Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
Саронг – схожа на спідницю натільна пов’язка – прикривала стегна. Високий юнак, мабуть, виконував роль штурмана чи керманича, щось наказував, подаючи команди веслярам.
На широкій, барвисто вигаптуваній циновці, схрестивши руки сидів худорлявий ще молодий чоловік. З-поміж інших він виділявся виразом суворо зосередженого обличчя і одягом. Його попутники всміхалися, перемовлялися, жартували між собою, а він сидів мовчки. До куточків міцно стулених уст пролягли борозенки. Довгаста зморшка запала й над переніссям. Та й одяг його був чудернацький: довгі полотняні штани, злинялий, застебнутий до підборіддя кітель, на голові – смушева чи, може, з штучного хутра шапка, схожа на "кубанку", а ноги… босі…
Нарешті, човен впритул підійшов до "Витязя". Мені, вахтовому, слід його зустріти і пришвартувати.
– Муса Алі Діді – вождь Вілінгілі, Мулікаду, Куду-Канда й семи інших островів! – вигукнув той, що стояв у носовій частині човна, подаючи мені на майданчик парадного трапа швартовий кінець.
Схопивши вірьовку, я почав прив’язувати її до тятивини хитромудрим, як мені здавалося, брамшкотовим вузлом. Двічі обкрутив мотузкою тетивину. Зав’язав, перевірив, чи міцно. Надійно! Але смикнув – і вірьовка розв’язалася. Човен з вождем різко накренився.
– Ти що – з глузду з’їхав? – розчервонівшись, біг до трапа боцман. – Кріпи зашморгом! Зашморгом!! "Ага, затяжний вузол", – блискавично майнуло заучене колись. Він служить для кріплення кінців за товсте дерево, трубу чи інший круглий предмет. Ч-чорт! Як же його в’язати? Все вилетіло з голови.
– Ти що – хочеш нас перед іноземцями зганьбити?
Боцман вириває у мене з рук кінець. Круть-верть – і вузол готовий.
В оточенні почту вождь зійшов на "Витязь".
– Отже, англійці вже були? – здивувався мальдівець-перекладач, що супроводжував Мусу Алі Діді.
– Були.
Після Короткої бесіди з капітаном вождь пішов оглядати судно.
На палубу висипали всі. Кожного хвилювало одне: чи дозволять висадитись на берег.
– Якщо вождь завітав, – мовив Касянович, – все буде о’кей!
– А що, вам доводилося зустрічатися з вождями?
– Доводилося? – перепитав насмішкувато іхтіолог. – Не те слово, – обурився він і, наблизившись, зашепотів – Касянович не тільки з вождями Мальдівських і всіх полінезійських островів на короткій нозі – він і з самим султаном – Мохаммедом Фарідом Діді балакав.
– Коли і де? – поцікавивсь я.
– На острові Мале, під час одного з рейсів "Витязя" в Індійський океан.
Касянович хоч і рибалка, та йому можна вірити: на відміну від інших рибалок, він слів на вітер не кидає. А що "Витязь" заходив на Мале, про це мені розповідали й інші.
– Тільки от, бачиш, яка петрушка: англійці обскакали вождя. Хоч і патякають про співдружність націй, а плюють в душу тубільцям. Ну, та про це я казав і султану. Погодився той. Приїдьте років через десять, пообіцяв, жодного окупанта не побачите. Та, видно, час той ще не настав.
І Касянович побрів до лабораторії – адже у вождя могло виникнути бажання подивитися й на його рибок.
– Ладнайтесь на берег!
Наказу тільки й ждали. Та який берег, коли вже смеркає! Але заметушилися, збуджені. Вождь і прибулі лишалися на судні.
Вечоріло. Кільком з нас – старпому, радисту Сахарову, мотористу Онойко, Петраченкові й мені – наказано вирушити на розвідку, щоб уранці на ті рифи висадилися інші.
Мотобот спущено на воду. Ми повинні оглянути острівець, що праворуч від протоки Ган, розвідати підходи до нього та місце висадки… Вода хвилястим оксамитом м’яко хлюпотить довкола. Глибочінь – смарагдова, світло-зелена, синя. Крізь товщу води проступають плями найдивовижніших відтінків і форм: коричневі, жовтаві, яскраво-рожеві, цитринові. Перехилившись за борт, бачу, як плями миготять, горблячись на дні, ніби там пасеться табун химерних істот з барвисто розцяцькованими спинами. То починалися коралові рифи.
Удар! Човен наразився, мабуть, на скелю. Скрегіт, мовби кришиться крига. Це колонія коралів. Здали назад, пробуючи промацати підходи ліворуч. Нічого не вийшло – звідусюди щільним кільцем підступають корали.
До острова Вілінгілі не підійти. Обрали сусідній – Мулікаду. Мотобот заякорюємо неподалік берега, між рифами, самі ж – у ластах, масках – скакаємо у воду. Яка зваба, ласкава теплінь яка! Наче купіль – найжаркішого літа дніпровська вода так не нагрівається, хіба що в ставку на мілинах буває таке.
Згасав день, а до берега далеченько.
Щоб набрати повітря в легені, я випірнув, продуваючи воду з трубки. Глянув угору – занімів. Край неба, де тільки-но палало сонце, немов хвіст жар-птиці, накрили перисті, поплямовані в оранжево-золоте хмаринки. І фіолетове, й блідо-лілове, й багряне – стоцвітна веселка.
Перепочивши, знову зануривсь у воду.
Казковий світ, раніше не бачений, розкинувся переді мною. То була казка з каменю, з найрізноманітніших барв і відтінків. На лобатих валунах, на прямовисних підводних скелях, серед яких просвічувалися вузькі тунелі й гроти, кучерявилися, кущилися, цвіли коралові джунглі – незаймані сади Нептуна…
Над ними, мов метелики над квітами, пурхали зграйки смугастих, то довгастих, а то якихось сплюснуто широких, рибок. Пам’ятаю, якось Касянович, котрий до всього підходить з наукових позицій, класифікував корали на групи й підгрупи. Є, мовляв, корали мандрепорові, або ж корали-роги; мозкові, виглядом схожі на півкулі людського мозку; поритові, гіллясті, грибоподібні, м’які та ще сила-силенна інших.
Може, воно й так – піді мною на дні в непорушному мовчанні, наче вирізьблене рукою геніального зодчого, – розкинулося кам’яне диво. І кожна квітка не схожа на іншу, і рука вже тягнеться її зірвати. Можливо, Касянович має рацію. Та що його той науковий підхід у порівнянні з цією живою, яку не втиснути ні в які рамки, красою!
Я, зачарований підводним дивосвітом, пливу до берега. Він усе ближче й ближче. Води тут, мабуть, по коліна, та я не хочу зупинятися – пливу. Нарешті, ногами торкнувся коралів. Е, та вони крихкі. Дотик – і кам’яна квітка ламається. Її пелюстки повільно опускаються на дно. А я йду, власне, повзу по цьому всіяному суцвіттям лузі… Аж потім, через день-другий, збагну свою необачність. І коли ноги, руки – все тіло, всі подряпинки від коралових квіток, опухши, загнояться, почнуть пекти, я ще не раз картатиму себе за необачну зухвалість – за дике захоплення.
Усе це буде пізніше. А зараз…
Один за одним виходимо з води.
Острівець Мулікаду, порослий чагарниками, лежав як на долоні, увесь перед нами – півкілометрова цятка землі. Де-не-де височіли кокосові пальми, з чіткими, мов вирізьблені гравіром стовбурами на тлі вечорового неба. Хащі підступали до самої води – чіпкі, довгасті, мов огидні ноги павуків, корчі. Мангри! Дерева-упирі, непролазна гущавина океанського узбережжя… Безлюддя. Тиша. Тут ніхто, здається, не живе. Та не встигли ступити й десяти кроків, як оторопілі зупинилися. Широка галявина, власне, оголений, – без кущів пісок, раптом почав… рухатися. Заворушилася пустиня, захвилювалася, як море.
– Що воно?!
Ще кілька кроків – і хвилювання вляглося, але не там, далеко, – поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, хвилювався знову й знову. Мара!
– Хлопці, та це ж краби!
Наважившись розгадати таємницю "хвилювання", я чимдуж побіг уперед, наздоганяючи "хвилю", що не встигла згаснути. Тисячі, сотні тисяч маленьких рачків раптом кинулися врозсип і, мов провалившись крізь землю, десь зникли.
Старпом зареготав:
– Салаги! – І, до кінця вірний своїй вдачі кожного повчати, додав – Перш ніж ганятися за привидами, запитала б старших. Ну, то хоч тепер збагнули, що воно?
– Раки, – обізвався Сахаров.
– Не раки, а краби-солдати, – уточнив старпом. – Є краби-самотники, краби-павуки, симулянти, горохові і навіть скрипалі. А це краби-солдати. На їхні полчища ми й натрапили.
– Скорше краби-дезертири, – зауважив я, – бо для солдатів вони надто полохливі.
– Ну, то й назвемо їх полохливими солдатами, що, рятуючись, тікають з поля бою і за дві-три секунди встигають сховатися в пісок.
– Нехай тоді ї суходіл зветься островом Лякливих Воїнів.
– Хай буде так! – погодився старпом.
Пізно ввечері повернулися на "Витязь".
Вождь, повечерявши з екіпажем, дивився "За двома зайцями" – фільм, що для нас, мореплавців, був джерелом веселощів. А чи сприймуть наш гумор чужоземці?
Як він сміявся, Муса Алі Діді, спостерігаючи женихання Голохвостова до "незрівнянної" Проні Прокопівни – героїні фільму!
Того ж вечора ми дізналися, чому вождь у перший день не зміг прибути на "Витязь". Англійські офіцери почали вмовляти його не спілкуватися з радянськими моряками, котрі, буцімто, озброєні до зубів, завітали сюди, щоб схилити його, Мусу Алі Діді, не коритися урядові Мальдівів підняти на островах бунт проти султана Мохаммеда Фарід Діді Авал.
– Пробачте, – ніби виправдовуючись за, наклепи своїх "Покровителів", мовив вождь. – У перший день завітати до вас не зміг не через те, що мені наговорили англійці, – ціну їхнім словам я знаю! – просто були невідкладні справи. Нічого, – зітхнувши, вів далі, – і з цього, останнього острівка, де вояки-англійці звили собі кубельце, скоро всіх виженемо.
Пізно ввечері залишив він борт "Витязя" – вождь атола Аду, людина, що вболіває за долю й майбутнє свого багатостраждального народу і якого англійці назвали похмурим дикуном.
Острови огорнула густа тропічна темрява. Настала ніч. Чути було, як десь, натикаючись на рифи, важко зітхав океан. Глухо, немов трусили рядна, сплескували хвилі; у повітрі була розлита ласкава прохолода, темряву прокреслювали вогнисті терміти чи, може, якісь інші світлячки…
З усіх вахт ці нічні вахти на стоянках для мене – відрада. Стоїш на самотині, стежиш, чи надійно тримаються якорі, чи мотобот, що гойдається внизу, не накрило хвилею. Туди іноді треба спускатися, вичерпувати воду, яка просочується десь в розсохлі, погано законопачені щілини, та поглядати, аби якесь суденце не зіткнулося часом з нашим. Ото, власне, і все.
Пом’якшала денна спека. Я в самих шортах, босоніж. Удень так не повахтуєш – накажуть, згідно з морським статутом, одягнутися як і належить: штани, сорочка, черевики.
Розвидняється. Світання – огниста повінь, розхлюпана довкола, в якій горить-полум’яніє океан і небо.
