Останні орли - Старицький Михайло
Я владиці заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав і в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати двері темниці!
Полонений голосно заридав. Усі стояли мовчки, занімівши від жаху та обурення...
— Скільки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно бліде, очі горіли, як дві розпечені жарини, голос дрижав од люті.
— За два дні доскачемо! — відповів жовнір.
— Ти проведеш нас?
— Хоч на край світу!
— Замок укріплений?
— Неприступний!
— А скільки жовнірів?
— Душ із триста.
— Нас вісімдесят, виходить, майже по чотири жовніри на хозака. Замок неприступний... Гм... Отже, силою не візьмемо... — Найда нервово прикусив вус...
Усі стояли мовчки, не одриваючи від отамана очей. А він напружено щось обмірковував...
До гурту, що зібрався коло Найди, підходили й підходили гайдамаки; товариші пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спіткало владику.
Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.
— Пане отамане, а військо наше? Адже ти велів закладати кіш у Круглому лісі... Як же ми відіб'ємося так далеко одні? — почувся з натовпу чийсь несміливий голос.
Від цього запитання Найда здригнувся, наче від удару.
— Одні? — гнівно перепитав він, обертаючись до натовпу. — А як же він один їздив скрізь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхів? Сором, ганьба тому, хто промовив ці слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпеці — тоді не можна думати ні про що інше, тоді всі повинні жертвувати своїм життям і не зважати на небезпеку!
— Усі, усі! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..
— Вірю, діти! — натхненно відповів отаман. — І якщо господь захоче й ви докладете всіх зусиль, ми визволимо владику!
— Та шкіри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутніми кулаками.
— Оце діло! — Найда мимоволі усміхнувся й потому заговорив енергійним, діловим тоном: — Панове, хто з вас уміє розмовляти по-лядськи, та тільки не "проще пана", а добре, як природжений поляк?
Обличчя отамана палало, очі іскрилися натхненням.
Усі відчули, що він захопився якоюсь сміливою думкою, і його натхнення відразу передалося всім.
— Я, я... і я... — залунали голоси, і з натовпу вийшло наперед кілька бравих козаків.
— П'ять! — відрахував Найда. — Цілком досить! Одягніть же найкраще польське вбрання і лати, — бач, і згодяться лядські цяцьки, та відберіть кращих коней, і причепуріть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся він до решти гайдамаків, — одягніться теж у польські жупани, — та тільки в простіші, в такі, як носить їхня челядь.
— Розуміємо, розуміємо! — загомоніли козаки.
— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.
— Тут я! — гаркнув панотець і вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив ніби сам до себе:
— Гм... Добре... Зійде! — і вже голосно звернувся до гайдамаки:
— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колір?
— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.
— Чудово, друже, іди ж та приготуйся, а ви, хлопці, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас російської купецької одежини? Ну там зіпунів, чи як вони звуться в них?
Кілька козаків кинулося до нав ючених коней.
— Ні, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться... усе лядські кунтуші, оксамит
— Козаки незабаром повернулися й підтвердили слова Неживого.
— От халепа! — у розпачі скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього і вся наша справа не вигорить...
— Хіба пошити? — порадив хтось.
— Хто ж його зуміє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою відказав Найда. Усі збентежено замовкли.
— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радісний вигук Петра. — Через півгодини я тобі добуду і косовороток, і зіпунів скільки завгодно, — ген під тим гайком живуть пилипони — миттю злітаю!
Найда несказанно зрадів.
— Лети ж хутчій! — звелів він. — Добудь дві пари одежі — тільки не грабунком, а за гроші... Одну розміром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона... Адже ти не відмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.
— Як може пан питати! — відповіла дівчина.
— Лечу, батьку! Гей, хлопці, хто зі мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осідланих коней.
Через кілька хвилин гайдамаки почули кінський тупіт, який швидко віддалявся. Усі гарячкове взялися за приготування.
Поки імпровізовані ляхи переодягались і вбирали у розкішнішу збрую коней, Найда встиг відрядити двох козаків у Круглий ліс до коша: вони мали повідомити наказного отамана, щоб він чекав їхній загін не раніше як за чотири дні.
Не встигли ще всі попереодягатися, як здалеку долинув частий кінський тупіт і за кілька хвилин на галяву вилетів Петро в супроводі двох козаків. Поперек його сідла лежав чималий клунок.
— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.
За чверть години весь загін уже був на конях.
Невеликий почет, у розкішному польському вбранні, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загін панських челядників, серед котрих був і диякон, одягнений у російську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колір і густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-під шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсім схожим на російського купця. Поруч з ним гарцювала на коні й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю піддьовку й такі самі шаровари.
Найда окинув поглядом свій загін і, видно, лишився вдоволений.
— Ну, панове, — промовив він, підіймаючи шапку над головою, — з богом! І не жаліти коней! Гайда!
XXII
Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруці і тремтів, як осиковий лист; він раз у раз озирався назад, шепотів молитву й покрикував фурманові: "Швидше!" Обидва ксьондзи сиділи мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, підтримуючи правою рукою поранену ліву. Коли каруца, гуркочучи, влетіла в містечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопів, забився в куток і, скулившись, закрив очі руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справді, коли екіпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупіт копит... Охоплений жахом, Кшемуський заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батіг по спинах коней, і каруца, високо підскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загін вершників все ж наздогнав її коло самих воріт — виявилось, на загальну радість, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолі з полковником Стемпковським.
Тільки в замку, оточений шляхтою, після доброго келиха меду, губернатор нарешті отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участі в полюванні на беззбройних людей, з іронічною усмішкою вислуховував тепер ламентації ' Кшемуського про невдалий похід та несподіваний напад цілих полчищ гайдамаків і запорожців, що лише завдяки своїй кількісній перевазі, мовляв, змогли перемогти їхній невеликий загін. Стемпковський скреготів зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж віддав наказ негайно підготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторові, що замок і без додаткових оборонних заходів неприступний, що без артилерії його взяти неможливо і що ліпше, ніж затрачати на це зайву працю, сили й час — сю ж хвилину відрядити з ним, Стемпковським, загін жовнірів і він розіб'є бунтівників та гайдамаків у Малій Лисянці й на самому початку погасить пожежу, навівши жах на околиці. Але Кшемуський не слухав його й тільки вимагав укріплення замку та зосередження в ньому усіх сил. Крім того, і самі жовніри скептично ставилися до закликів полковника, вважаючи за краще лишатися за міцними мурами замку.
Минуло кілька днів. До замку раз у раз в'їжджали вози, навантажені провіантом і бойовим спорядженням, яке зберігалося ще й в підвалах сусіднього базиліанського монастиря. На замкових стінах і вежах з ранку до вечора метушилися сотні людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурі бійниць, настрій у Кшемуського підвищувався і боягузтво знову поступалося місцем пихатій чванливості. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного війська, що стояло на півночі Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясується ситуація, і не давав йому для охорони навіть десятка людей.
В часи, про які тут ідеться, усього коронного війська в Польщі було близько вісімнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської;
польської було тільки дванадцять тисяч, і вона, в свою чергу, поділялася на чотири відділи: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен під орудою окремого регіментаря — отже, на цілу велику й багатолюдну Україну війська було лише тисяч зо три; з цим військом і хотів полковник Пулавський несподіваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої погані солідні сили.
Тим часом чутка про бунт у Лисянці й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкістю. Уярмлений люд, що терпів до останнього, підвів тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирішальний час!" Посесори, економи, шляхта і євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усіх гостей, крім євреїв, і зобов'язував кожного новоприбулого ставати під його корогву на захист замку, — таким чином, гарнізон фортеці з кожним днем збільшувався і хоробрість губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах під замковими стінами і щодня на базарі від навколишніх жителів та втікачів вивідували останні новини, які й передавали негайно в замок. В такий спосіб губернатор дізнався, що в містечку теж двічі збиралася громада, але що недавно й містечко, й села спустіли. Ця звістка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканців замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тікати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападів: отже, до зими шляхта встигне укріпити свої замки, стягне сюди коронні війська, а морози й голод виженуть хлопів із лісів та байраків, і вони самі приповзуть до панських ніг...
Після ситого й п'яного обіду веселі гості лисянського губернатора зібралися у просторій вітальні, опорядженій у стилі рококо; щоб підтримати хороший настрій товариства, тут же, на мармуровому столі, гостинний господар і його приймачка запалили пунш; його синій вогник, грайливо коливаючись над масивною срібною вазою, і самій вітальні, і тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинності.
Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичі примирились із збитками цього року, сподіваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнів заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потішали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".
Точилася голосна, жвава розмова.
