Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Він уже знову накинув собі на шию хустинку і стояв, устромивши в рот її крайчик і пильнуючи мене настороженим поглядом.

- Гадаю,- відповів він, усе не випускаючи хустинки з рота й не зводячи з мене погляду,- гадаю, що я вип'ю, дякувати тобі, на дорогу.

На відкидному столику під стіною стояла таця з напоями. Я переніс її на стіл ближче до вогню і спитав гостя, що він воліє. Він доторкнувся до котроїсь пляшки, ані глянувши на неї, ані озвавшись, і я приготував йому грог. Я силкувався, щоб рука не дрижала, поки наливатиму, але через його втуплений у мене погляд - він сидів, відхилившись на кріслі й затиснувши зубами зіжмаканий крайчик хустинки, зовсім, мабуть, несвідомий, що робить,- мені не вдалося вгамувати руку. Коли я нарешті подав йому склянку, то вражено побачив, що очі його повні сліз.

Досі я весь час стояв, не приховуючи бажання якомога швидше його випровадити. Але злагіднілий його вид спонукав і мене злагідніти, і я навіть трохи відчув докори сумління.

- Сподіваюся,- сказав я, нашвидку наливаючи й собі чогось у чарку та присовуючи крісло до столу,- ви не подумаєте, що я надто різко говорив з вами? Це я ненавмисне, і ви вже вибачте, що так вийшло. За ваше здоров'я й щастя!

Коли я приклав чарку до уст, він з подивом глянув на крайчик хустинки, що впав йому на груди, як тільки він розтулив рота, і простяг до мене руку. Я потис її, і він випив, після чого провів рукавом по очах і по чолу.

- З чого ж ви живете? - спитав я його.

- Я розводив овець, розводив корів, та й ще дечим промишляв ген там у новому світі,- відповів він,- за багато тисяч миль буремного моря відсіль.

- Сподіваюся, вам добре повелося?

- Ще й як добре! Іншим он, що вибралися туди воднораз зі мною, теж добре повелося, але далеко не так, як мені. Про мене там просто слава ходить.

- Я радий це чути.

- Я й сподівався, що ти так скажеш, мій хлопче.

Не завдавши собі клопоту задуматись над цими словами чи над тоном, яким він їх промовив, я заговорив про те, що тільки-но пригадав.

- Колись ви посилали одного чоловіка з дорученням до мене. То чи пізніше ви бачили його?

- Не бачив ні разу. Бо й не було такої змоги.

- Він знайшов мене й передав дві однофунтові банкноти. Я був тоді вбогим хлопчиком, як ви знаєте, а для вбогого хлопчика то було цілим скарбом. Але, як і вам, мені відтоді добре повелося, і я попрошу вас прийняти їх назад. Ви зможете віддати їх котромусь іншому вбогому хлопчикові.

Я дістав гаманця.

Він дивився, як я поклав його на стіл і розкрив, як я витяг звідти одну й другу однофунтові банкноти. Вони були новенькі й чистенькі, і я розправив їх і простяг йому. Все ще дивлячись на мене, він склав банкноти разом, згорнув уподовж, скрутив, підпалив над лампою і попіл струсив на тацю.

- А чи ж дозволено буде мені поцікавитись,- сказав він після цього, усміхаючись так, наче супився, і суплячись так, наче усміхався,- яким це чином тобі добре повелося відтоді, як ми бачились на тому холодному болоті?

- Яким чином?

- Атож.

Він спорожнив чарку, підвівся і став біля вогню, грубезну засмаглу руку поклавши на поличку каміна. Одну ногу він поставив на ґратки, щоб обсушити її й обігріти, і мокрий черевик почав парувати. Але він не дивився ні на нього, ні на вогонь, а все не відводив погляду від мене. І тільки тепер я почав дрібно тремтіти.

Спромігшись нарешті розкрити рота й зобразити устами якісь беззвучні слова, я ледь зрозуміло пробелькотів йому, що маю успадкувати певну власність.

- А чи ж може бідний кайданник поцікавитись, що це за власність? - спитав він.

Затинаючись, я відповів:

- Не знаю.

- А чи ж може бідний кайданник поцікавитись, чия це власність? - спитав він.

Я відповів, так само затинаючись:

- Не знаю.

- Ану-но, чи вгадаю я,- сказав каторжник,- скільки ти отримуєш на рік від часу свого повноліття? Ну хоча б яка перша цифра. П'ять?

Серце у мене гупало, як важкий молот, що вибився з ритму, і я підвівся з крісла, сперся рукою на його спинку і безтямно втупився у свого гостя.

- Та й щодо опікуна,- мовив він далі.- Мав же бути у тебе опікун або хтось такий, поки ти був неповнолітній. Може, якийсь адвокат. То от з яких літер починалось прізвище цього адвоката? Чи не з «Дж»?

Наче яскравий сполох освітив моє життя, зусібіч ринула на мене безліч розчарувань, небезпек, принижень і взагалі найрізноманітніших наслідків цього разючого відкриття, і під навалою їх я просто неспроможен був перевести дух.

- Уяви собі,- поновив він мову,- що наймач цього адвоката з прізвищем на «Дж»,- може, навіть і Джеггер-са,- уяви собі, що він прибув морем до Портсмута, зійшов там на берег і вирішив побачитися з тобою. «Але якщо ви все-таки знайшли мене»,- ти оце сказав. То як я спромігся знайти? Та написав із Портсмута одному чоловікові в Лондон і спитав твою адресу. А як звати цього чоловіка? Вемміком же й звати!

Я не зміг би промовити жодного слова, навіть якби мені смерть загрожувала. Я стояв, одну руку поклавши на спинку крісла, а другу притиснувши до грудей, немов не мав чим дихати,- стояв так, безтямно втуплений у нього, і враз, коли вся кімната гойднулась і попливла перед очима, судомно хильнувся до крісла. Він підхопив мене й посадовив на канапу, обтулив подушками й схилився переді мною на коліно; лице його, яке я тепер так добре пригадав і яке сповнювало мене такою бридливістю, опинилося зовсім поруч.

- Атож, Піпе, мій хлопче, це я зробив з тебе джентльмена! Не хто, як я! Ще тоді я заприсягся, що коли розживуся на гінею, ця гінея припаде тобі. А потім я заприсягся, що коли стану на ноги й розбагатію, ти теж