Компроміс - Пагутяк Галина
Але й почуття міри треба мати. Божевільний клієнт не відчуває вже ні гармонії, ні дисгармонії зі світом.
Перше засідання магічної вченої ради, на якому побував Артур — Максиміліан — Петро, викликало у нього дуже суперечливі враження. Голова без тіла трохи злякала, хоча на практикумах з магічної медицини він надивився ще не такого, але там усе сприймалось якось природніше. Збираючись на вчену раду, Артур хотів прихопити детектив, проте стримався. І дарма, бо кілька молодиків щось захоплено читали. Один із них особливо сподобався Артурові своєю іронічною посмішкою. Був приблизно його віку, з чорною бородою, у джинсах і шкіряному піджаку. Визначити, скільки він мав імен, було, однак, важко.
Артур майже не товаришував зі своїми колегами. Він прикинув, з ким може спілкуватися бородань. Праворуч від того сидів чоловік років сорока з фізіономією спекулянта жіночою білизною. Ліворуч — дама з дощенту вибіленим коротким волоссям, з категорії тих жіночок, котрі час від часу роблять героїчні спроби схуднути, але ніколи не втримаються від спокуси перехопити чашку кави з куснем празького торта. Дама зрідка щось шепотіла бороданеві на вухо, а на обличчі спекулянта годі було щось прочитати. Артур мусив обертатися, щоб роздивитися цю трійцю, і кінець кінцем на нього звернули увагу, як на собаку, що задер ногу коло твоєї лавки.
— Шановне товариство! — говорив доповідач. — Мені випала честь звітуватися про відрядження на Сатурн. Я щойно повернувся з нього і не встиг навіть переодягнутись. З часом я опрацюю весь зібраний там величезний матеріал, а зараз лише коротко зупинюся на характері, меті й головних етапах поїздки. Перебував я в основному на кільці Сатурна, цьому унікальному витворі природи, що є лише матеріальною ілюзією... кхе-хе-хе... пояса цнотливості...
"Якби я таке сказав у себе в інституті, — з солодкою зловтіхою подумав Артур, — мене повезли б прямісінько до психлікарні". Голова без тіла спохмурніла. Ну, звісно, дами, хоч жодна з них не нагадувала благочестиву мотрону.
Артур майже не бачив приємних облич: здебільшого злі, іронічні або солодкаво-добродушні. Всі до одного білі та чорні маги люто ненавиділи Землю та її безпомічних жителів, у чиї шкури їм доводилося влазити. Якби не інструкція, вони б охоче піднесли сірничок до боєприпасів, прихованих різними країнами на чорний день. Артур відчув: за щирою безтурботністю присутніх ховається якесь напруження, наче гра переходить у щось більш серйозне. Він як неофіт мусив працювати навіть на цьому базарі демонічних вибриків.
Наприкінці повинні були зачитати список делегатів, пропонованих на III Всесвітній Конгрес Білої і Чорної Магії. Артурові, звісна річ, не всміхалося туди потрапити. Делегат повинен мати не менше десяти імен. Хоч вік присутніх не давав уявлення про претендентів на звання делегата, але їх можна було вгадати по схвильованій поведінці.
Під час перерви магічне товариство, поділившись на групи, жваво обговорювало майбутній форум. Повсюдно лунало чарівне слово "список". Їхня магічна колегія мала послати лише п’ятьох делегатів. Відбір проводився таємним шляхом. Президія давала рекомендації, але тільки тим, кого називали вищі інстанції.
Артур дуже вигідно почувався в ролі спостерігача, але і його байдуже серце билося трохи сильніше. Напруження щохвилини зростало. Очі магів уже не блукали по стелі, де маячіла темною плямою незасвічена люстра; від збудженого дихання коливалося полум’я свічок, якими опікувалася смутна істота в сірому халаті прибиральниці.
Раптом серед тиші почувся завзятий писк і на трибуну виліз худий заклопотаний щур. Він обнюхався й пискнув знову. З-за лаштунків повагом випливло все його сімейство на чолі з дружиною. Щурів привабив, напевно, запах свічок. Артур зацікавився, як на це подивиться Голова без тіла, але вона уважно вивчала якісь приписи вищих інстанцій. Всі завмерли. Нечуване нахабство цих тварюк, які чхали на всесильних магів, паралізувало весь зал. Столик зі свічками був досить високий, і щур-тато хвильку розмірковував. Потім стрибнув, змахнувши огидним хвостом, але не втримався на полірованій поверхні. Тоді молоді щури кинулися на штурм стола. Свічки падали. Ці пройди вміли гасити вогонь краще за пожежників. Половина залу потонула в темряві, але ніхто з магів не поворухнув і пальцем. Щури жерли свічки, наче сто років голодували. Смутна істота стояла неподалік зі шваброю в руках і теж чекала на вказівки. То було досить цікаве видовище, але коли з іншого кутка виповзла ще одна сім’я щурів, маги почали непокоїтись. Чувся стурбований шепіт: "Кота б сюди! Та й не одного..." Не пропонували ні лазера, ні атомної бомби, ні блискавичної отрути, тільки кота, що мав стати рятівником. Проте цієї весняної ночі кожен порядний кіт виспівував серенади на дахах будинків і зовсім не цікавився щурами з конференц-залу.
Нарешті Голова без тіла щось шепнула секретареві зборів. Той задріботів у зал і підійшов по черзі до бороданя, його сусідів і ще до п’яти магів. Те, що він наказав їм зробити, було, мабуть, не вельми приємне, бо чорнобородий скривився, як середа на п’ятницю, й забігав по рядах очима з німим обуренням: "А чому саме я?"
Голова без тіла нетерпляче кашлянула. Почулося приглушене нявчання — і восьмеро різномастих котів припали до сидінь, нервово сіпаючи хвостами. Секретар ляснув у долоні, а коли й це не допомогло, поскидав котів з сидінь. Ті мляво попленталися до бою. Чотири в один куток, чотири в другий. Почалось якесь страхіття: гамір, писк, кровожерний нявкіт. Остання свічка погасла, настала темрява. Здавалося, по підлозі шастають цілі зграї розлючених щурів. Майже всі маги позалізали з ногами на сидіння.
Та ось спалахнув вогничок, несміливий, але такий бажаний. Це сіра смутна істота тримала в руках щойно запалену свічку, піднявши її догори, наче в якомусь молитовному екстазі. Усі погляди були звернені до простої білої свічки за вісімнадцять копійок, загасити яку міг би й подих дитини. Дитини... Кожен з нас був дитиною лише раз в житті. Дитячу душу не зміг би імітувати ніхто, надто вже міцно вона зрослася з тілом.
Потім, після грандіозної битви, було запалено багато свічок, але запам’яталась ота, перша, що кидала відблиск на лице найпослідущої істоти на цьому зібранні. Вона поставила свічку перед Головою без тіла, а сама зникла у темряві, щоб з’явитися знову — з відром, совком і мітлою. Загризені щури втрапили у відро разом з іншим сміттям, а коти, добряче пошарпані, збилися в гурт і залементували, вимагаючи повернення до статусу приматів, що й було зроблено. Магам надали першу медичну допомогу. Бородань трохи накульгував і мав на носі подряпину, котру відразу заліпили клаптиком пластиру. Разом з іншими переможцями щурів він вихилив чарку горілки. На всіх них було шкода дивитись. Артура нудило від самої думки, що і його могли перетворити у кота.
Якщо серед людей він почував себе вищою істотою, то тут, на вченій раді, міг зазнати найвигадливіших принижень. "Наступного разу, — подумав Артур, — прорветься каналізація, і магам накажуть жерти лайно".
Вдома він записав у зошиті: "Мовчи, Артуре, і не смій дивуватись. Люди вільніші за нас, хоч і недосконалі. Чим досконаліша істота, тим вона більше підкоряється". Це було на четвертому році його двійництва.
Бородань відтепер буде нагадувати йому кота. Цікаво, у кого б найкраще було перетворити самого Артура? Він уявив себе чомусь лисом, тією загадковою твариною, котра вміла бути людиною, як оповідали давні китайці.
...Золотавий полиск лисячої шерсті проганяв нічний морок раніше, ніж ледаче старе сонце. Лис біг повз річку, повз пташок, які спали в гніздах, повз легкий вітерець, повз квіти, повз усе гарне. І сам він був гарний, як світанок улітку...
Артура тривожило зараз ось що. Йому здавалось, ніби він поступово м’якне, наче віск, стає якимсь безвольним, боязким, одне слово, піддається впливові отого безхребетного і затурканого Канавченка. От хоча б той факт, що він покірно згодився вчора не поїхати в Крим, де весна в розпалі. Це відрядження у нього вихопили перед самим носом, а він промовчав.
"На біса нам здалися такі працівники! — сказав би Мойсей Аронович. — Може, краще в черв’яка сліпенького перевтілитися чи в амебу?"
Промахів по службі у них не прощають і доган без занесення до особової справи не виголошують. Найвище — почуття обов’язку. Не розкладати людську особистість, яка тобі доручена, і ущільнювати, щоб ніяка слабість не вислизнула, наповнити її бойовим духом життєвого оптимізму. Зовсім не обов’язково пашіти здоров’ям і шкірити зуби. Досить тихо радіти, що є хліб і до хліба, також друзі, тато і мама, що нема війни й по небу пливуть чистенькі, як випрана білизна, хмарки. Прагнути жити завтра ще краще, ніж сьогодні, втілюючи таким чином невпинну жадобу людства до прогресу. "На поклик наполегливого смертного блаженні безсмертні відгукуються швидко", — казав Заратуштра.
Життя Максиміліана було значно приємнішим, хоча б через можливість усамітнитися в родовому замку. Петро Канавченко за подібний спосіб існування вважався б особою, що ухиляється від суспільно корисної праці, — з відповідними наслідками, тому Артур намагався жити, як усі, і не пхати свого носа куди не треба. Двадцятому століттю більш корисні обивателі, ніж мандрівні філософи, котрих на велелюдних шляхах, ніби зайців, розчавлять права і обов’язки громадянина.
Артур сів на краю пустелі, ніби той лис Екзюпері, чекаючи, хто його приручить. Раніше він не здогадувався, наскільки був самотнім отой студент. Петро так уже просяк самотністю, що всі вітри на світі не висушили б її. Перш ніж бадьоро рушати в життя, Артур мусив її позбутись.
Артур спочатку чекав, що це минеться саме по собі, а потім пішов шукати істот, котрі б його розрадили. Вдався до такого простого засобу, як блукання вулицями. Він і раніше полюбляв загубитися в натовпі, спостерігаючи за людьми, просвічуючи поглядом їхні буденні клопоти. Жалкував, що не має права стати невидимим. А потім перестав жалкувати, бо у вуличній юрмі всі стають невидимками. Тільки тепер йому знадобилися не об’єкти для психологічних досліджень, а товариші по нещастю.
Якось після роботи Артур захотів пива.
