжу на ту гору: вона ж вища, ніж ліс, там швидше випаде сніг, і я там сам побілію.

Він так і зробив.

На горі, як і в лісі, сніг ще не падав, але там було дуже вітряно й холодно.

— Я тут побілію й побіжу додому таким красивим, що мене ніхто не пізнає,— втішав він себе.

Він справді там почав біліти, але так змерз, що не міг і всидіти на відкритому місці. їсти самі сухі корінці з бур’янів було теж дуже несмачно. Одного ранку він прокинувся і сам себе не впізнав: він був увесь білий. Йому хотілося побачити, а як плямочка на носі — побіліла чи ні. Це йому легко було зробити — адже очі у зайців косі. От він скосив очі і побачив, що ні — не побіліла. Але він заспокоїв себе:

— Нічого, і так гарно. Чорне на білому. І все-таки я відрізнятимуся від усіх зайців. Треба швидше до своїх, показатися їм!

Він побіг через поле до свого лісу. Снігу ще не було, земля була чорна й тверда, дерева стояли голі й ніби змерзлі. І на чорній землі, на сухому жовтому листі дуже вирізнявся білий зайчик.

Отже, не дивно, що його зовсім легко помітили мисливські собаки.

— Ату, ату його! — закричали мисливці. Це значило, щоб собаки хапали бідного зайчика. Але зайчик дременув так, що здавалося, ніби то білий м’ячик котиться через поля, рівчаки, кущики. Як він тепер сердився на себе! То б сіреньким він заховався за перший кущик, і ніхто б його не помітив!

Зайчик мчав що було сили в довгих ногах.

От він уже в рідному лісі. От совине дерево. От ведмежий барліг. Швидше! Швидше!

От зелена ялина, старий дуб і лігво старої зайчихи.

Зайчиха спала, але її довгі чуткі вуха завжди були насторожі. Вони вже не сплутають шарудіння листу з кроками звіра!

Раптом у лігво прожогом вскочило щось пухке, біле.

— Бабусю, рятуйте! — пропищав зайчик.

Мудра бабуся одразу збагнула, що сталось. Вона миттю вибігла з лігва, а зайчик заховався в ньому. Сама ж вона не боялася собак. Зайчиха як почала петляти по лісі туди-сюди — і зовсім збила їх з пантелику. Цього разу мисливці нікого не вбили.

А ввечері під дубом зібралося багато зайців. Білий зайчик був дуже красивий, але дуже засоромлений, бо всі сміялися з нього.

Та стара зайчиха сказала, щоб не сміялися, бо хто знає, яке ще нещастя трапиться з ким узимку.

Але все ж таки потріпала зайчика лапкою і промовила:

— Бачиш, до чого доводить неслухняність та _ легковажність! Тепер ховайся під дубом, аж поки випаде сніг.

* * *

ЩО ТРАПИЛОСЬ В САДУ

Це зовсім не казка. Я просто знаю, про що співали клопітливі синички, шелестіла яблунька своїм листям, віяв вітер, та вуркотів смугастий кіт з оксамитовими лапами, і пищала гострозуба миша.

Ну, а що робили діти, вони мені самі розповіли...

А я розповім вам. Хочете?

Отій яблуньці, що росла в саду за великою клумбою, здавалося, що її всі люблять. Коли її посадили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, вони сказали малятам:

— Дивіться, це буде ваша яблунька. Любіть її, поливайте, бережіть!

Це чула сама яблунька, і про це чули пташки, бо теж полюбили її, інакше вони б і не літали над нею. Сонечко особливо ласкаво пригрівало яблуньку, а вітер дуже любив жартувати з її легеньким листям.

Як приємно і добре жити, коли тебе всі люблять! Яблунька дуже швидко росла і стала струнким, пишним деревцем. Незабаром на ній уже мали з’явитися яблучка.

— Ще один рік! Ще один рік! — казали старші діти, а малята, поливаючи її, теж повторювали:

— Ще один рік, і на нашій яблунці будуть яблука.

Малята — хлопчик і дівчинка — дуже дружили між собою і скрізь бігали вдвох, а коли й сварилися, то зовсім-зовсім не надовго. А як хто з них бачив щось цікаве — одразу кликав другого. Адже самому не так приємно дивитися, як разом.

Цікавого взагалі багато на світі, особливо влітку, коли скрізь можна бігати.

От вони вибігли якось у сад, і дівчинка відразу побачила, що на їхній яблуньці стрибають пташки. Тут були дуже симпатичні довгохвості пташки в чорних шапочках і чорних галстучках на жовтій грудці і зовсім невеличкі — блакитні. Таких діти раніше не бачили, а може, просто не приглядалися.

— Тихше! Тихше! Не злякай,— зашепотіла дівчинка. — Дивись, як вони стрибають з гілочки на гілочку, як перекидаються! Вони прилетіли до нашої яблуньки і бавляться. Я б хотіла, щоб вони завжди тут жили!

А то була зграйка різних синичок. Вони залетіли по дорозі в цей сад, і він їм дуже сподобався, особливо яблунька, хоча на ній ще не було яблучок. Пташки зовсім не злякалися дітей, вони продовжували стрибати і цівікати:

— Ціві-зіні, ціві-зіні!

І це означало:

Як нам добре! Небо синє!

Світить сонце золоте,

Мила яблунька росте!

Навколо яблуньки ще кружляли білі метелики, і спочатку синички вирішили, що це квіти, бо крила метеликів були схожі на пелюстки квіток. Але ж квіти завжди стояли на одному місці — он і півонії, троянди нікуди не рушали з клумби, а метелики швидко літали одна із синичок сказала подругам:

— Ні, це теж пташки! Вони ж літають!

— Але ж вони весь час мовчать! — заперечила її подруга.

Справді, білі метелики літали зовсім мовчки, а яка ж пташка може втриматися від пісні, особливо коли такий хороший сонячний день!

Проте метелики їм не заважали. Навпаки, вони самі ніби лякалися пташок, бо коли синичка наблизилася до одного з метеликів — він швидко упав на землю і лежав якусь мить непорушно, удаючи неживого.

— Я спіймаю його в мою колекцію! — закричав хлопчик.

— Не треба! — схопила його за руку дівчинка. — Він такий гарний, хай літає. Бач, як інші метелики в’ються навколо яблуньки. Мабуть, вони люблять її так само, як і пташки.

Хлопчик і дівчинка побігли навколо яблуньки й заспівали:

Яка хороша яблунька

В саду у нас росте,

І з нами усміхається

Їй сонце золоте!

Які веселі пташки

На гілку з гілки — плиг!

І ми, хоч невеличкі,

Та дуже любим всіх!

Метелики легесенькі

Кружляють в вишині,

І дуже-дуже весело

Усім, тобі й мені!

І тут раптом війнув вітер.