Тихий Дін - Михайло Шолохов
Чубатий скочив перший і побіг, плутаючись ногами в житі, держачи напереваги Гвинтівку. Сажнів за сто упавши хвицав ногами кінь; коло нього без шапки стояв угорський гусар, потирав забите при падінні коліно. Він щось крикнув ще здалека і підняв угору руки, оглядаючись на товаришів, що скакали віддалеки. Все це сталося так швидко, що Григорій стямився тільки тоді, коли Чубатий підвів полоненого до сосни.
— Скидай, вояче! — крукнув він, грубо потягши до себе палаш.
Полонений ніяково посміхнувся, заметушився. Він швиденько почав здіймати ремінь, але руки помітно тремтіли, йому ніяк не вдавалося відстібнути пряжку. Григорій обережно допоміг йому і гусар — молодий, рослий, повновидий, хлопець, з крихітною бородавкою, приліпленою в кутку голеної верхньої чгуби, вдячно йому всміхнувся, закивав головою. Він наче зрадів, що його звільнили від зброї, покопався в кишені, оглядаючи козаків, дістав шкіряного кисета і заґерґотів щось, на мигасх пропонуючи покурити.
— Частує, — посміхнувся урядник, а сам уже мацав у кишені папірця.
— Закурюй чужого, — реготав Силантьєв.
Козаки скрутили цигарки, закурили. Чорний люлечний тютюн міцно вдарив у голови.
— — Гвинтівка його де? — жадібно затягуючись, спитав урядник.
— Ось вона, — показав Чубатий з-за спини перестрочений жовтий ремінь.
— Треба його до сотні. В штабі, певне, потрібують язика. Хто пожене, хлопці? — спитав урядник, пирхаючи і обводячи козаків посоловілими очима.
— Я проведу, — зохотився Чубатий.
— Ну, жени.
Полоненик, видимо, зрозумів, почав усміхатися кривою, жалісною усмішкою; пересилюючи себе, він метушився, вивернув кишені і сував козакам почавлену вогку шоколяду.
— Русин їх.... Найн... Найн австріц! — він перекручував слова, смішно. жестикулював і все сував козакам пахучу м'яку шоколяду.
— Зброя є ще? — спитав його урядник.—Та ти не ґерґочи, однаково не зрозуміємо. Ліворверт є? Бах-бах є? (урядник натиснув уявного цинґля). Полонений шалено замотав головою.
— Не єсть! Не єсть!
Він охоче дав себе обшукати, пухлі щоки його тремтіли. З подертих на коліні рейтузів стікала кров, на рожевому тілі видно було садно. Він прикладав до нього.хустку, кривився, цмокав губами, безупинно говорив... Кепі його залишився коло забитого коня, він просив дозволу піти взяти ковдру, кепі і записну книжку, в ній бо фотографія його рідних, урядник даремно намагався його зрозуміти і безнадійно махав рукою.
— Жени.
Чубатий узяв у Кошового свого коня, сів, поправляючи ремінь гвинтівки, показав рукою.
— Іди, служивий, теж вояка, матері твоїй ніколи!
Підбадьорений його усмішкою, полонений посміхнувся і, ступаючи поруч з конем, навіть з улесливою. фамільярністю поплескав долонею по сухій гомілці Чубатого. Той суворо відкинув його руку, натягнув поводи, пропускаючи його вперед.
— Іди, чорт! Жартувати удумав?
Полонений винувато заквапився, пішов уже серйозний, часто оглядаючись на козаків. Біляві його кудли задиркувато стирчали на чолопку. Таким він і залишився в пам'яті
Григорія: накинута наопашки розшита гусарська куртка, біляві сторч звихрені кудли і впевнена брава хода.
— Мелехов, піди його коня розсідлай, — наказав урядник і з жалем плюнув на недокурка, що вже —припікав пальці.
Григорій зняв з забитого коня сідло, чомусь підняв шапку, що лежала недалеко. Він понюхав підшивку, відчув пряний запах дешевого мила і поту. Ніс сідло і бережно держав у лівій руці гусарське кепі. Козаки, сидячи навпочіпки під сосною, рились у саквах, розглядали небаченої форми сідло.
— Тютюнець добрячий у нього, — треба було б ще на цигарку попроситй, — пошкодував Силантьєв.
— Так, що правда, то правда, добрий тютюн.
. — Наче аж солодкий, так маслом у горлі і йде... — урядник зідхнув, згадуючи і проковтнув слину.
За кілька хвилин з-за сосни показалася голова коня. Чубатий їхав назад.
— Ну?... — перелякано скочив урядник. — Пустив?
Помахуючи нагайкою, Чубатий під'їхав, спішився, потягся, розминаючи плечі.
— Куди подів австрійця? — допитувався, підступаючи урядник.
— Чого лізеш? — огризнувся Чубатий. — Побіг він... Думав утекти...
— Пустив?
— Виїхали на просіку, він і дременув... Зарубав я його.
— Брешеш ти! — крикнув Григорий. — Ні за що вбив!
— Ти чого галасаєш? Тобі яке діло?
Чубатий звів на Григорія ледяні очі.
— Я-а-ак? — Григорій помалу підводився, мацав коло себе тремтячими руками.
— Не лізь, куди не треба! Зрозумів, а? Не лізь! — знов суворо переказав Чубатий. Схопивши за ремінь Гвинтівку,. Григорій ураз скинув її до плеча. Палець його тіпався не натрапляючи на цинґель, дивно кривилося побуріле обличчя.
— Ну-нну! — загрозливо скрикнув урядник, підбігаючи до Григорія.