Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- І все вже забуто! - простогнала міс Гевішем.- Так скоро забуто!

- Ні, не забуто,- заперечила Естелла.- Не забуто, а старанно бережеться у моїй пам'яті. Чи ж було коли так, щоб я вчинила всупереч вашим настановам? Щоб я знехтувала вашу науку? Щоб я коли-небудь допустила сюди,- вона торкнулася рукою грудей,- те почуття, яке ви в мені викоренили? Будьте ж справедливі щодо мене.

- Самі гордощі, самі гордощі! - простогнала міс Гевішем, обіруч відкидаючи своє сиве волосся.

- А хто прищепив мені ці гордощі? - відказала Естелла.- Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?

- І така недобра, така недобра! - простогнали міс Гевішем, повторивши той самий жест.

- А хто навчив мене буди недоброю? - відказала Естелла.- Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?

- Але ти ж горда й недобра зі мноюі - голос міс Гевішем мало не зірвався на крик, коли вона простягла вперед руки.- Естелло, Естелло, Естелло, ти ж горда й недобра зі мною!

Естелла хвильку подивилась на неї з холодним подивом і ані здригнулася, а потім знов перевела погляд на вогонь.

- Мені незрозуміло,- помовчавши, промовила Естелла і підвела очі на міс Гевішем,- чому ви влаштовуєте ці недоречні сцени, коли я приїжджаю до вас після розлуки. Я ніколи не забувала ні вашого горя, ні його причини. Я ніколи не відступаюся від вас і від вашої науки. Я не можу собі закинути, щоб хоч раз проявила якусь слабкість.

- Хіба це була б слабкість,- відповісти любов'ю на любов? - вигукнула міс Гевішем.- Але що ж - вона назвала б це слабкістю!

- Я вже майже розумію,- задумливо почала Естелла, знов перемовчавши трохи в такому самому холодному подиві,- як це вийшло. Якби ви виховали свою приймачку в темряві оцих покоїв і приховали від неї саме існування денного світла, при якому вона ніколи не бачила вашого обличчя, і після цього якби вам закортіло, щоб вона враз зрозуміла, що таке денне світло, а вона не змогла б цього зробити,- то ви б розчарувалися й образились?

Міс Гевішем нічого не відповіла - обхопивши голову руками й тихо стогнучи, вона погойдувалась на своєму кріслі.

- Або,- мовила далі Естелла,- і це буде ясніше - якби ви з самого її дитинства постійно й невідступно нав'язували думку, що денне світло існує, але що воно створене їй на шкоду й на згубу, і що вона повинна завжди уникати його, бо воно погубило вас і може погубити її, і якби після цього вам закортіло, щоб вона сприйняла денне світло, як щось нормальне, а вона не змогла б,- то ви б розчарувалися й образились?

Міс Гевішем сиділа й слухала (принаймні так мені здавалося, бо я не бачив її обличчя), але знову нічого не відповіла.

- Що ж, якою мене зроблено, такою й беріть,- докінчила Естелла.- І успіху свого я не сама досягла, і хреста не сама на себе взяла - на це обставини мого життя склалися.

Я й не помітив, як це міс Гевішем опинилася долі, серед свого весільного стріп'я. Скориставшись цією хвилиною - мене вже давно поривало втекти звідси,- я вийшов з кімнати, після того як помахом руки попрохав Естеллу змилостивитись над старою жінкою. З порога я побачив, що Естелла все так само стоїть біля каміна, як і стояла. Сиве волосся міс Гевішем розтріпалося по підлозі всуміш з весільними лахманами, і вся вона була жалюгідною руїною.

Тяжко мені було на серці, коли я з годину чи й більше блукав під ясними зорями у дворі, навколо броварні, стежками занехаяного садка. Набравшись нарешті духу й вернувшись до кімнати, я побачив, що Естелла сидить біля ніг міс Гевішем і зшивав докупи одну з тих старих суконь, що розповзлись на клапті,- згодом я не раз згадував їх, коли дивився на вибляклі посмуги старих корогов, порозвішаних на стінах соборів. Того вечора я з Естеллою ще пограв, як бувало, у карти - тільки ми вже були мастаки і грали не в які, а у французькі ігри,- і так настала пора лягати спати.

Мені постелили у флігелі за двориком. Вперше я проводив ніч у Сатіс-Гаусі, і сон уперто не йшов до мене. Цілі сотні міс Гевішем не давали мені спокою. Вона ввижалася мені то зліва, то справа, то в узголів'ї, то в ногах, то поза ледь причиненими дверима туалетної кімнатки, то в самій тій кімнатці, то вгорі наді мною, то внизу - всюди. Нарешті, коли час доповз до другої години ночі, я відчув, що таки не засну тут і що мушу встати. Тож я встав, одягся і через дворик перейшов у довгий кам'яний коридор, щоб дістатись на зовнішнє подвір'я і там походити, коли трохи вляжеться у мене на душі. Але в коридорі я зараз же загасив свою свічку, помітивши, як удалині, мов привид, ступає з тихим плачем міс Гевішем. Пройшовши за нею, я побачив, що вона стала підійматися сходами. У руці в неї була свічка, вийнята, мабуть, із канделябра у спальні, а сама вона при цьому світлі скидалася на примару. Знизу від сходів мені не видно було, як вона відчинила двері, але я відчув, як пахнуло спертим духом парадної зали,- вона пройшла туди, потім через площадинку до себе в кімнату, потім знов до зали, усе з тим же тихим плачем. Перечекавши трохи, я спробував напомацки вибратись надвір або вернутись назад, але спромігся на це лише тоді, як перші проблиски світання процідились у коридор. І весь цей час, коли я підходив ближче до сходів, чулися вгорі її кроки, миготіла свічка й долинав неугавний тихий плач.

Суперечка між нею та Естеллою більше не виникала ні наступного дня, коли ми від'їжджали, ні за інших наших приїздів, а їх було, наскільки пригадую, ще четверо. Та й ставлення міс Гевішем до Естелли ані в чому не змінилося, хіба що в її почуваннях з'явилося щось подібне до страху.

Неможливо - хоч як я й хотів би цього! - перегорнути цю сторінку мого життя, не згадавши на ній імені Бентлі Драмла.