Останні орли - Старицький Михайло

налетівши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:

— Хто ти?

Дівчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицареві й, пізнавши його, скрикнула:

— Найда! Рятівник наш!

— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман і упустив шаблю додолу... Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зібрався натовп "поляків" і їхніх "ворогів". Отець диякон теж поспішив до батька-отамана.

— Чи багато ми біди накоїли? — тривожно звернувся до всіх Найда.

— Поранили чоловік із п'ять, — відповів, чухаючи потилицю, диякон, — та кулями з десяток коней покалічили.,. Троє не встануть... Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а ваші стріляли по конях, а то б було "житейське море воздвизаєме..."

— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажкові гіркий докір, — не розставив дозорців навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось із них схопили і одразу довідались би, які це ляхи та й він би нас впізнав — не ворогів а братів своїх.

— Та ми хотіли зараз рушати.

— А в похід хіба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лібединського лісу. діставши звістку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхів: от і поспішив до вас на виручку, а тут замість конфедератів... ах ти, господи! Треби зараз же знахарів до поранених..

— Не турбуйся, батьку, вже два діди там. — повідомив Петро.

— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же ваші справи? — спитар він збентеженого диякона.

— Та справи, — зітхнув той, — аки подобає: ляшків-панків усіх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили... я для підмоги черницям лишив десятків зо два людей, при добрих гарматах, — не вгризе тепер черниць ніякий біс... От тільки тут нещастя...

— Ну, спасибі, друже, — обняв засмученого диякона отаман. — І вам, хлопці, за лицарську розправу... слава й честь! А в нещасті ми всі винні.

Відповіддю на слова отамана був добродушний сміх. Загальний настрій знову став бадьорий і радісний; довкола почувся стриманий, але веселий гомін.

Дарина під час цієї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.

— А що, братця, в тутешніх пущах ляхів не зустрічали? — спитав він уже спокійним голосом. — Язика в дорозі не здобули?

— Ага, — спохватився диякон, — та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що... Ми тільки були взялися за допит, а тут твоя милость — "бий ляхів"! Ну й мусили припинить...

— Де шпигун? Який шпигун? — здивувався отаман.

— Та ось цей отрок, — показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. — Хоч, видно, з православних, а лукавий... Істинно глаголю, лукавий; попервах він назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини...

— Тієї, що ясновельможний отаман велів берегти як зіницю ока, — докинув Петро.

— Так, так, — усміхнувся Найда, — у Лебединському монастирі справді гостювала дочка російського магната, нашого заступника... а, опріч того, й підданця великої цариці, що простягла нам свою державну руку... То наш обов'язок — не дати навіть порошинці впасти на голову ясновельможної панни!..

— Ну от, і ми всі так думали...

— І добре думали, спасибі вам! — гаряче мовив отаман.

— Ге-ге! — осміхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе зміркував, і коли привели... Петро його спіймав за брамою...

— Еге ж, я з дідом! — озвався парубок. — Ми підповзли до брами, щоб розвідати, чи є там ляхи й скільки їх... Коли дивимося, аж якийсь ляшок біжить греблею... Ми його й злапали... Повели до пана диякона!..

— Так і було, — кивнув головою диякон. — На допиті панич почув про нашу панну й видав себе за її брата... Спершу про ляхів, про черниць і про себе, що православний, — сказав правду, а от про сестру... про те, що він брат панни, почав вигадувати, а потім, коли прискіпались, то зізнався в брехні... а брехня єсть од диявола, бо він батько її... То і сей хлопчина, виходить, дияволів син, а тому й розпитати його слід добренько, по-нашому...

— Ха-ха-ха! — зайшовся веселим реготом Найда. — То це шпигун? Та серед нас немає нікого вірнішого й відданішого нашій Україні, ніж цей панич! Почувши такі слова, диякон остовпів.

— Ой, не заслуговую я на це! — зніяковіло прошепотіла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радісного зворушення. — Гріх і рівняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-білозорця!

— Можна! — захоплено відповів отаман. — Можна до найкращих лицарів і дітей України прирівняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!

— Панна? Дочка? — загомоніли спантеличені козаки.

— Та що ж це таке? — не міг отямитися від здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хіба ж можуть бути такі ланити в хлопця? А очеса? Здурів на старість, та й годі!

— Даруйте, шановні лицарі, — в свою чергу заговорила збентежена й радісна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволі ввела вас в оману... я боялась відкритись, не знаючи, куди потрапила...

— І мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знічений диякон... — Во й між нашою братією трапляється всяка скверна... Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою... Хоча, реку, кожного взяв би сумнів: то журився, що сестра в лісі загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на коні та радіє, аж очі сяють.

При цих словах диякона Дарина густо почервоніла, а Найда не міг стримати бурхливої радості й, щоб приховати збентеження дівчини, перебив оповідача веселим сміхом:

— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дівчина, та й годі. дякувати богові, що так обійшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте панні добру вечерю!..

— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — відповіли гайдамаки й розбрелися в різні боки.

Найда й Дарина на якийсь час лишились самі. Нічна темрява охопила їх ніжною прохолодою; спалахували одна за одною зорі, засіваючи небо блискучими золотими цятками... Здаля долинав гомін гайдамацького табору... Але закоханим здавалося, що життя і всі люди відійшли кудись далеко-далеко і що вони тепер на цілому світі самі... Близько одно від одного... І що в цій близькості — весь світ, все життя, всі радощі, які судилися людині... Вони стояли непорушне, сп'янілі й приголомшені своїм щастям...

Душа Дарини була сповнена екстазом — дівчині хотілося і говорити, і плакати, і сміятися, та Найда мовчав, і це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пітьму й уловити вираз обличчя коханого, але ніч була темна, й до панни долітало лише глибоке, схвильоване дихання могутніх грудей...

Раптом вона відчула, як дужа рука міцно стисла її руку... Серце Дарини завмерло від солодкого болю...

— Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, світе мій? — прошепотів Найда, стискаючи дужче дівочу руку.

Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в пориві кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотіла:

— Люблю, люблю! Над усе в світі, більше за життя, більше, ніж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст і занімів у блаженному сп'янінні.

Та за мить козак знову оволодів собою і, відірвавшись од дівчини, спитав її з боязкою тривогою:

— Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?

— Ні, ні! — уривчасто прошепотіла Дарина. — Це від радості, од щастя!.. Кохала тебе все життя... і ось мрії... господи! Не пережити такого раю... Серце не витримає...

— То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобі до ніг, а вільна Україна сплете нам щастя вінець!..

— У тобі єдиному все — і життя, і радість, і щастя! — скрикнула дівчина й обвила шию Найди руками.

Він притис її до своїх могутніх грудей і палко прошепотів:

— Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навіки!

У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити від Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.

То був Петро — він приніс килим і двоє козацьких сідел замість стільців.

— Отець диякон питає, — звернувся парубок до отамана, — куди звелиш їхати й коли?

— Скажеш панотцеві, щоб прийшов вечеряти, тут і домовимось, а вирушати треба, як місяць зійде, і їхати швидше до Дніпра, провести ясновельможну панну до Києва.

Як тільки Петро відійшов, Дарина схвильовано запитала.

— Ги це так навмисно сказав їм, Іване, чи справді вирішив одіслати мене назад?

Найда на мить сторопів:

— Як? Хіба ти думаєш залишатися?

— Авжеж, думаю лишитися з тобоюі — твердо сказала Дарина. — І ніхто мене звідси не вирве, хіба що ти сам накажеш силоміць одвезти мене!

— Люба моя! Кохана моя! — Найда ніжно поцілував її. — Моя відчайдушна голівко! Але хіба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..

— А хіба на тебе не чигає те саме? Та й що мені всі небезпеки в світі, коли ти будеш разом зі мною? В надійному, безпечному місці я змучусь душею за тебе більше, ніж тут, у самому пеклі бою... Ні, я не залишу тебе ніколи!

— Щастя моє, як мені дякувати тобі за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дівчини. — Але, але... бачиш... — він розгублено за-тнувся. — Усі знають...

— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й різким рухом вирвала свої руки з Найдиних...

— Я не хочу?! Та якби мені господь дав померти край твоїх ніжок — я б кращої долі не бажав собі. Тільки... ось що... зрозумій мене, моя кохана, моя люба, — усі знають, що ти дівчина, а при війську держати жінок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на слові, возиться з бабою. А коли така розкіш дозволена отаманові, то чому ж її не дозволити й усім? Ніхто навіть не повірить, що ти дочка російського генерального обозного, скажуть — брехня, підуть чвари, розбрат, а разом з ними...

— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гірким докором мовила панна.

— Я не люблю? Бійся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати ніхто! Люблю тебе над усе в світі, більше, ніж спасіння своєї душі, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславі!

— Як? Там, у Переяславі? — здивовано спитала Дарина.