Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

Наш Дерев’яний, себто корабельний тесля, спорудив басейн і довгу диктову трубу – "чистилище".

По судну пролунало:

– Його величність Нептун!

У "коштовній" золотій коропі, оточений "царедворцями" і "слугами", на високий трон – ящик з-під мила піднімається володар морів.

– Капітан!

Натовп розступився, пропускаючи капітана… Розпитування тривало довго: що за судно, куди і чого прямує і чому раптом його, Нептуна, потривожили гудками. Все як с розповів капітан: і про тайфун біля Філіппін, і про торнадо в Бенгальській затоці.

– Годі! Досить докорів! – перебив Нептун. – Не ваші болі мене цікавлять, а те, що ви встигли зробити.

Йому розповіли про дослідження підводних хребтів, улоговин. В океанології Нептун розуміється! На слова капітана про те, що в Бенгальській затоці шторм не дав можливість вивчити дно і відроги гірського кряжа, Нептун зауважив:

– Східно-Індійський хребет проліг по дев’яностому меридіану, а ви відхилилися на захід. Тож про який хребет могла бути мова? Щось не гаразд у вас з навігацією.

Від келеха вина подобрішало Нептунове серце: цар подав капітанові ключ, щоб "відімкнути" екватор і потім перейти в Південну півкулю землі.

Екватор "відімкнули".

Новачків, тих, хто вперше його пересікав, "чорти" потягли в "чистилище", потім жбурнули в басейн. Цирульник кожного поголив, а виночерпій підніс келехи з вином.

Ми заходилися вшановувати царя морського.

Залишивши атол Іхавандіфулу і виклопотавши дозвіл у Нептуна перейти екватор, по вісімдесятому меридіану спустилися вниз – на восьмий градус південної широти. Там, посеред океану, лежить Центральна улоговина, глибини якої сягають понад шість кілометрів.

З кількох точок цієї прірви геологи збираються взяти проби грунту та зразки корінних порід. Геофізики, біологи, магнітометристи в свою чергу ладнаються до робіт.

Дарма що ввечері на вахту, ми з Анукіним цілий день допомагали науковцям: зрощували троси, підносили важкі океанологічні обладунки. Нарешті, все готово! На дно спустили глибоководні трубки, батометри, драги, Та… все даремно! Намагання проникнути до таємниць улоговини показали, що вона – твердий горішок.

Ось виписка із суднового журналу – звіт за кілька днів наших робіт, точніше – невдалих спроб промацати прірву: "Індійський океан. 8°22′ 0’’ південної широти, 80°32′ 0’’ східної довготи. Порвався кабель. Загублено гондолу з магнітометром.

… За борт спустили сейсмоакустичну косу, фотоустановку і підводний телевізор. Трос, з допомогою якого утримувалась коса, лопнув; фотоустановка під тиском води деформувалася; прилади, що були всередині, заклинило – їх не витягти. У футлярі телевізора – вода. Знімки зіпсовано.

… Геологічна трубка малого діаметра, піднята з п’ятикілометрової глибини, певно, вдарилась об скелясте дно – погнута, вернулася порожньою.

… Куль драги, що волочилася по дну, коли судно йшло малим ходом, розв’язався. Тільки коли її опустили втретє, вона принесла уламки корінних порід та грудки залізо-марганцевої конкреції".

– Кляті місця!

Дослідники обурюються. Та переможеними визнати себе не хочуть – знову готуються до штурму, знову спускають драгу.

Сьогодні 1 грудня – початок зими. На Батьківщині морозива тут температура плюс 28 градусів. Вранці океан був тихий, як лісове озеро, тепер же у зморшках хвиль. Синоптики повідомили, що десь на півдні ширшає зона високого тиску. Не сьогодні-завтра буде шторм.

Ось тобі й тихі води!

Навколо – пустеля. Навіть чайки – і ті давно відстали. Але з атола Іхавандіфулу нас супроводжує яструбок – невеличке сизокриле пташеня. Воно то шугає над щоглами, то знесилено опускається на палубу. З виямок на брезентових дахах наметів, де збирається дощова вода, п’є або лякливо клює крихти кинутого нами хліба. Якось спокійніше на душі, що він з нами, цей крилатий посланець землі.

… Цілу добу лежали в дрейфі, і течії, що тут вирують, знесли судно на кілька миль від обраного місця. Всі загони штурмують улоговину.

Зробивши серію промірів Центральної улоговини, лягли курсом на захід – до атола Аду, південного закінчення Мальдівських островів. Як і на Іхавандіфулу, природознавці мають намір зібрати зразки острівної флори та фауни коралових рифів.

Якось капітан похвалив мене за гострий зір, за те, що сумлінно несу вахту. Та цього разу як не вдивлявся я в далечінь, землі не було видно. Капітан Євген Андрійович підійшов ближче, поцікавився, чи бачу щось на видноколі.

– Ні, – відповідаю.

– Що ж, – мовив капітан. – Землі таки не видно, хоч вона поруч. – І спитав – А що, морський вовче, хіба тобі не доводилося бувати на атолах?

– Ніколи, – похнюпився я.

– Отож і воно, – хитнув він головою. – Так знай: на відміну від островів, атоли відкриваються зборові буквально за кілька миль – впритул. Бо всі вони низинні, півтора-два метри над водою.

Євген Андрійович пішов, а я, присоромлений, ще пильніше став вдивлятися вдалину. Атол виник з голубої океанської імли якось несподівано. Спочатку виткнулося кілька пальм, закущилася гущавина, потім з’явилися довгоносі острівці, що звідусюди обступали тихе плесо. Це була лагуна, до якої з океану вів вузький, досить глибокий прохід, навпіл розсікаючи підводний риф, на якому й тулилися коралові острівці.

На підступах до атола ехолот засікав трикілометрові глибини, та з кожною милею вони меншали, а біля бар’єрного рифу сягали всього-на-всього кількох десятків метрів. В проході Ган, яким ми прямували до лагуни, була сорокаметрова глибина, а поруч, засвідчувала лоція, глибина сягала півтора-два метри: навіть мотобот не пройде. Що мілина, видно й без довідників: на воді проступали тьмяно-зелені плями – колонії коралів, дуже небезпечні для суден… Та ось бар’єрний риф лишився позаду. Якір ліг на дно лагуни – глибоководної улоговини, оточеної мілководдям і низинними суходолами.

Острівців було з десяток, не більше. Сюди з океану не доходять хвилі, розбиваючись об зовнішній риф. Тільки в години припливу, немов крізь шлюзи, проходами, що йдуть з півночі й півдня до лагуни, океан наповнює її водою. Затишна бухта, і ці безмовні коралові острівці – надійна стоянка. Та під час тропічних ураганів бар’єрний риф не в змозі стримати натиск океану – хвилі перекочуються через суходіл, збурюють плесо. І тоді лагуна перетворюється на пастку: смерть чекає на того, хто не встигне вийти у відкритий океан, – прибій злостиво кине судно на рифи, звідки вже немає вороття.

Та зараз тихо. З нетерпінням чекаємо наказу для висадки. Дозвіл повинен надійти з берега: без нього висаджуватися не маємо права. Султан Мальдівського архіпелагу, який мав дати дозвіл, живе на острові Мале. В його руках духовна й адміністративна влада. Проте до султана далеко – якихось п’ятсот кілометрів. У нас же з мальдівського посольства на Цейлоні рекомендаційний лист. Його вручити хоча б вождеві атола – і дипломатичний церемоніал на цьому скінчиться. Але де він, той вождь?.

До самого вечора ждемо господарів тутешніх земель. Нарешті, прибули. Але… не ті, кого ждали, – англійці, військові! Ну й дивина! Звідки вони?

Кілька офіцерів зійшли на "Витязь". Затримались недовго: поговорили з капітаном, на катер – і гайда на острів, що лежить ліворуч, відразу при вході до лагуни.

Ми стояли на містку. Євген Андрійович вийшов з каюти, загадково усміхаючись.

– Знаєте, хто був? – спитав штурмана.

– Якісь вояки, – відповів той. – Звідки вони тут?

– Як – звідки? – сказав капітан. – На Мальдівах розташована англійська військова база. Он на тому острівці, що зветься Ган, – Євген Андрійович показав ліворуч, на суходіл, який танув у вечоровому присмерку і куди раз у раз, стривожуючи тишу пронизливим виттям, приземлялися реактивні літаки, – там аеродром. Воїни її величності королеви Англійської ото й завітали до нас.

І розповів, про що була розмова з англійцями.

… Мальдівські острови – незалежна держава, султанат. З двох тисяч островів заселена тільки незначна частина, бо землі тут не варті уваги. Кораловий, сухотний грунт. Нічого й думати про землеробство. Так, між іншим, вирощують кокосові пальми, динне дерево – папайю та ще де-не-де сіють просо. Англійців це не цікавить. І взагалі, дорого, мовляв, обходиться покровительство – протекторат – над цими дикунами! Ну, подумайте: сірники, ножі, шорти – кожну дрібницю треба привозити, бо свого немає. Стотисячне населення? Але ж це не сто тисяч британців. Тубільці – ледарі, їм аби витанцьовувати та в затінку лежати. Треба мати неабияке терпіння, великодушність, як це мають англійці, щоб опікати такий народець. Хоч і теревенять про англійський колоніалізм (тубільці завжди чимось невдоволені!), та хіба приклад з Мальдівами – надання їм незалежності – не свідчить про те, що Великобританія над усе шанує волю малорозвинутих народів і що в так званій Британській Співдружності націй – від англійців до напівдиких мальдійців – усі рівноправні, збратані взаємною любов’ю?..

Ну, а що з того виходить, коли тубільці починають господарювати самі, засвідчують ті ж Мальдіви. Не встигли англійці подарувати незалежність, як чернь повстала: на архіпелазі відбулася революція, султана скинули. Забаглося республіки. Що ж, хай буде республіка! Республіку теж повалили. Народні збори – меджліс – знов обрали султана. "У життя Мальдівів ми не втручаємось", – закінчили неждані гості.

– Такий от візит! – хитнув головою капітан. – Але й це ще не все. – Англійці повідомили: вождь атола – непривітний, похмурий дикун. Спільної мови з ним не знайти. Та й на "Витязь" не прибуде – хворий. А вони, англійці, не можуть нам дозволити висадитися на берег.

Минув день. З якоря ми не знімалися, сподіваючись, що вождь чи хоч його представник все-таки відвідає нас.

І таки діждалися.

З містка наказали, щоб ми спустилися вниз: Анукіну підмести палуби, мені стати на вахту біля парадного трапа. Це непогано – подалі від всевидящих очей штурмана. Узяв бінокль, почав роздивлятися навколишні острівці. Від одного з них відчалив гостроносий довгий човен. Він швидко підходив до "Витязя". У човні повно людей. Веслярі, розмістившись по двоє, щосили гребли. Один стояв у носовій частині – впередзорящий, другий – на кормі, біля прапора.

Були ті веслярі простоволосі, хто в що вдягнені: в сорочку чи майку або й зовсім без нічого.