Античні літератури - Білецький Олександр
н. е.), посереднього наслідувача Вергілія й Тіта Лівія, і плодовитого П. Папінія Стація (близько 45-96 рр. н. е.), імператорського вільновідпущеника й лестивця, автора "Тебаїди" (на 12 книг — з циклу фіванських переказів про ворожнечу синів Едіпа) і незакінченої "Ахіллеїди". Стацій — найтиповіший представник поетів даної групи: імпровізатор, що легко володіє мовою й віршем, він великий майстер складати вірші на весілля, народження, похорони, па смерть папуги — улюблениці вельможі — або прирученого імператорського лева тощо. Ці вірші зібрані в 5 книгах "Лісів" (назва збірника), що правили за зразок для віршотворців середніх віків і епохи Відродження.
Вдаванням до матеріалу вже мертвої міфології, віртуозною риторикою, що прикривала нікчемність змісту, не можна було, звісно, оживити літературу. Незрівнянно більший інтерес являє друга — реалістична — течія, яка за часів Нерона створила сатиричний роман Петронія і сатири Персія (34-62 рр. н. е.), що пройняті філософією стоїцизму, але переходять у моральний трактат, а за часів Доміціана — сатири Ювенала й епіграми Марціала. Тим часом як представники першої течії або відходять від життя в галузь минулого, або перетворюють сучасність на якийсь міфологічний міраж, де тупий і жорстокий деспот, що сидить на імператорськім троні, набирає рис осяйного божества (панегірик Доміціанові в Стація), представники реалізму ведуть читачів на вулиці й торжища Рима, сходять на соціальне "дно", домагаються, щоб, як каже Марціал, кожна сторінка в них "пахла людиною". Але в цього реалізму нема перспектив розвитку: в одних випадках (як у Петронія) — це спотворене прагнення пересиченого багача-аристократа до спрощення — на зразок того, що примушувало деяких переодягнених імператорів та імператриць прямувати ночами в брудні квартали й злодійські {42} кубла Рима за враженнями; в інших — це ряд влучних малюнків окремих випадків, кумедних побутових потворностей і нісенітниць без будь-якого соціального усвідомлення. Якщо ж таке усвідомлення дається (у Ювенала), воно знов-таки полягає в покликанні до невиразного "доброго старого часу", в можливість повороту якого не може повірити ні сам поет, ані його читачі. З цього погляду ширший горизонт найвидатнішого з прозаїків "срібного віку" історика Корнелія Таціта (близько 55-120 рр. н. е.). З прози даного періоду до нас дійшло немало творів: можна було б назвати філософські писання згаданого раніше Сенеки, великий порадник з ораторського мистецтва Квінтіліана, широку компіляцію природничо-історичного змісту Плінія Старшого, старанно оброблені листи його племінника Плінія Молодшого та ін. Проти Таціта значення їх другорядне. Найбільшу працю Таціта являють собою його "Аннали" — огляд подій двірської й воєнної історії від смерті Августа до смерті Нерона (16 книг, з яких до нас дійшли цілком 1-4, 12-15 й уривки з 5, 6, 11 й 16) —й "Історії" — продовження попередньої до смерті Доміціана (дійшла тільки частина з 14 написаних книг). "Без гніву й небезсторонності", але з погляду сенатсько-республіканської партії (що фактично вже не існувала) Таціт описує в "Анналах" деспотизм підозріливого Тіберія, близьку до божевілля сваволю Нерона, виродження представників імператорської влади і її розпад. Психологічний аналіз і драматизм викладу наближають його стиль часом до художньої прози: недурно прихильники Таціта не раз називають його найтрагічнішим письменником, якого створила римська література. Мова Таціта стислістю й енергією не має рівної в античних {43} літературах і майже не віддавана перекладом. З-поміж інших творів Таціта особливо цікава його невелика книга "Германія" і як єдине в своєму роді джерело відомостей про германські племена в минулому і в епоху сутички З Римом, і як своєрідна спроба протиставлення життю занепадницького римського суспільства ще не зачепленого цивілізацією життя первісного народу. Імперія зберігала ще свій зовнішній блиск до кінця II віку. Все побережжя Середземного моря густо заселене, укрите квітучими містами з препишними храмами, театрами, громадськими будинками й розкішними палацами багачів, кишіло різноплемінним народом, об'єднаним під римською владою. Ще красувалась як величезний музей архітектури, скульптури і живопису давня Греція, що славилась учителями красномовства й диспутами філософів. А над усім цим строкатим і гомінким світом царювало "вічне місто", Рим, центр тодішнього всесвіту — місто з півторамільйонним населенням, незліченними пам'ятниками й статуями із золота, бронзи, мармуру, пишними фонтанами, розкішними банями (термами), кількома десятками бібліотек і театрів, грандіозним цирком, що вміщав 385 000 глядачів.
Але цій блискучій декорації вже давно не відповідав моральний стан суспільства. Який загалом був цей стан, можна судити з влучної характеристики, яку дає йому Енгельс у своїй статті "Бруно Бауер і первісне християнство": "Матеріальною опорою уряду було військо, яке значно більше було схоже вже на армію ландскнехтів, ніж на старе римське селянське військо, а моральною опорою — загальне переконання, що з цього становища нема виходу, що коли не той чи інший імператор, то основана на військовому пануванні імператорська влада є неминучою необхідністю... Загальному безправ'ю і втраті надії на можливість кращих порядків відповідала загальна апатія і деморалізація. Небагато з тих староримлян патриціанського напряму і способу мислення, які ще залишались, були усунуті або вимирали... Всі інші були раді, якщо могли триматися зовсім осторонь від громадського життя. їх існування заповнювали здирство і втішання багатством, обивательські плітки й інтриги"[27].
Зрозумілий, з огляду на це, факт завмирання римської літератури і, зокрема, поезії. За весь довгий період від смерті Траяна (117 р. н. е.) до початку IV віку ми можемо назвати тільки один визначний художній твір латинською мовою, та й то написаний прозою, не поетом, а ритором і до того неримлянином з роду. Це заснований на грецьких джерелах роман Апулея, правда, надзвичайно важливий для історії античної народної казки й новели. Але слабнуща культурна гегемонія "Міста" (тобто Рима У позначається на грецькій літературі, що з И віку переживає смугу короткого "відродження". Причина — у відносному спокої грецької провінції, якої не обходили ні терористичний режим наступників Августа, ні солдатські заколоти, що йшли за зміною римських династій, і відносному матеріальному добробуті грецьких учених і літераторів, яким протегували імператори від Нерона до Адріана, демонструючи свою повагу до еллінської культури. "Відродження", видима річ, було ефемерним і не мало коріння в народному ґрунті. Відроджувались системи ідеалістичної філософії й риторика, прибрана в покрив так званої "другої софістики". Проте з-поміж великого числа авторів, що прославилися в ту пору в царині красномовності, філософії й історії, треба виділити двох письменників, які надовго пережили свою епоху. Перший з них — плодовитий Плутарх (близько 50-125 рр. до н. е.), серед численних творів {44}
якого тривалу славу в потомстві здобули "Паралельні біографії" знаменитих людей Греції й Риму. Багато разів потім до цієї книги вдавались по сюжети європейські драматурги, зокрема Шекспір; в епоху французької "освіти" й революції Плутарх, як вірно зауважує Плеханов, "зробився настільною книгою молодої буржуазії". Плутарх, сказати б, купається в сяйві минулої слави Греції й Риму. Другий значний письменник епохи Лукіан, навпаки, викриває всю нікчемність сучасності: мертвий догматизм сучасної йому філософії, мізерію риторики, що перетворилась на мистецтво базікання, графоманський формалізм літератури, безглуздя релігії. Але в Лукіана нема ніякої ідеалізації минулого. Це могильник світу, що відходить, що зриває останні покриви, якими той хоче прикрити своє загнивання.
Уже в другій половині III віку це загнивання вийшло наверх. Фінансова криза, скорочення ремесла й торгівлі, дорожнеча, що дедалі зростала, нестерпний гніт податків і оплаток, поступове закріпачення в зв'язку з кризою рабської праці колишніх вільних виробників — усе це особливо важко переживалось народними масами і спричинило, нарешті, вибух стихійного протесту, що перетворився на тривалу бурю, в якій ледве не загинула імперія[28]. У вогні пожеж, у руїнах міст загинуло немало культурних скарбів минулого; мало що збереглось і з літературних пам'яток, зв'язаних з епохою римського "заколоту". У 285 р. імперія була "відновлена" Діоклетіаном; але це відновлення було остаточним перетворенням Риму на абсолютну монархію східного типу, уже без ніяких пережитків старої республіки. За наступників Діоклетіана рядом урядових заходів почато було й знищення решток античної культури. За це діло взялись поборники нового релігійного культу. У 390 р. християнами був розгромлений славнозвісний александрійський храм Сарапіса, а разом З ним і залишки колись славетної бібліотеки; 415 року в тій-таки Александрії. Знаменита жінка-філософ Іпатія була розшматована юрбою через направу єпіскопа Кирила; 529 року імператор (уже "візантійський") Юстініан закрив філософську вищу школу в Афінах — останній притулок античної науки.
Античні літератури не загинули при цьому остаточно: вони повільно завмирали разом із завмиранням всієї античної культури, що втрачала свою базу — виробництво, засноване на рабській праці. Процес цей був тривалий; тривале було й завмирання античної "поганської" літератури. Римська поезія навіть в IV віці ще знала не позбавлених дару поетів, як-от Авсоній або Клавдіан (IV-V віків), — останніх язичників, з яких перший, формально принаймні, вважався християнином; ще на початку V віку романізований галл Клавдій Рутілій Намаціан прощається, їдучи на батьківщину, З Римом зворушливими віршами, пройнятий вірою у відродження славного міста. Само собою зрозуміло, що в нашому огляді ми випустили безліч імен різноманітних компіляторів, упорядників хрестоматій, коментарів, словників тощо, якими рябіє історія античних літератур від II до IV віку. Але на схилі античних літератур у Греції дістає розвиток ще один поетичний жанр, що до того часу не висувався на перше місце, хоч про його зародки в любовній {45} елегії александрійської епохи в нас уже йшла мова: любовний роман, ми могли б його назвати, хоч терміна "роман" античність не знала.
