Біль і гнів - Дімаров Анатолій

В найбільшій Крюгер влаштував собі опочивальню, прохідна стала їдальнею, а в ще одну поселив свою чи то кухарку, чи то ключницю, яка слугувала йому ще тоді, коли ще жива була його дружина, а сип, теперішній оберет, бігав до школи. Це була товста пухка німкеня, колись молоденька й гарненька, але роки зробили своє, і Герта давно вже не мріяла про нареченого, а цікавилася переважно кухнею й стравами, які мала щодня готувати для овдовілого. Під її руку й віддав Наталку гер Крюгер.

Перше, що зробила Герта, це показала Наталці, де вона житиме. При кухні була комірчина, вузька й без вікна, там уже стояли стареньке металеве ліжко з плескатим матрацом, тумбочка, стілець. Над ліжком — над головою майбутньої служниці — звисав дзвінок, цінур од якого проведено до опочивальні. Німкеня пропустила вперед Наталку, бо, мабуть, сама не пролізла б, і показала на мигах, щоб отут влаштовувалась. І іе встигла Наталка заслати постіль, викласти білизну в тумбочку, та хоч як слід роздивитися оцю соба-г/ конуру, як Герта знову стала в дверях, запечатавши їх своїм тілом, з відром у одній руці й ганчіркою в другій.

До пізньої ночі, не присідаючи, Наталка прибирала в кімнатах. Герта час від часу витикалася з кухні, щоб перевірити, як управляється нова робітниця. Од кухарки смачно пахло печенею, та й сама була наче випечена з тіста. Герта тикала в найменші щілини пальцем, і коли там було, на її думку, погано вимито, сердито кричала. Наталка ледь стримувалась, щоб не пожбурити в Герту ганчіркою.

Коли вимила в кімнатах і в коридорі (гер Крюгер давно уже спав), німкеня повела її ще й на кухню і показала, що Наталка й тут має прибрати, а тоді вже може лягти.

Лишившись наодинці, дівчина тоскно оглянулась. Із стелі звисала велика електрична лампа, заливаючи світлом кухню. Тут ще дужче, ніж од Герти, пахло здобою. Хоч Наталка весь день проробила впроголодь — посьорбала в обід тільки супу з маленькою скибочкою хліба, увечері випила чашечку гидкої чорної кави з мікроскопічною булочкою — їсти не хотілося. Лише канудило од тих апетитних пахощів. Постояла трохи, обіпершись спиною об стіну (в очах аж мерехтіло), потім знову нахилилася до відра й ганчірки.

Лягла спати десь годині о другій, якщо не пізніше. На всяк випадок заставила тумбочкою двері, що одчинялися досередини, вимкнула світло і тільки донесла голову до подушки, одразу провалилася в сон. Сон зімкнувся над нею, як мертва вода. Наталка спала й не чула, як нетерпляче і різко дзенькнув над головою дзвінок. Помовчав, наче чекаючи, а тоді залився суцільним роздратованим дзвоном. Навіть і тоді Наталка не прокинулась одразу. Уже й чула дзвін, розуміла, що то таке, однак не могла вирватися зі сну — перебувала в стані напівсвідомості.

Прокинулася остаточно, коли здавалося: дзвінок ось-ось обірветься. Підхопилася, накинула поверх сорочки спідницю, боляче налетіла на тумбочку, аж тоді вискочила з комірчини.

Крюгер стояв посеред яскраво освітленої спальні і люто смикав за шнур. То було "неабияке видовище: довготелесий дідуган у довгій, до п'ят, сорочці, в рожевому в'язаному ковпаку з блакитною китицею смикає щосили за шнур, наче затявся його обірвати. Наталка завмерла на порозі: їй здалося, що німець збожеволів. Побачивши дівчину, закричав, бризкаючи

СЛИНОЮ:

— Ком! Ком! Ледача свиня!..

Наталка врешті втямила,, що Крюгер підкликає до себе. Коли підійшла, Крюгер показав рукою собі під ноги:

— Винеси це! Швидко!

Аж тепер побачила Наталка, над чим стояв Крюгер,— то був нічний горщок, з якого він, мабуть, щойно звівся. Все ще не вірячи, що німець примушує її виносити з-під нього, Наталка як стояла, так і застигла. А старий кричав ще лютіше:

— Бери і неси! — тикаючи пальцем то в горщок, то в неї, і хоч Наталка не розуміла німецької мови, однак усе було ясно. Одступила назад і сердито сказала:

— Не буду! Сам наробив — сам і винось!

Крюгер не зрозумів її слів, та їх, власне, не треба було й розуміти: бридлива гримаса, заперечливий жест рукою, гнівні вогники в очах були досить красномовні. Німець з несподіваною спритністю підскочив до дівчини, вхопив її за волосся і, гнучи донизу голову, заволав:

— Бери! Бери, непокірна скотино!..

Од болю, од смороду Наталка аж задихнулася. Голова її моталася то вгору, то вниз, німець смикав і смикав, примовляючи щоразу: "Бери!" Схлипнувши, Наталка вхопила горщок. І коли він те побачив і одпустив їй волосся, вона різко випросталася й виплеснула, що там було, йому в обличчя.

— О!.. О!! — ошелешено видихнув Крюгер.

Наталка не стала ждати, поки німець продере заліплені очі,— пожбурила в нього й горщок, метнулася з опочивальні. По коридору їй назустріч вже бігла розбуджена Герта. Бігла й питала:

— Вас? Вас?.. *

Наталка налетіла на неї, садонула її в груди. Німкеня коротко векнула й упала навзнак. Наталка стрибнула через неї, кинулася щодуху в сіни, одсунула двері й вискочила надвір. Як була: у сорочці, спідниці, босоніж.

Крюгер горлав уже в дворі. Не оглядаючись, дівчина вибігла на вулицю. Свистіло у вухах, у голові билася одна лише думка: пошвидше б за місто, у поле, там — порятунок. Вулиця була кривуляста і довга, обгороджена високими парканами, мов мишоловка, здавалося, їй кінця-краю не буде. Наталка бігла і бігла, і коли вулиця раптом скінчилася, перерізана іншою, набагато ширшою і забрукованою, то не могла зупинитися — вилетіла й на неї. Ліворуч пролунала коротка, як собачий гавкіт, команда:

— Хальт!

Розпатлана, в нічній білій сорочці, Наталка бігла, одштовхуючись підошвами од твердої бруківки. Серце стукотіло десь аж під горлом, бракувало повітря. А позаду тупотіло й вигукувало, наздоганяло. І коли Наталка, перечепившись, упала, то підхоплюватись було вже пізно: двоє захеканих німців стояли над нею і цілилися з автоматів.

— Ауфштеєн!

Підняли, поставили її на ноги, штовхнули у спину, повели, не питаючи навіть, хто вона й звідки. І змученій, вимотаній до краю Наталці враз усе стало байдуже — і куди її ведуть, і що з нею робитимуть.

З кінця травня тарасівців стали виганяти на роботу до нового поміщика: орати, копати, сіяти, возити з району цеглу для будинку та служб. Цеглу було завезено в Хоролівку напередодні війни — для нової лікарні. Тепер Крюгер домігся, щоб оддали йому. Спорядили десяток підвід, в половину запрягли коней, зібраних по селу, а в решту — корів, по черзі од кожного двору.

Непривчені тварини рвалися з ярма, тягли одна в той бік, друга — в той, не їзда то була, а мука.

Крюгер щоранку наїжджав до Тарасівки. Завів собі парокінний фаетон, на передку сиділи два солдати з гвинтівками. Один правив за кучера, інший — за перекладача. Крюгер же красувався позаду, прямий, наче ціпок, у тірольському капелюсі — поміщик, та й квит. Проїжджав селом, не зупиняючись, не дивився ні вправо, ні вліво, а лише прямо перед собою. Тарасівці існували для нього тільки тоді, коли працювали, все інше Крюгера не цікавило. До обіду товкся то на обійсті, то в полі, встигав за всім простежити, скрізь побувати, і коли що було не по йому, одразу впадав у шал: лаявся по-своєму або й пускав у хід кийка, яким і голову провалити можна було. Бив не тільки чоловіків — діставалося й жінкам. Погрібну Явдоху оперезав так, що рачки поповзла з поля додому: здалося, що не на повну лопату копає. Лежить тепер жінка, підвестися не може.

Після Наталки про прислугу не заїкався: мабуть, уже не довіряв тарасівським. Узяв, кажуть, з хоролівських — привів прямо з біржі. Про Наталку ж довго не було нічого чути, казали, що сидить у в'язниці. Ганна кілька разів носила передачу, але тільки марно ноги била: передачі од неї не брали, ще й лаяли, гнали від тюрми.

Аж зрештою прокотилася чутка, що Наталку повезли до Німеччини, у табори. Буцімто молода Гусачка, яка була нещодавно в Хоролівці, зайшла на станцію та й побачила, як заганяли до вагонів дівчат, а серед них і Наталку. Ганна одразу ж побігла до Гусачки, однак Гусачка не могла певно сказати, Наталка то була чи не Наталка, бо така вся побита, аж синя. Гукнути ж не наважилася — кругом німці та поліцаї.

Оце й усього, що дізналася Ганна. І лишалося їй тільки тужити за дочкою та втішатися тим, що й Івасюті, Наталчиному кривдникові лютому, одлилося повною мірою: після того як його поле перейшло до Крюгера, його вже не бачили тверезим. Пив день і ніч. Допився до того, що став уже бачити чортів — зелених і синіх, а то й свого вбитого батька. Батько з'являвся до нього серед ночі, перед другими півнями: син прокидався од того, що хтось шкрібся у двері і по-собачому скиглив. Волосся ставало дибки, шкіра одлипала од черепа, бо він уже знав, хто то шкребеться.

Батько проходив крізь двері, мов крізь завісу, світячись якимось потойбічним зеленкуватим вогнем. Світилася довга жіноча сорочка, в яку він чомусь був зодягнений, світилася розколошкана борода і мертве обличчя, мерехтіли зелено довжелезні оголені руки, якими батько міг дістати од порога аж до ліжка. Та найстрашніше світилися очі: великі, як блюдця, спрямовані на сина.

Од тих відвідин в Івасюти вже й удень трусилися руки: візьме чарку, а горілка так і вихлюпнеться.

Самогонку щодня брав у Марфи: як не пляшку, то й дві. Жінка терпіла-терпіла, а тоді терпець і урвався: якби ж один він, а то майже всі поліцаї надурняк пригощалися. А в неї хіба горілчаний завод? Чи бурякова плантація? З власної крові, вважайте, жене, щоб отим потерчатам було що до рота вкинути.

— Ладно,— сказав на те Івасюта,— щось придумаємо: в накладі не будете.

І згодом приволік Марфі аж два кожухи:

— Оце збудьте де хочете, тут хватить і вам, і мені. Марфа, дурна баба, на радощах і поперла обидва кожухи

в Хоролівку: до знайомої спекулянтки. Була думка обміняти на

борошно, що його спекулянткаї за самогонку ж діставала в

німецькій пекарні. Запакувала кожухи в мішок, мішок на плечі

та раненько й рушила. !

А в обід розмазувала сльози! в поліції.

Бо й до вулиці тієї не дійшла, де жила знайома,— перестріли поліцаї.

— Що, тітко, несеш?

Марфа — тик-мик, не знала, що й казати. Стоїть, тремтить, аж мішок на ній труситься. Ну, її, звісно, в поліцію. Витрусили обидва кожухи, стали допитуватись, де взяла та до кого несе,— Марфа в усьому й зізналася. Що дав обидва кожухи начальник •поліції їхньої, Івасюта, а несе до своєї знайомої — міняти на борошно.

Посадили й знайому, хоч та Христом-Богом клялася, що Марфи в очі не бачила.

Дійшла черга й до Івасюти.

Гайдук, коли йому доповіли, аж звівся з-за столу: нарешті! Настала хвилина, яку він так довго чекав, яку не один день виношував: Іван сам собі викопав яму, лишалося тільки його підштовхнути.

Здогадувався, й що то за кожухи.

Коли німців приморозили минулої зими під Москвою, вони стали збирати серед місцевого населення теплий одяг — кожухи, валянки, рукавиці.