Компроміс - Пагутяк Галина

— Ще обпечешся! Я сам зніму чайник. Треба негайно провести електрику, чуєш? А то пожежі наробите. Тільки не кажи, що тобі й так добре. Гасом смердить, темно...

— То велика морока, — обізвався Сергій, відкриваючи консерви. — Стовпів зо три треба. Але зробимо. Дощ ущухне — підем домовлятися, а коли ти з Костиком поїдеш, ми з Петром розгорнемо бурхливу діяльність. Ти надовго?

— На скільки треба! — вовком зиркнув Костик.

— Як ти витримуєш його, Петре! То кара божа, а не Костик. Отже, домовились? А тобі, Костику, писулька з видавництва прийшла. Ми з Вітькою не втримались і зазирнули. Можемо тебе привітати — йдеш на редагування. З тебе могорич за добру звістку.

Костя вхопив конверта і побіг з ним до вікна.

— Тепер нашому Кості будуть потрібні лише чорнила й папір. Вирветься нарешті з обіймів спрута музики.

— Іди до дідька!

— Він у нас дуже невихований, — пояснив Віктор. — І от маєш — поет. Основна наша драма, Петре, у тому, що Костик бажає, аби я писав музику до його віршів, а я — навпаки, щоб він писав вірші до моєї музики. Отак ми жити один без одного не можемо. Але відтепер все буде інакше...

— Хочеш лишити нас з Марією без шматка хліба? — засміявся Сергій.

— Чому? Будемо співати пісні на слова невідомих померлих поетів. Агов, Костю, засвіти нам своїм радісним личком, а то в хаті темно!

— Дощ ніколи не кінчиться, — сказала Марія, дивлячись у вікно.

Віктор:

"Дощ ніколи не кінчиться, — сказала Марія. — І ви мої полонені". Ми якось одразу перестали сміятися. Не потонемо, бо на горі, але звідси буде чути рев спіненого потоку, який ковтатиме каміння, зноситиме містки. Нас відріже від решти світу — і це буде символом завершення нашої артистичної діяльності. Ніхто за нас не згадає, так нам і треба, тільки шкода Марії. Вона ж ні в чому не винна: це ми заманили її сюди, у безлюддя.

Серед нас є чужий, котрий усе помічає. Це теж символ. Заброда, з тих, що можуть розмовляти про будь-які речі, навіть про музику, хоч про неї мають право говорити лише ті, в кого пронизана звуками кожна клітинка єства. Десь за філіжанкою кави розповідатиме таким самим неукам про знайомство з групою "Перші люди": "Такі прості хлопці, навіть не подумаєш, що вони гребуть лопатою гроші. Один інструмент коштує дев’ять тисяч. Краще "Жигулі" купити".

Авжеж, краще.

Цікаво, про що Марія з ним розмовляє? Знаю одне: його приїзд — це ознака Маріїного бунту. Вона вже раз пробувала бунтувати, коли зв’язалася з тим солдатиком.

До речі, я бачив його років зо два тому. Але Марії не сказав, бо знаю її дурний характер. Одразу б побігла рятувати.

...Проводжав маму до санаторію. Поїзд уже рушив. Раптом хтось мене за рукав хапає. Я відразу збагнув, що то п’яний, і хотів послати подалі. А він каже:

"Здрастуй, Вітю"!

Ледве на ногах тримається, пом’ятий, неголений.

"Чого хочеш?" — питаю.

"Де Марія?"

"Нащо тобі?"

"Так, цікаво... У неї все добре?"

"Добре".

"То слава богу. Передай їй привіт".

"Обов’язково".

"Брешеш, не передаси! Дай карбованця. Мені для повного щастя не вистачає".

"Повне щастя вадить людині. Та й не хочеться давати".

"Шкода?"

"Звісно, шкода. Мені гроші нелегко дістаються".

"Як хочеш".

"Давай, — кажу, — відведу додому".

"А мій дім тут. Проводжаю і зустрічаю поїзди. Мені прекрасно живеться. Прекрасно! Ні про що не думаю. Хай коняка думає, правда?"

"Правда".

"Все йде до виродження. А на мене після смерті чекає рай. Я ж — вояк! Цей же світ годиться тільки на те, щоб зустрічати і проводжати поїзди".

Цікавий тип. Відвів я його подалі в скверик, упхав до кишені троячку й пішов. Більше ми з ним не зустрічались. Зараз трохи шкодую: Марія знала б, на кого вилити своє милосердя. А Петро цієї опіки не потребує. Супермен!

Найгірше те, що надвір не поткнеш носа. Маю велике бажання залізти на горище і виспатися, але не хочеться кидати з ним Марію. Ми всі троє дуже ревниві, але як же інакше: спробуй знайти ще таку солістку! Зараз вона просто втомилась. У хворобу я не вірю. І Сергій, мабуть, також. Ми, якщо помремо, тільки всі разом: перекинеться автобус, коли будемо їхати на гастролі, або якось інакше. Але поодинці — то вже останнє діло. Може, той супермен оживить її, і Марія побачить, що депресія — тільки для нероб. Ще трохи — і повеземо її на гастролі, а потім на фестиваль. Паскудна це штука! Нездорові пристрасті, дебільні інтерв’ю: "Які виконавці вам найближчі? Розкажіть про творчі плани. Що б ви побажали слухачам?" Або: "Ваше хобі?" Ах, ми збираємо марки, обгортки від цукерок, вирізаємо із фанери зайчиків пилкою для нігтів.

Молодець Сергій: здогадався ввімкнути магнітофон. Чужак сидить ніби на іспиті: руки на колінах, очі втуплені в стіну, на лиці гама емоцій. Він ще не зовсім обтесався коло столичних жевжиків, які з кретинським усміхом балакають про власні симпатії до музики Сальєрі чи Гершвіна.

Ми включаємо магнітофон, і невдовзі я забуваю і про Петра, і про всіх присутніх аж настільки, що потім сам дивуюся, звідки вони взялися.

"Люди-рослини", далі буде "Квінтесенція страху", насамкінець — "Летючий корабель". Речі, котрі нам, напевно, ніколи не вдасться виконати перед публікою. Якби хоч пісні були англійською мовою... А так — якийсь задрипаний провінційний ансамбль — і раптом "Квінтесенція страху". Скажуть, що працюємо під Захід, але ж ніякий професійний музикант не закине нам епігонство. У текстах я сліпо покладаюся на Костикове почуття міри. Віднедавна ми навчилися працювати разом. Беремо назву, складаємо приблизний план: я за рояль, Костя — за папір. Атмосфера кімнати робиться до біса наелектризованою, смертельною для сторонніх. Після такої співпраці нас хоч викручуй. Може, чужий текст дає простір для фантазії, але наш випадок ближчий до ідеалу. Та все одно ми ніколи не досягнемо повної злагоди; це неможливо, як згода між людьми й рослинами.

"Квіти на асфальті".

"Похвала картоплі".

"Там, де коріння".

Тільки мертві не їдять нічого, а їх поїдає земля. "Люди-рослини" — наша найперша справжня річ. Тоді Костик уявляє себе покровителем квітів. На виступах нам іноді дарували їх у блискучих обгортках. Костю аж трусило від люті. Він так і залишився покровителем квітів, покровителем Марії. Єдиний серед нас, хто впевнений, що Марія помре, і вже оплакує її. Через те інколи мені стає моторошно. Костя має дар передбачення і завжди каже: "Я знав, що це станеться" після того, як воно вже сталося.

Тільки тепер я зрозумів, що "Квінтесенція страху" — заважка для слухання річ: надто похоронна, особливо остання частина, де зникають навіть слова і котяться грудки землі, спочатку боязко, а потім — обвал. А можна було б написати інше: про те, як люди перетворюються в рослин і вже не їдять ні картоплі, ні м’яса, тільки п’ють сонце і дощ. Може, то й зле — стільки фантазувати, але щодня ми маємо всього вдосталь: лайок, підлості, зрад... Найбільше від цього страждають Костик і Марія. Костю не треба тут лишати, бо він здичавіє, і одного чудового дня ця хатина провалиться, не витримавши буйного росту двох рослин, Марії і Кості, котрі вростуть у цю землю, ставши деревами. Костя — з бунту, Марія — зі страху.

Отже, "Квінтесенція страху", яка закінчується "Колисковою". Костя хотів написати свої слова, але я не дозволив. Узяв народні. Хаос, паніку, втечу може стишити лише проста пісенька.

Ой спи, дитя, без сповиття,

Без маленьких пелюшечок,

Доки мати з поля прийде

Да принесе три квіточки,

Та положе в головочки.

Одна квітка зросливая,

Друга квітка щасливая,

А третя дрімливая.

А щоб спало, щастя мало,

Як квіточка процвітало,

Як квіточка у садочку,

Так дитина в сповиточку.

Як яблучко на яблуньці,

Так дитинка в колисоньці.

Марія... Як вона співала цю колискову!

Зараз вона сидить коло вікна, якась зовсім інша, невпізнанна, і дивиться на дощ. Пісня бринить наче далеко від неї, а всім нам несподівано робиться незручно за цю колискову. Може, ми вже задорослі для неї.

А потім ми відлітаємо на летючому кораблі, не на тому кораблі-привиді, що зветься "Летючий голландець", а на іншому — з української казки. Він встелений килимами, а замість вітрил — вишиті рушники. І звисають кетяги калини, стелиться попід ноги барвінок, грають музики, молоді й веселі: бубон, скрипка й сопілка. Ми летимо на свої весілля, п’яні від кохання, понад ріками, луками, хмарами, зірками... А чий то сумний голос в’ється, як стебло квасольки? Сумний і сповнений плачу. Наш корабель минає його, летимо далі, де нас чекають, і спускаємося до землі, що пахне кропом, огірками, варениками з сиром...

Ні, не так. Бракує якогось сплеску. Треба подумати, бо так не годиться. Я не люблю братися за фольклорні стилізації. Є щось у тому фальшиве, штучне. Нагадує мені сусіда Федю Кучеренка, трохи пришелепуватого, котрий міг ходити по вулиці в самих трусах і всіх дівчат називати стриженими суками. А сам мріяв про красуню з русою косою до пояса, "як то у пісні співають". Або ще гірше: наче я сам привів до нього дівчину-голубку, що не п’є, не курить, любить вишивати, і віддав її Феді в жінки.

Скінчилася музика. Коли слухаєш її, записану, відчуваєш, що з тебе вийняли душу і вона тріпоче у чиємусь кулаці.

— Тільки давайте без анатомії, — попросила Марія. — Не треба професійних розмов.

Зрозуміло, чому не треба. Не хоче, щоб гість почував не в своїй тарілці. Але на цей раз її бажання співпадає з моїм. Я теж не прагну ніяких розмов, а просто хочу заритись у сіно на горищі й заснути.

— Є пропозиція! Вилізти на горище і там поговорити про все на світі, — кажу я.

— Ідіть самі, як хочете, — говорить Марія. — Я послухаю ті касети, що ви привезли.

Петро, очевидно, чекає від неї прохання залишитись, але я добре знаю Марію. Вона б не посміла цього сказати. Занадто горда. Дозволяє на себе лише молитись.

Ми вилазимо по драбині, прихопивши з собою пляшки з пивом. Пахне всіма травами на світі. Вмощуємося хто як.

— Стріха протікає, — каже Сергій і лізе аж у куток, — а я тобі, Костю, казав перевірити, чи нема де дірки.

Костик хмикає, скоріше здивовано, ніж знічено. Сергій наказує:

— Дай шматок поліетилену, заткну.

— Звідки я тобі його візьму?

— А харчі в чому були?

— А... Кульки, — каже Костик.

— Завтра я краще залатаю, — обіцяв Сергій і сам спускається за кульками, щоб через хвилинку повернутися.

— Дощ, — позіхає Костя.