Мобі Дік - Герман Мелвілл

- Угу-гу! Ігі-гі! - загорлав у відповідь гейхедець, кидаючи в небо якийсь стародавній бойовий клич, і від потужного гребка несамовитого індіанця човен шарпнувся вперед, а з ним і всі веслярі.

На дикий крик Тештіго відгукнулися інші, не менш дикі.

- Кі-гі! Кі-гі! - ревнув Дагу, розхитуючись на своїй банці вперед і назад, мов тигр, що бігав туди й сюди по клітці.

- Ка-ла! Ку-лу! - провив і Квіквег, плямкаючи ротом, немов він угризався в добрячий кусень риби. Отак, веслами й криками, човни різали хвилі. Тим часом Стаб - його вельбот і досі був у авангарді - все підхльоскував свою команду, раз у раз пахкаючи димом з люльки. І всі гребли й гребли, зціпивши зуби, коли нарешті пролунав сподіваний крик:

- Тештіго, встань! Ану, дай йому!

Просвистів гарпун.

- Табань!

Веслярі гребнули назад, і в ту ж мить щось гаряче зі свистом побігло повз їхні зап’ястки. То була чарівна линва. За мить перед тим Стаб швидким рухом накинув ще два витки її на «бовдур», і тепер вона, розмотуючись, ковзала по ньому так швидко, що над нею здіймався синій конопляний димок і змішувався з тютюновим димом із Стабової люльки. Та перше ніж побігти круг «бовдура», вона пробігала крізь обидві Стабові жмені, обпікаючи їх, бо він ненароком упустив «серветочки» - квадратні клапті простьобаної парусини, що їх уживають часом у таку хвилину для захисту рук. Це було так, ніби ви тримаєте за лезо гострий двосічний меч ворога, а той весь час намагається видерти його з ваших рук.

- Мочи линву! Мочи! - гукнув Стаб до заднього весляра, і той, зірвавши з голови капелюх, зачерпнув води з-за борту й хлюпнув нею в кадіб. 103 Ще кілька витків накинуто на «бовдур», і линва нарешті зупинилась. Вельбот тепер летів по кипучій воді, наче акула, що мчить, скільки є сили в плавцях. Стаб і Тештіго помінялись місцями: перший побіг на ніс, другий на корму. На це був потрібен справжній хист - так хистко рухався човен.

Туга, мов струна на арфі, линва, натягнена понад усім човном від корми до носа, аж дзвеніла, і можна було подумати, що суденце має два кілі: один розтинає воду, а другий - повітря,- і летить крізь обидві ворожі стихії відразу. Перед носом його весь час пінився бурун; за кормою клекотіла кільватерна струмина, і від найменшого руху в човні, хоч би то був тільки рух мізинцем, він спазматично нахилявся бортом до води. Отак і летіли вони далі. Кожен у човні з усієї сили чіплявся за банку, щоб його не скинуло в піну, а довготелесий Тештіго за стерновим веслом присідав і згинався мало не вдвічі, щоб змістити нижче свій центр ваги. Здавалось, наче вони промчали через цілі океани, Атлантичні й Тихі, поки нарешті кит трохи сповільнив свій рух.

- Вибирай линву! Вибирай! - закричав Стаб до носового гребця, і, повернувшись обличчям до кита, всі веслярі почали підтягувати до нього човен, якого він волік за собою. Незабаром вони порівнялися з китовим боком, і Стаб, міцно впершись коліном у грубо видовбану заглибину в «калічній планці», списом почав завдавати китові удару за ударом. На його команду човен то віддалявся від грізних вихлюпів з-під кита, то його знов підтягували для нового удару.

По всьому тілу велетня вже збігали, мов потічки з гір, червоні струмки. Те змордоване тіло пливло вже не в воді, а в крові, що клекотіла й пінилась на багато сажнів позаду. Проміння надвечірнього сонця грало на цьому червоному озері посеред моря, і відблиски його падали на обличчя людей, що аж горіли, мов у червоношкірих. І раз по раз із китового дихала виривалися клуби білої пари, а з уст розпашілих китобоїв - натужне хекання. І після кожного удару Стаб за прив’язану до нього линву підтягував назад свій погнутий спис, вирівнював, швидко стукнувши ним кілька разів об планшир вельбота, а тоді знову й знову жбурляв його в кита.

Сила велетня вичерпувалась, його метання слабнули.

І ось Стаб закричав до носового гребця:

- Підтягуй! Підтягуй упритул!

Човен підплив до самого китового боку, і тоді Стаб, вихилившись далеко вперед, повільно вгородив довгий гострий спис глибоко в тіло велетня й почав обережно крутити ним у китовому нутрі, немов силкувався намацати якийсь золотий годинник, що його, може, проковтнув кит, а він боявся розтовкти той годинник, перше ніж підчепить його. Але насправді тим «золотим годинником», якого він шукав, був найглибший осередок життя в китові. І ось, видно, спис пронизав той осередок, бо велетень прокинувся з заціпеніння - прокинувся для жахливих передсмертних корчів, несамовито заборсався у власній крові, огорнувши себе непроглядною хмарою кипучої піни й бризок, так що вельбот, рятуючись, зразу рвонувся назад і насилу вибрався наосліп із того божевільного присмерку в ясне світло дня.

Та ось корчі послабшали, і кит знову виплив перед людські очі, перевалюючись з боку на бік. Із його дихала, що конвульсивно розширювалось і стискалось, виривалося різке, уривчасте передсмертне хрипіння. Нарешті кількома поштовхами бухнула вгору, в пройняте жахом повітря густа багряна кров, ніби пурпуровий осад червоного вина, і, плеснувши на нерухоме тіло кита, струмочками збігла по його боках у море. Серце велетня розірвалось!

- Кінець, містере Стаб,- озвався Тештіго.

- Так… Докурено і там, і тут,- відказав Стаб і, вийнявши з рота люльку, вибив з неї в воду вже холодний попіл. А тоді трохи помовчав, замислено споглядаючи діло рук своїх - величезний труп.

62
КИДОК ГАРПУНА

Кілька слів щодо однієї деталі в попередньому розділі.

За незмінним звичаєм китобійного промислу, коли вельбот відпливає від судна, старшина човнової команди, який має добити кита, стоїть на човні біля стерна, а гарпунник, що має його загарпунити, орудує переднім веслом, що так і називається «гарпунницьке». Щоб кинути в кита перше вістря, потрібна дуже сильна й тверда рука, бо ту важку зброю - гарпун - часом доводиться метати футів за двадцять чи й тридцять - це називається «далекий кидок». Та гарпунник іще має й гребти з усієї сили, хоч би яка довга й стомлива була погоня, і подавати іншим приклад надлюдської снаги не тільки в гребні, а ще й безугавними гучними