Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
А якби ти побачив, між яким людом я верчуся! А я у них в кулаці сиджу, давлять, без усякого милосердя давлять, а я повинен ще й кланятися, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж нігтями".
Скучне одноманітне життя, грубе поводження, лише зрідка лист від приятелів, знайомих — все це пригнічувало поета.
... Боже милий!
Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі Понад оцим нікчемним морем Нудити світом?
Частих моральних ударів і неприємностей зазнає Тарас Григорович від меншого і більшого начальства, серед якого чимало було самодурів, що хотіли показати свою силу, внаслідок чого Шевченко особливо зненавидів військових. Серед них всюди він бачить тупість, безкультурність, жорстокість і нечесність.
Шевченко почав був писати ще в перші роки заслання свій щоденник, але під впливом обставин і морального пригнічення він спалив його вночі 27-го лютого 1848-го року.
Проте становище нашого поета значно покращується, коли його з наказу командира Оренбурзького корпусу генерала Обручова, переведено в укріплення Раїм, а ще більше зрадів Тарас Григорович, коли того ж місяця (у травні 1848-го року) організовується експедиція по вивченню Аральського моря на чолі з О. Бутаковим і до неї призначили й його, де поет мав працювати як художник. Під час перебування в цій експедиції, що тривала від 11 травня 1848 року до 22-го вересня 1849 р. Шевченко виконав біля 200 різних малюнків. Будучи в експедиції, Тарас Григорович перебував серед людей різних фахів, що допомогло йому здобути додаткові знання з ботаніки, геології та інших природничих наук.
Місячна ніч на Кос-Аралі. Акварель, папір. Тарас Шевченко, 1849.
Тоді ж під час зимівлі на острові Кос-Арал Шевченко написав біля 70 віршів,. серед яких знаходимо такі талановиті поезії, як "Царі", "Марина", "Сотник", "Сичі", "І виріс я на чужині" та інші.
Разом з експедицією Т. Ш. перейшов Каракумську пустелю, змальовуючи всі варті уваги об’єкти.
ПОЛЮВАННЯ НА ТИГРА
Цікавою і своєрідною сторінкою життя укріплення Раїм було полювання на тигра, що його організував 20 листопада капітан О. Бутаков. Про це полювання, що відбулося над річкою Сир-Дар’єю, і в якому брав участь Тарас Шевченко, досить широко й цікаво розповідає лейтенант Нудатов.
Ця місцевість в ті часи була ще маловідомою, а сама річка була ніби кордоном: по той бік кочували киргизи каракалпаки — найвойовничіше киргизьке плем’я. З одного боку тут простягалися неозорі сипучі піски, а вздовж Сир-Дар’ї були скрізь болота, порослі величезним, у три сажні (шість метрів — Д. Ч.) заввишки очеретом, у непрохідних хащах якого знаходили притулок тьма-тьмуща різного водяного птаства, а також дикі кабани, тигри, гадюки тощо.
З цього раїмського укріплення Т. Шевченко не раз відпливав в експедицію до Аральського моря, яке було за 70 кілометрів.
За півтора року перебування в експедиції та в укріпленні Тарас Шевченко написав там багато поезій та намалював кілька десятків картин. Отже цей період, порівняно до інших років заслання, був найпродуктивнішим.
Проте, про цей період збереглося фактично тільки два спогади. Звідти й довідуємося, що з харчами там для всього гарнізону було дуже добре, бо солдатам не заборонялося полювати, і вони ходили цілими командами, набиваючи таку кількість диких кабанів, качок і фазанів, що цього було досить для харчування. А навесні яйця диких птахів привозили до укріплення возами.
Проте, як бачимо з спогадів, Тарас Шевченко не любив полювати і ніколи не ходив з рушницею. І капітан Нудатов згадує тільки один випадок, коли поет брав діяльну участь у полюванні на тигра.
Почалося з того, що один тигр уподобав собі стійбище мирних киргизів, що складалося з коло 40 невеликих кибиток (юламейок по-киргизькому). І цей хижак майже кожної ночі забирав то верблюда, то верблюденя, то вівцю. Киргизи кілька разів переїздили далі на інші місця, але тигр знаходив їх і там. Зрештою він дійшов до такого нахабства, що, не боялись людей, забирався до середини стійбища і, з’ївши на вечерю верблюденя, спокійнісінько розлягався тут і на нічліг. Слід згадати, що киргизьке стійбище розміщується завжди так, що їхні юламейки стають колом, залишаючи посередині подвір’я для худоби.
Виспавшись на киргизькому дворі, тигр ліниво потягувався і, повільною ходою, ні на кого не дивлячись, ішов у очерети, а на ніч знову повертався до стійбища.
Доки йшлося про верблюдів та овець, киргизи особливо не хвилювалися.
— Кушай мала-мала, — казали вони. Проте непроханий гість почав добиратися і до людського м’яса. Тільки було якесь дурненьке киргизеня висуне в недозволений час свого цікавого носика з своєї нірки, — тигр зараз же з’являвся і хапав молодого хазяїна. Цього вже було забагато, і киргизи зібрали раду, де вирішили віднадити нахабного гостя.
Киргизи добре знайомі з лазурями тигра, тому не наважилися починати самі, а запросили сусідів. Зібралося чоловік сто, озброєних списами, шаблями, луками. (Рушниці були заборонені для киргизів). Засівши поза своїми юламейками, вони чекали. Тигр прийшов скоро.
На команду керівників, всі вихопилися і посунули на здивованого хижака. Тигр витягся, вигнув спину і чекав. Киргизи підсувалися ближче і ближче, виставивши поперед себе ціле коло списів. Нарешті тигр скочив і почався бій, який закінчився тим, що тигр пішов, правда, увесь у ранах, але на місці бою залишилося вісім людських трупів та з двадцять страшенно покалічених, понівечених, з відірваними руками, перебитими ногами, пошматованими грудьми.
Двадцятеро з них були відвезені в укріплення на догляд військових лікарів, з яких небагато повернулося назад.
Боялися тигрів і солдати, бо зброя тих часів була дуже недосконалою.
Якось чотири козаки-мисливці забили величезного дикого кабана. Тушу сяк-так витягли спільними зусиллями з очеретів і кинули на березі, збираючись наступного дня вранці приїхати возом. Та на ранок половину двадцятипудового кабана хтось з’їв. На раді, що зібралася з цього приводу, хтось порадив залишити тушу на місці, але навести на неї кілька рушниць. Так і вирішили; на спеціальних підставках закріпили три рушниці, від кабана до курків рушниць протягли мотузки — в чому Тарас Григорович брав найактивнішу участь.. Наступного ранку знайшли рушниці розрядженими а навкруги нічого, крім калюж крови, які вели до піщаних горбів у глиб степу.
Зрозуміло, що когось сильно поранили. Проте тільки ввечорі гурт сміливців зважився піти по слідах крови. Тигра знайшли неживим, майже за верству від місця засідки, у ньому було шість куль. Шкура цього царя очеретів, не враховуючи хвоста, була завдовжки біля чотирьох аршин, тобто біля двох з половиною метрів.
Правдоподібність цієї події підтверджується ще й тим, що є малюнок Шевченка із зображенням тигра. Проте, в своєму щоденнику Тарас Григорович цього випадку чомусь не згадує.
* * *
Майже півторарічне перебування Тараса Шевченка в експедиції під керівництвом капітана-лейтенанта О. Бутакова було чи не найкращим періодом під час заслання. О. Бутаков, як бачимо, був дуже порядною і доброю людиною, сприяв Шевченкові у його проханнях, вживав заходи, щоб полегшувати життя поета. Шевченко досить сміливо писав вірші, малював портрети, листувався з друзями. Більше того, О. Бутаков не раз стає в обороні Т. Шевченка, а по закінченні експедиції дістає дозвіл у вищого начальства лишити Шевченка при собі для викінчення малюнків, перевівши його до Оренбурґу. Слід згадати, що за час експедиції Шевченко відвідав багато островів, серед яких була низка ще зовсім невідомих. їх вперше було занесено на мапу і зроблено топографічні виміри. Але експедиція була пов’язана і з певним ризиком: дуже часто здіймалися величезні шторми, що загрожували і тій шхуні, в якій вони мандрували по Аральському морю. В щоденнику Бутакова є запис про те, що під час шторму він чекав смерти кожної хвилини.
Зрозуміло, ці експедиції — були фактично освоєнням незаконно загарбаних Росією територій від слабого кількістю і зброєю киргизького народу.
Під час експедиції Шевченко рідко діставав листи, особливо в зимовий час, коли пошта майже припиняла свою діяльність, і був відірваний від усього живого світу. А тим часом про нього не забували ні друзі, ні вороги. Друзі намагалися розрадити поета в його біді, посилали книжки, часом гроші, вживали заходи у справі визволення його з неволі.
Не забував про свого небезпечного в’язня і цар та його підручні. Вони далі досліджували твори Шевченка, забороняли виданий "Кобзар" та поширення окремих друкованих поем, шукали інших спільників чи однодумців поета, намагалися знищити посіяне поетом зерно боротьби за національне й соціальне визволення — боротьби проти самодержавства. Але царизм не мав сили спинити того руху до визволення. По Україні вирували бунти й повстання, навіть у рідному селі Шевченка відбувся селянський бунт. Начальник 3-го відділу жандармерії наказував княжні Варварі Рєпніній припинити листуватись із Тарасом Шевченком, погрожуючи великими неприємностями.
Тим часом 26 травня 1848-го року помер на 37-му році життя "нєістовий" Віссаріон Бєлінський, лютий ворог української мови і співця української самостійности Тараса Шевченка.
Наприкінці 1849 року Шевченко разом з поляком Вернером працює в Оренбурзі над закінченням матеріялів експедиції. Він малює акварелею цілу мапу Аральського моря, наносячи нові новознайдені острови, викінчує малюнки, зроблені ним під час експедиції. А в приватному житті поширює коло знайомих і прихильників, серед яких знаходимо чимало польських письменників та земляків з України, зустрічається з петрашевцями, посилає своїм знайомим вірші та малюнки без підпису, щоб не причепилась цензура.
Тим часом командир Оренбурзького корпусу, певно побоюючись неприємностей за малюнки Шевченка, виконані для експедиції, запитує офіційно шефа жандармів Орлова, чи можна дозволити Шевченкові малювати під доглядом начальства. Орлов запитав про це царя, але цар не дав на це дозволу. Певно, з тих причин, коли Бутаков здав до штабу всі матеріали і альбом берегових видів Аральського моря, зроблений Шевченком, альбом та малюнки не були долучені до справи, тому що автор їх був політичним в’язнем, і Шевченко подарував їх офіцерові Карлові Герну в Оренбурзі, в домі якого жив і з яким був у добрих взаєминах.
На початку 1850-го року, почуваючи себе слабим після тривалої експедиції та ревматизму, Тарас Шевченко звертається до шефа жандармів Орлова з єдиним проханням дозволити йому малювати.
