Переклади - Черемшина Марко

Бідна тота Анничка Балюкова, збулася всего маєтку свого. Забрала вода Балюкову хату та й забрала Анниччине весілля. Бо нема рації голій дівці перед вівтар ставати. А небога із служенини вже була собі все постарала. На збора хліба мало бути весілля, а тепер як наречений скаже, так буде, а либонь і ніщо з того не буде.

Коли б вода не забрала була хату Михайлові Балюкові, то в тоту хату мав загостити смуток та й грижа, а тепер той смуток та й тота грижа надворі собі посідали. Анничка виплакала собі свої красні очі, а маленьку сестричку Борисочку вже таки не бірує углагоїти, бо їй забрала вода ягничку, таку таркатеньку ярочку солоденьку, з котрою вона гралася та й разом спала та й... Добре, що лютий Багівець затопив траву на леваді, бо коли нема медіної ярочки, то най ніхто інший тую травицю не випасає. Як любо вона хвостиком махала, а ще остатнього дня на сонці підштрикувала та Борисочці маленьку ручку цілувала і її своїми побожними очима прощала, начеби прочувала своє лихо!

Але, може, ще те люб’ятко віднайдеться, чей воно ще не пропало!

Десь у дві неділі розійшлася чутка про пливучу скриню з ягничкою. Говорили люди, що бачили ту скриню опівночі в Чолті та й в Бодокові. Як тото правда, що люди говорили, то, напевно, були то скарби дівчат Балюкових!

Через те Михайло Балюк вибрався в дорогу. Хоча мав би собі виходити ноги, то він мусить відшукати той талан дівочий.

Та й через те упав сором на бодоковецького найпершого багача, бо слід провадив до нього, а Балюк спровадив до нього війта на ревізію. Та що з той ревізії, коли у Сосюка не знайшли нічого!

Сумний вертав Балюк домів, а його доньки вийшли аж поза село йому назустріч. Коли він давніми часами вертав з ярмарку, то доньки не виходили так далеко йому назустріч.

- А що, дєдю, віднайшлася ярочка? - питала наляканим голосом Анничка.

Небога боялася питатися насамперед про скриню, бо зімліла б від радості, коли б учула, що дєдя віднайшов скриню.

- Нема, сарачєта, ні ярки, ні скрині, хоч ми з війтом того багача гет перетрясли! - І Балюк розповів донькам докладно все, що люди говорили, а Анничка лиш головою покивувала.

- Коли ви, дєдю, що ви дужі, не відшукали наших скарбів, то я їх відшукаю іншим способом.

А Борисочка нічого не казала.

Весь тиждень барилася Анничка в дорозі: питала, випитувала, слідила, мишкувала, була навіть у Гозоні у відданої доньки Павла Сосюка, перевідувала, перезнавала, шукала, але нічого не придибала. З того всего вона, бідничка, розхорувалася так, що дєдя мусив за нею їхати.

Пропав такий талан, і ані дєдів розум, ані дівоча хитрість не могли його відшукати, бо злодій був осторожніший.

А що буде, коли сама голіська справедливість піде назирцем за слідом дівочої згуби шукати?..

Ет! що тут казати! Шкода труду та й надії!

Пропав посаг бідної Аннички та й пропало її здоров’я, хоч би так...

Як дєдя за нею виїхав возом із подушками, то маленька вісімлітня Борисочка упросилася також на віз, аби світа видіти. Та що Балюк шкодував коней на каменистій дорозі, то всі тройко йшли пішки аж до дзвіниці. Недужа Анничка йшла помаленьку, і ще отік сварила дєдю за тото, що трудив коні, коли любо їм іти пішки.

Коли вони всі троє коло хати Юри Чорби завертали убік, вийшла напроти них з-поза стодоли раптом ціліська рада громадська, а межи радними йшов також Павло Сосюк, у недільному, новіському кожусі, накиненому наопашки.

Ага, рихтик, таж то сьогодні посвячували церкву!

А Анничка шепче Борисочці в ушко:

- Ану, дивися, сестричко, на того високого газду з довгим волоссям, то він забрав твою ярочку!

Крок за кроком прийшли радні перед громадську канцелярію, а що радний Филип Радюк зауважив, що солом’яна стріха на канцелярії вже зогнила і що треба канцелярію пошивати, пристанули всі радні і прижмуреними очима докладно оглядали ту стару стріху.

- Клопіт,- кажуть,- усе на світі старіється, та й, аді, стріха також гет постарілася!

Борисочка не здіймала своїх голубих оченят з великого радного Сосюка, аж їй на личку виступили сльози.

Її личко геть одмінилося.

- Не ріж мене, Борисочко! - крикнула Анничка і сердито випустила з рук сестричку.

- Я не плачу, а лишень напудилася... мені привиділося, що до мене біжить моя ярочка солоденька!

Та й так опинилися Балюки навперед громадської канцелярії.

- Славайсу!

- Навіки! - Та й хочуть йти дальше.

Але ніхто таке не чув та й не видів, а то направду, а дивіть! Маленька, дурна дитина Борисочка приступає близенько до високого довговолосого радного і ще й говорить до нього!

Ей, то ж то воно зле робить!

- Вуйку,- каже покірненько,- віддайте мені мою ярочку!

Радних гейби хто кропивою обжалив. «Чия,- каже,- ся файна дитина із тими заплаканими оченятами?»

- Вуйку, віддайте мені мою ярочку! - повторює Борисочка, а її голосок дзвенить на сонці, як білий кремінець, міцно шпурений.

Павло Сосюк глипнув квасно на дитину, почухався в сиву голову і приязно спитав:

- Яку ж то ярочку, дитинко?

- Мою медіну ярочку з двома чорними латками на хребті і з червоною ленточкою на шийці; таж ви, вуєчку, знаєте добре, ви ж...

- Щезни-пропади, бідо, від мене, я твоєї ярочки не видів!

Та й Сосюк відвернувся до війта:

- Аді, війточку, ся стріха вже гет перегнила, вже стеля від дощів замокає...

- Сякої-такої, але я бачу, Сосюку-брате, що і твоя стріха перегнила та й твоя стеля ще гірше затікає!

І через тоту увагу війта пан радний Сосюк спаленіли, як калина.

- Аби-сте свідомі, браття радні, та й ти, війте, що я присягаю, що я за тоту ярочку...

І коли се говорив, то видобув руку з-під кожуха і пальці підніс до неба:

- Аді отут перед вами під небесами присягаю, що...

І як він