Батько - Вражливий Василь

Він сидів біля вікна, на сонці, пихкаючи за роботою люлькою. Микита Иванович сам собі варив страву, сам прибирав у кімнаті і дуже не любив, коли сторонні з цікавости обнюхували його кімнату. На Великдень та Різдво до нього приходила смажити ковбаси та пекти паски Вустя. Всі радили його женитись і кожна удова, найвродливіша й най-багатша, вийшла б за нього. Але він і в шістдесят років волів залишатись парубком.

Ще було зовсім рано: сонце не сходило, коли я постукав у нові, обмазані замазкою, двері. Ніхто не відповідав. "Міцно спить хазяїн,—подумав я і ще сильніше засіпав дверима. Якийсь незадоволений бурмот-ливий голос вилаявся із середини. Але ніхто не йшов одчиняти. Коли я ударив кулаком, то крізь двері донеслись уривки якоїсь сварки. Якась жінка щохвилини кричала дужче. Згодом в її лайці я розчув ті безглузді слова, яких вживала тільки Вустя. Микита Иванович, мабуть, жінку бив, бо раз-у-раз лайка припинялась і чулось важке хлипання.

— Геть!

Я думав спочатку, що це на мене, і дуже образившись, хотів піти назад, додому, та двері відчинились і з них виглянуло заспане, набрякле обличчя Микити Ивановича. Він примружив опухлі очі і крикнув, не побачивши мене:

— Який там біс спозаранку людям виспатися не дає?

— Це я... до вас із просьбою...

Мій голос, мабуть, був найнебажаніший хазяїнові в цей момент. Він не знав навіть, що сказати.

— Борошна хотів у вас позичити!

Двері одчинились зовсім і я побачив порожню кімнату з нефарбованою підлогою, на якій валявся кожух і подушки, звалені з лави. Вустя, що сиділа на них, скорчившись, підвела голову і крізь сльози посміхнулась, глянувши на мене. До Різдва було далеко, а до Великодня ще далі—що б робила тут Вустя. Я глянув на Микиту Ивановича,—він, мабуть, зрозумів мій мовчазний погляд, бо заговорив перший:

— Вона, батюшко, захворіла трохи... Ну, звісно, сирота—хто їй дасть притулок?.. Так я ото і взяв її до себе, ближня ж вона мені.

Вустя, яка напружено вслухалась у розмову, раптом випросталась, хоч і була в самій сорочці.

— Ви, батюшко, йому не вірте,—забалакала вона,—він часто кличе мене ночувати... І б'є... Сьогодні, коли почув, що ви стукаєте, ударив мене потягом: і зараз дуже болить

— Замовч!..

За цими словами Микита Иванович підбіг до баби і почав її бити щосили кулаками.

— Ви б її не били...—сказав я, легенько взявши за руки хазяїна.

— А ти не втручайся!.. За борошном прийшов?! Злидні чортові! Вроді старців такі попи, як ти.

Я ніколи не сподівався од завжди ввічливого, чем-ного і статечного Микити Ивановича такої лайки.

— Ви не маєте права так казати... За Вустю заступаюсь, бо вона дурне, нерозумне створіння... А борошна не хочете дати, так це діло ваше...Я собі піду.

— Так собі й підеш? А потім усім розляпаєш, що от, мовляв, який титар той у мене... Брехні розпускатимеш... Я ж кажу, що вона хвора. Хто краще знає: я чи вона? Ви ж сами кажете, що вона дурна, а мені не вірите.

— Я нічого не знаю. Кожен живе, як хоче... Я прийшов тільки за борошном.

— Геть, хитра иродова душа!

Звичайно, я пішов. А в хаті плакала Вустя, яку знову став бити Микита Иванович.

Так я нажив собі ворога. Я давно тієї думки, що багатство псує людей і дає їм право незаслужено ображати інших.

Того разу борошна достала в якоїсь своєї родички Марфа, а потім у замку одкрився санаторій, який несподівано дав мені заробіток. Я їздив на станцію, то з пасажирами, то за всякими продуктами,—тоді з мене став добрий хурщик, спочатку всім було чудно, що піп хурщикує, але поволі звиклись. Та й ніяк я не був похожий на священика в той час, поганеньку кіску свою, що одна тільки нагадувала про мій сан, я ховав під заячу шапку,—а хто б сторонній відрізнив мене, одягненого в кожух, рукавиці, з башликом на шиї, од тих дядьків, що йдуть взимку біля своїх саней.

Коли б не одкрився в замку санаторій, може б, моє життя і кінчилось так звичайно, як почалось. Я сам ніколи не цікавився своїм майбутнім, бо думки про сина заглином дозвілля,—але коли б мені самому довелось вгадати його, я б помилився.

— Васю, ти б взявся за щось, за якусь роботу абощо, а то і на виду змарнів ти, і забалакуватись став,— так тобі недовго й збожеволіти.— Сказала матушка. Вона нишком, без мого дозволу, ходила до лікаря, турбуючись про моє здоров'я.

— А що тобі сказали в лікарні?—спитав я відверто, бо мені самому хотілось стати іншим.—Невже ти думаєш, що в моїй голові не все гаразд?

— Що ти, бог з тобою!—замахала вона руками.

Один з трьох червоноармійців, які довгий час стояли в нас, полюбив мене, і. від'їжджаючи, подарував матушці ватянку, а мені стару рушницю.

— Даремно ви даєте мені зброю!—сказав я.

— Хіба це зброя?., з неї й зайця не вб'єш...—посміхнувся він.

— Однаково мені не можна полювати.

— Ну, тоді продасте.

Рушниця зосталась у нас. Довго вона лежала в чулані, непотрібна нікому. Яле восени я про неї згадав... У наших лісах дуже багато всякої дичини, але щоб бити її, треба добре знати місця, а хто ж краще за мене їх знав? У випадковій розмові санаторійний лікар похвалився, що він би з охотою купував куріпок і за кожну платив би добрі гроші. Тоді я, забувши про заборону полювання для священиків, став мисливцем. Увечері я йшов до замку з убитою за день птицею. Лікарева жінка дуже хвалила м'ясо куріпок, але я жодного разу не насмілився покуштувати його, бо був би злочин—розкошувати в злиднях. Лікар, крім грошей, давав мені ще і старі, непотрібні йому, газети, як і ми з матушкою прочитували, при світлі каганця, од пер шого до останнього рядка.

Мій ворог, Микита Иванович, розносив про мене найгірші чутки. Нової влади він не любив і вважав негідним християнина тримати в руках ту газету, де боло б щось безбожне. Доноси, підписані його іменем, читав дуже часто благочинний, що надсилав до мене суворі листи. Яле полювання мене захопило, а в газетах я надіявся щось знайти про сина, і моє передчуття мене не обдурило.

— На, Любо, читай...—сказав я раз увечері дружині, передаючи їй разом з газетою окуляри. Я намагався сказати це якозмога байдужіше, хоч голос і зрадив мене. Вона здивовано одірвала очі від шитва. Схвильовано я стежив за нею: ось вона поклала голку, надіває окуляри, бере газету і довго шукає в ній чогось особливого. Тоді я, щоб не мучити її, показую пальцем на дрібно надруковане місце.

"Райпарком,—починає по складах, як дитина в сільській школі, матушка.—Чудні які слова, Васю! До чого ж тут рай?... викликає на четвер Сергія...

Хвилину вона мовчки дивиться на мене, потім газета випадає їй з рук. Вії моргають крізь окуляри і права рука Любина шукає хустку. Я я встаю і дарую їй той поцілунок, шо десятків три літ тому був би для неї цілою мрією.

— Он, бачиш, він і живий,—здивовано каже вона, ніби я давно в своїй пам'яті поховав сина.—Давай напишемо йому листа!

Того ж вечора я одшукав ручку і почистив об волосся перо, щоб легко можна було розібрати написане. Матушка удавала з себе сувору й ображену матір. Вона казала, що коли б прийшов син, вона зустріла б його холодно, докоряючи йому за ті страждання, які витерпіли ми за його відсутність. Яле я знаю, що якби справді настала така щаслива хвилина, то вона забула б всі ті думки, які складала, щоб одурити саму себе, і, не витримавши сліз, перша б кинулась йому на шию.

На станції я розпрощався з довгим нашим листом, опустивши його в скриньку. Ми сподівались одержати відповідь через два тижні. Минули вони, настав призначений день, в який ми поклали собі чекати ще стільки ж.

— Я думаю, що лист згубився! Знаєш, яка тепер пошта!—сказала матушка.

Коли лист наш не дійшов, значить пошта, справді була несправна,—ми написали другого, ще довшого й палкішого.

— Хтось мені говорив,—сказав на цей раз я, коли знову ми не одержали відповіді,—що там у них у місті в кожного стоїть під столом особливий кошик для таких листів... Як, скажемо, прийшов такий лист, так зараз його на шматки і під $тіл!

— Який ти жорстокий!—зідхнула матушка. Більше ми не писали листів. Незрозумілу мовчанку

матушка пояснювала тим, що син не має часу в далекім місті. Д я, довго криючись із своєю думкою, сказав нарешті:

— Любо! Такі, як Сергій, не повинні визнавати, шанувати й любити батьків, коли вони в них попи... Релігія—опіум, матушко, а я йому—ворог!

Коли я починав, хоч і жартівливо міркувати про це, матушка відходила од мене. Вона ніяк не хотіла погодитись зі мною, бо Сергій був для неї тільки син.

Ллє для мене ця випадкова думка не пройшла без сліду. Невже син правий?.. І дарма, що я ще вірив тоді в бога, мені хотілось, щоб помилився я, а не син. Я переніс із церкви додому старі, в щкуряних палітурках, книжки, а з замку я брав ще інші, де ганьбилось віру— од того, що я читав і перші і другі разом, у голові ставав все більший туман. Я відпочивав за геніяльно-поетичними псальмами і сміявся, коли мені до рук попала нова біблія. Я навіть спробував читати уривки з тієї чудної книги матушці.

— Васю, що ти читаєш?—скрикнула вона.—Уже гріх і сором од того, що ти торкнувся до цієї безбожної книжки.

І того дня перед сном у мене не було бажання молитись. Та вплив цих веселих оповідань зниказдуже швидко. Через кілька день я знову ставав вірним, каявся, ходив вночі до церкви просити прощення, чекаючи в завтрішнім дні страшної кари Содома і Гомори.

— Господи! Прости мене, раба нерозумного!—молився я. Книжки, взяті з санаторія, я повертав із страхом. Вони пекли мені руки і в той час ніхто б не примусив мене переказати їхній зміст. Неділями я надхненно і суворо творив молитви: церковні одправи, проказані мною, оживали, кожне слово набирало нового змісту. Підчас казань, які складались у моїй голові безсонними довгими ночами, люди плакали, бо страшний суд їх дужче лякав, ніж мене.

Після піднесення йшов спад. Сили зникали. Я раптом ставав стомлений і виснажений. У те, що я казав напередодні, знову не вірилось. Мене знову здивовано зустрічав бібліотекар:

— Чому це ви так довго не приходили?

Я я, прийшовши од нього, запирався сам у кімнаті.

— Може, тобі, Васю, голова болить? Ляж, відпочинь!стурбовано казала матушка.

Нишком вона проклинала книжки і таємно від мене одсилала їх Марфою назад.

— Ти їх не читай, хай їм всячина!

Коли б я і збожеволів тоді, в тім нічого не було б дивного.