Українська література » Класика » Берестечко - Костенко Ліна

Берестечко - Костенко Ліна

Читаємо онлайн Берестечко - Костенко Ліна
Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.

О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.

А як пильніше глянуть навкруги —
все хтось комусь на світі вороги.

Добром ніде на світі не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.

Ніхто ніде наживою не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?

Це їх платня. Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.

То мор, то мур, то голод, то війна.
То з неба грім, то в полі сарана.

То гнів царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.

І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.

Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.

От що в нас є — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.

ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!

Усе орли, все птиці гонорові,
або ще сокіл чи стріла і лук.
Але ж проливши стільки тої крові,
уже б їм личив двоголовий крук!

ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИДІ.
Сповзає круча в глинища руді.
А спека давить як душа без сповіді.
Малює пам'ять кола по воді…

ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРІ НА ДЗВІНИЦІ?
Чи вже добіг до Криму той бігун?
Чи принц Конде сидить іще в темниці?
Що з моїм військом? Чи живий Богун? —
нічо не знаю. Каркає над нами.
І ліс шумить. Оце і весь мій світ —
оця фортеця й десь там за тернами
отой єдиний підзамчанський дід.

КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПІШИЙ, ТО КОМОННИЙ.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…

НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!

Цей дід гончар на гетьмана лихий.
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.

Все крутить круг свій і гуде як джміль.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,

чей не потреба говорити.

ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призвів людей іще до 'дної пастки.

Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?

БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.

Вже чути з пущі липу переквітлу.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.

Славетно жив. Кінчаю сіромашне.
Моїх думок безсонних чорторий.

Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.

БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.

То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.

НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі

япинуваті скорчені корчі.

І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.

Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою…

ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВІДУСІЛЬ. ЩОМИТІ.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде…

А ВІДЬМА ВСЕ ЗВІДДАЛЕКИ.
Тернову хустку пов'язала.
— Не гримай на мої думки.
Я ще ж нічого не сказала.

Та й каже: — Я вже у такому віці,
що вже сиджу як пташечка на вітці.
Оце сміюсь, балакаю, клюю,
а завтра — пурх! — та вже і у раю.

То що, й нічого. І не буде відьми.
Ніхто тебе не гризтиме, та й все.
А хто ж тебе, самотнього, обійде?
А хто ж тобі поїстоньки внесе?

ЦІЄЇ НОЧІ ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.
Бродячий циган ночувать забрів.
І циганча, ні голе, ані вбране,
просило їсти. Я його пригрів.

Він, може, й злодій.
Що в нас красти зрештою?
Що, крім душі іще в нас грабувать?
Сміється циган блискає сережкою:
— Тут — каже — кіньми пахне.
Не треба підкувать?

Отак ми й живемо, на юшці та на рибці.
Купив у діда ще одне горня.
І циган з циганчам,
погравши нам на скрипці,
іще лишився. І не вкрав коня

ШРАМКО СКАЗАВ, ЩО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ВМЕР.
Предивно вмер, таким раптовим робом.
Щось чимсь запив з панами у четвер —
в суботу військо вже іде за гробом.

Його везуть в просмоленій труні,
у Вишневець, щоб встигнути до смерку
Прийшов кінець такому сатані.
Безславно вмер, не лицарською смертю.

На нім каптан, пантофлі і ковпак.
Вже не гусарська одіж, не крилата.
Ридає військо доблесне, — ще б пак!
Коли ще світ такого вродить ката?

По зливі й досі не протряхлий шлях.
Багнюку місять коні довгохвості.
Труна з мерцем двигтить на стругулях,
не додає поваги йогомосці.

МЕНІ ЦЯ ВІСТЬ БУЛА ЯК ГРІМ ІЗ НЕБА.
Я тихо мовив, тільки і всього:
— Хвалити Бога, я дожив занепаду
страшного ворога свого!

Не поглумлюся і не відомщу —
що у пантофлях, що такі доспіхи.
Єдиний Боже, да не допущу
в своєму серці темної зловтіхи!

На срібляну іконку помолюсь.
На кам'яному ложі постелюсь…

Глибока ніч. Віконце як більмо.
Зброяр і джура сплять вже, поморились.
І лицар спить. Ми мирно живемо.
На тому світі всі вже помирились.

НУ, ОТ УЖЕ І ВОРОГ МІЙ ПОМЕР.
Мені б радіти. Радості немає.
Якийсь я весь потовчений тепер,
Що вже аж душу холодом проймає.

Важка мені хвилина моя кожна.
Здорожився, пора б і припочить.
У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.
Там кожна річ у хаті Геленою кричить.

Там все мені страшне. Той шлях під яворами.
Той рідний мені дім, що так його беріг.
Там кінь той заірже. Там шибениця брами.
Там зрадою осквернений поріг.

ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?
Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…
Душив мене під ранок домовик.
Приснилося, що впав на мене сволок.

А відьма мене будить, а відьма припадає:
— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!
Ой Боже, що робити? Людина пропадає.
Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.

СПАСИБІ ВІДЬМІ, ВСІХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.
Тепер пішла, і десь її нема.

Вночі тут ходить пані порцелянова.
Але ж вона своїх гостей прийма.

Рудий мисливець сходить з гобелена.
Тінь сажотруса з комина ковзне.
А це вночі приходила Гелена,
але крізь лід не бачила мене…

ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.
Зброяр на вежі хреститься. Світає.
Немає відьми. Тільки їжаки.
Щось довго відьма на цей раз літає.

Було, й раніше до містечка йде,
обв'яже ликом постоли страпаті.
— А де ж мітла? — питаю.
Каже: — Е!
Найзліші з нас літають на лопаті.

ЦІЙ ВІДЬМІ Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.
Я вже її не маю за чужу.
У Польщі палять відьм.
В нас ловлять на гарячому.
А я в повазі при собі держу.

Вона ж, властиво, відьма не рождена.
То їй на старість прилучився дар.
З доріг війни прибилася до мене.
Я їй притулок в Суботові дав.

Але на що вже відьма незлобива,
А й та чогось Гелену не злюбила,
та так уже і їздить при мені.
Все якесь зілля варить в казані.

І КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ
ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,
і коли він вкусив головою свого хвоста,
то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.
Не презможете тут. А зима упаде товста.

А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.
І під Львовом сказала:
— Ти для нього не меч, а щит.

Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.
А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.

ВНОЧІ У ПУЩІ ПУГАЧ РЕГОТАВ.
Камінний лицар в місяці зловісний.
Мені сьогодні снилося: він встав.
Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.

Обличчя в нього сіре, кам'яне,
а зуби — ніби хоче мене з'їсти.
Як закричить: — Твій предок вбив мене!
— Ото, — кажу, — не треба було лізти.

ВЖЕ КІЛЬКА ДНІВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВІДЬМИ.
Фортеця спить, і сни її сумні.
І костокрилі кажани із пітьми
над головою шурхають мені.

Упала зірка.
Відгуки про книгу Берестечко - Костенко Ліна (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: