Повнолітні діти - Вільде Ірина

Так виглядала справа державних фінансів Франції при кінці XVIII століття.

А вчителі по гімназіях питають підростків: які причини французької революції?

— Люди часом такі смішні, — сказала б Муха. Вона саме "впадає" до кімнати, присліпувата від сліз і сміху.

— Йой… тримайте мене, бо трісну… йой…

Річ в тому, що вона на сходах почала ще раз пригадувати собі свою пригоду, щоб краще її дівчатам розказати, але вже не донесла свого наміру на перший поверх. Муха мусить перечекати, заки заспокояться її нерви.

— Йой… не можу… гадала-м, що трісну зі сміху…

Нарешті. "Примкніть двері від паниного покою і слухайте". Слухайте: припадком вона зустрілась з Міці Коляскою. Пхі! Дама… Чоловік — вищий військовий — треба щось більше казати? Говорили між собою по-німецьки. В Міці не було відваги рішитись ні на українську, ні на румунську мову. Хай буде нейтральна — німецька. Нехай тобі. Слово по слові, а Міці питає: чи правда, що вона, Муха, на те зійшла, що працює як суб'єктка? Так, це правда. Це мусить бути дуже соромно? — питається зі співчуттям, може, навіть щирим (хто там може знати?) Міці. Ще б пак! — робить зовсім сумне лице Муха. Доводиться не раз такі ситуації переходити, що краще не згадувати про них. Але які? — питає Міці, ще непевна у своїх здогадах. Муха навмисне, якби набрала води в рот. Ну, гола Муха! Які ж ті "ситуації"? Тоді Муха пускає першого пробного бальончика: вистане тобі сказати, що Шмід — вдовець. Що? Пані офіцерша бере в білий день суб'єктку попід руку — і що далі? Муха мовчить таємно. Ніби заклята. Пані Садовяну тягне суб'єктку до парку, де нема людей, і що далі? Муха довго викручується від відповіді, а врешті випалює: старий зробив їй "пропозицію". Ах! — нібито обурюється пані Садовяну. Ну, а що далі? Муха видумує нахабну сцену, на яку тільки може спромогтися її фантазія. Пані Садовяну фосфоризує ціла з цікавости. Ну, а подробиці? Тут вже Муха зовсім "пас". Що робити? "Не має часу" — це найкращий вихід з ситуації. Тоді пані Садовяну робить пропозицію Мусі: хай Муха заскочить до неї котроїсь п'ятниці по осьмій вечором. Її чоловік завсіди в тій порі в клубі. Пані офіцерша цікава "продовження" тої історії.

Але чим ближче до кінця історії, тим Мусі менше весело. Врешті Муха перестає сміятись. Уриває нагло і зовсім замовкає. Брови зводяться високо понад очі. Очі на смерть задумано дивляться в одну точку. Нараз ті, направду, чудові очі намагаються зберегти рівновагу. Врешті не видержують напору сліз. Муха закриває лице руками і з невеселим сміхом вибігає на балкон.

— Та Муха сама собі винна, — хоче якось оформити ситуацію Ліда, — сама видумує різні історії про себе, а потім…

— Тут не йде про саму історію, — буркнула Оля Кентнер, — а йде про те, що така Міці, такий "цваєрус" у гімназії, такий ренеґат, уважає, що їй можна забавитись коштом своєї недавньої шкільної товаришки. Пфуй! Пфуй, яке свинство!

"Мала" Кентнер так самісько тому вісім років обурювалась на Ориську Підгірську: Пфуй! Пфуй! Можливо, що якби мала тепер перед собою паню Садовяну, то так само плюнула б тепер на неї, як тоді на Підгірську. Одне слово: свинство.

На диво всім Ліда проявляє велику порцію такту: більше не чіпає цієї теми. Муха ще щось пригадує собі ("я забула" — це теж одна з органічних Мушиних прикмет!). Правда, не таке веселе, але не менше від попереднього цікаве:

— Слухайте… Ольго, або я говорю, або пес гавкає! — Отже, слухайте! Була-м з Данилюком. Хлоп — непритомний від щастя.

— Жениться?

— Дурна! Виїжджає завтра вполудне до Відня. Але найцікавіше… "виставте" собі, що його "старі" ще нічого не знають про це!

— Добре має! — басує Оля. — Бо "старі", напевно, зараз видовбали б якесь "контра". Тим більше, що він уже раз вибирався за границю. Десь "старий" його мав сипнути солідним бакшишом, а "Сіґуранца" "збарувала" й показала фіґу замість пашпорту. Добре має! А його сестра ніби ліпше зробила? Взяла з кимсь там шлюб у Відні, а старим послала тільки шлюбне повідомлення post factum. Іди! "Чоловік", якби сам собі не пошукав трохи "рихту", то ніколи не мав би його. Засихав би разом з тими мамутами.

— Казав ще, ти чуєш, Дарко? — казав, що якби був знав, що ти мешкаєш на "старім місці", то був би колись зайшов.

— Пропало. Нічого.

— Казав тебе поздоровити… і тебе, Олю… і Ліду…

— Ага.

Велике решето неба щораз густіше сіє снігом. В кутку, між ринвою і огорожею, замерзає квітка. Забули з осени викопати її серце — бульву, і воно замерзне узимі. Ще одно життя вмре. Життя вмирає, а матерія безсмертна — як це так? Дурні міркування. Так, дурні — й що з того? Дарка встає і довгораменним хрестом лягає на балконові двері.

— Гей, пані, ви не зі скла! — гукає Ольга.

Дарка йде від дверей і тихо сідає собі в куток отомани. Так. Тепер нарешті почне своє життя. Завтра, як пополудневий поїзд "Бухарест-Відень" від'їде на захід, виб'є її година. Було б несправедливо, якби хотіла собі з того приводу робити які-небудь докори. Дивилась тверезо на світ і поводилась korrekt, як тільки можна. Ніякої перечулености, ніякого несучасного романтизму, навіть ілюзій ніяких "на цім пункті" в неї не було. Життя, особливо за останні роки занадто викарбувало її душу, щоб могла дозволити собі такі безужиткові м'якощі.

Потім, відколи офіціяльно (ми навіть не здаємо собі справи з того, як далеко наша душа шанує всякі "офіціяльно") зв'язалась з Підгірським, зміст її життя забарвився зовсім інакше.

— Будеш "добродзійкою", — пробувала часом покепкувати собі з неї "докторова" Ліда.

— Гм… буду мамою. Ви у місті будете придержуватись "Zweikindersystem"[111], а на селі… ще в попа діти родяться, як Божа худібка. Буду мати повну "резиденцію" русявих, чорнявих, всіляких голівок. Як виведу їх в сад, то як стадо гусенят.

Це був такий собі жартівливий діялог, який, по правді сказати, ховав у собі не одне найсуттєвіше з Дарчиної психології.

Та, приїхавши з Бухаресту до Чернівців, з першої днини вона відчула, як заважає їй приявність Данилюка. Подумала тоді: "Як луска з яблука між зубами, яка не болить, але якої й стерпіти не можна".

Нарешті дочекалась того, що він покидає Чернівці. Знала зовсім певно: вросте там у новий ґрунт так, як Ляля, закоріниться там і вже ніколи не вернеться сюди. Тим краще. Данилюк угрузне там, а вона виплине тут на поверхню свобідна. Ішов угору ніби літаком, а їх усіх залишав під собою. Мусіли йому видаватись малі й непоказні.

Як добре діє в такі моменти почуття свідомости, що людина має на кого опертись. Коханий, добрий Стеф…

— Дівчата! Дарка мріє! Туш! Зимний туш на неї!

Не треба кращого тушу, як сам Лідки голос. Високий і пронизливий, як у павіяна.

Дарка справді протверезується.

— Слухайте, дівчата. Я мушу заскочити до Наталки Оріховської… потім ще в одно місце маю йти. Слухайте, якби до того часу, заки я вернусь, приплентався сюди Коко Мірош, то скажіть йому… Муха "забуде"… Олю, ти скажи йому, щоб зайшов за мною десь коло дев'ятої. Маю охоту піти до "Європейської" трохи покрутитись.

— Там Данилюк вже не грає, — хоче кольнути по-жидівськи, "під бік", Ліда.

— Ей, що ви кажете? — перекривлюється їй Дарка і скоро одягається.

— Повітря! Свіжого повітря дайте їй! Уф!

IX

На вулиці люди подіставали від снігу виразисті, чітко зарисовані лиця. "Еге ж, казала колись Стефа Сидір, — щонайкраще портретувати взимі, бо тоді "лице має найприроднішу церу".

Перший сніг, як перша дитина, — у великих привілеях: прохожі дозволяють йому сідати їм на голову, лізти до очей, плутатись у волосся, обтрушувати вуса, заліплювати очі. Пані скидають рукавички й дозволяють йому безпосередньо діткнутись їх безробітної долоні. Діти підставляють йому язики і так смакують його. Служниці ловлять його на тарілки й, не чекаючи вечора, скоренько, десь у закутку, змивають ним обличчя. (Недурно живемо в добі косметики!).

Міщухи не можуть дати собі ради з першим снігом. На жаль, ця ідилія не триватиме довго. За кілька тижнів (діти не мають голосу!) всі нарікатимуть на сніг. Пани нарікають на сніг тому, що він паде їм на дахи кам'яниць, і треба наймати окремого "хлопа", щоб його струшував… Служниці клястимуть сніг тому, що його заносять ногами аж до хати і роблять з нього сиві плями. Пані з так званого "вищого товариства" матимуть жаль до снігу, що він паде саме в тій порі, коли їм неможливо виїхати в гори. Пролетаріят ненавидить його як символ нужди. Тільки діти мають з нього потіху, але вони не мають голосу.

Оріховські мешкають на поетичній "Liliengasse". Тепер вулиця ця інакше називається, але нарід не забув іще старої поетичної назви.

Дарка застає Наталку горілиць на отомані в неприємній позі, що нагадує небіщика на параді. Навіть ті худі, пергамінові руки схрещені на грудях.

— Сервус, Наталко! Я не була певна, чи застану тебе дома…

Дарка каже неправду. Вона знає, що Наталка тепер, саме в цім "переходовім сезоні", дістає під вечір температуру і мусить сидіти дома. До того, Дарка приходить на Наталчин зазив. Наталці очевидячки приємно, що про неї думають, що вона має ще стільки сили, щоб у цій порі, при такій погоді виходити з хати…

— Гм. Властиво, мала я сьогодні в п'ятій вправи з хемії колоїдів, але не пішла. Є важніші справи від хемії.

Певно! Наприклад, одною з таких важних справ є те, що Наталка мусить заступати "у справах товариства" голову секції студенток, товаришку Аврору Смеречинську. Смеречинська має сильний катар (саме той "переходовий сезон") і лежить у ліжку. Наталка втроє, вдесятеро більше хвора від товаришки Смеречинської, але Наталка безнадійно хвора, а безнадійно хворих трактуємо майже так, як здорових. Їх переважно залишаємо на ласку Божу. Віддавши їх під цей високий протекторат, перестаємо ними цікавитись. Хіба не логічно? Однак з Наталкою справа стоїть трохи інакше. З нею батьки і приятелі мають той клопіт, що вона не признає, тобто не вірить в ні одного лікаря поза своїм братом Романом. В "їх" медикаменти теж не вірить. "їх" ліки? Хто ж їх фабрикує, оті різні хемічні препарати, як не міжнародні грошові спекулянти, які не мають інших цілей на оці, крім власних зисків? Наталка довіряє тільки вапові, яке сама собі спрепаровує.

Добре, але доктора Оріховського нема в краю. Він у Відні чи Празі, можливо, навіть в недалекім Львові.