Як Москва русифікує Україну - Чуб Дмитро

ДМИТРО ЧУБ

ЯК МОСКВА РУСИФІКУЄ УКРАЇНУ

(Минуле й сучасне української книжки)

Відтоді, як були написані перші українські книжки, що збереглися й дійшли до наших часів, минуло понад 900 років. Протягом цього часу наш нарід пройшов довгий тяжкий шлях національного й культурного розвитку. Кожний визначний твір, чи то писаний ще літописцями гусячими перами, чи в пізніші століття нашими клясиками і науковцямь. чи створені нашими сучасниками — все це наш національний скарб.

Ми, українці, як кожен нарід, гордимося добрими здобутками та їхніми творцями. Такі твори не вмирають передчасно, бо вони правдиво змальовують різні періоди життя нашого народу, його боротьбу проти ворогів, показують рівень культури, мову, тодішнє мистецтво, якими жили наші люди.

Коли візьмемо статистичні дані, зокрема про видання книжок, які були чи не найголовнішим показником рівня культурного й мистецького розвитку нашого народу, то побачимо, що від 11 століття, тобто від появи першої рукописної української книжки — Остромирового євангелія* що її написав у 1056-57 рр. київський дяк Григорій, до 14 століття нараховано 700 рукописних книг, а з 15 по 17 століття включно рукописних та друкованих книжок нараховано 25 тисяч.** На жаль, ці відомості торкаються не тільки України, а всієї території Росії та захоплених нею країн. Проте з певністю можна сказати, що в Україні було переписано чи й написано та надруковано книжок більше, ніж в Московії бо й освіта в ті часи в Україні стояла значно вище, ніж в Московії — перша вища школа, академія, та перші друкарні були відкриті в Україні.

Серед слов'ян, як стверджує проф. О. Лотоцький,*** першими в друкуванні книжок були чехи, бо вони стояли ближче до Заходу. Вони випустили першу книжку в 1468 р. А вже за ними стояли українці, що видали першу українську книжку слов'янською мовою, з особливостями живої української мови в 1491 р. Це були перші дві книжки для потреб українського населення — Октоїх та Часослов, що вийшли в друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові. Тим часом перша російська книжка в Москві вийшла через 73 роки, тобто в 1564 р. Надрукував її відомий першодрукар Іван Федоров з допомогою білоруса Мстиславця. Але Московщина в ті часи була настільки темна, що після виходу третьої книжки, люди напали й спалили друкарню й самого друкаря хотіли вбити, бо він, мовляв, був зв'язаний з нечистою силою. Але про це сьогодні російські історики не згадують. Рятуючись від небезпеки, Федоров тоді втік, разом з Мстиславцем до Білоруси, а потім переїхав до Львова, де організував нову друкарню.

*Остромирове Євангеліє — найдавніша староукраїнська кирилицька пам'ятка. Переписав її з староболгарського оригіналу київський дяк Григорій в 1056-57 pp. для новгородського посадника Остромира, що був намісником київського князя Із'яслава Ярославича. Має вона 294 аркуші. Щоб виготовити пергамент для такої книжки, треба було обробити (вичинити) не менше, ніж 150 шкур ягнят або козенят. Це дає уяву, як дорого коштували тоді книга. (YPE, том 10, стор. 417).

** Дм. Антонович. Українська культура. В-во YTTI, 1947, стор. 69.

*** Дм. Антонович. Українська культура. В-во YTTI, 1947, стор. 71.

Але в третій чверті 16 століття друкарство в Україні вже швидко розвивалось: відкривались нові друкарні у Львові, Острозі, Дермані, Почаєві, Луцьку, Крем'янці, Житомирі. В самому Києві працювало три друкарні, а найбільша з них — друкарня Києво-Печерської Лаври. Українські видання розповсюджувались по всіх східніх країнах, навіть неслов'янських, як Румунія, Угорщина, Молдавія. Не було тоді в Україні й цензурних обмежень.

Але після горезвісного Переяславського договору, з середини 17 століття Москва вже вимагала надсилати все до них на цензуру, запровадивши суворий нагляд за друкарнями, а також вимагала дотримуватись великоросійської граматики. А за непослух накладала великі штрафи, аж до покарання смертною карою. На цьому полі довго тривала завзята боротьба, але друкарство, зрештою, було так спаралізоване московською владою, що протягом років виходило лише по 2-3 книжки за рік. З цього бачимо, яке прогресивне значення для України мав Переяславський договір, як про це пишуть сучасні історики.

А вже в 1876 році прийшов знову погром на українське друковане слово. Цар Олександер II видав таємний височайний указ, яким заборонялося друкувати все, крім красною письменства. При цьому заборонялося перекладати з інших мов, а також ставити українські вистави й друкувати драматичні твори. Тоді ж було закрито низку українських культурних організацій, українську пресу, усунено з університету низку професорів. Тільки Галичина мала більше національної волі, бо була тоді під Астрією.

Рік 1905 трохи полегшив обставини в Україні, але небагато. Зате бачимо, яким розквітом забуяло українське життя з вибухом революції й утворенням української самостійної держави. Уже в 1917 р. вийшло в Україні 747 книжок, у 1918-му — 1084, але в 1919 — 665, бо з півночі в Україну вже сунула збройна московська навала.

З приходом більшовиків кількість українських видань починає зменшуватись. Так у 1920 р. українською мовою вийшло 457 книжок, а російською в Україні — 369; у 1921 українською мовою — 214, а російською — 448; у 1922 українською — 385, а російською — 927.

Розподіл паперу на республіки робила Москва, отже в її руках було все книгодрукування. Одно видавництво в Харкові, що заплянувало видати в 1933 р. 252 книжки, видало лише половину і то малими тиражами.

А щоб зломити потенціял літературного фронту в 1933-37 роках виарештовано (більшість знищено) 240 українських письменників.

Англійський науковець Альберт Пайні надрукував наукову працю Ріст і падіння Сталіна, де читаємо, що Сталін у 1934 році, не читаючи, підписав 384 списки арештованих До розстрілу. Це становить близько 4 мільйони людей, Зрозуміло, що серед них більшість було українців, бо й на засланнях українці становлять 60% всієї кількости.

В наслідок цих масових арештів серед письменників було видано таємний обіжник, де названо 5 тисяч заборонених книжок. Другим об'єктом наступу було українське шкільництво. Щоб підготувати ширший наступ русифікації, між 1933 і 1937 рр. було проведено великі чистки в шкільній мережі. За тодішніми повідомленнями радянської преси, було викинуто з учбових закладів 24 тисячі вчителів. Особливого широкого розмаху набув цей розгром українських культурних сил, так званого культурного фронту, у 1934 р., коли застрелився нарком освіти Микола Скрипник, а перед тим, побувши з Аркадієм Любченком на селі й побачивши голод, вимирання цілих сіл, покінчив самогубством Микола Хвильовий. А в 1937 році пішов шляхом самогубства і голова Рарнаркому Панас Любченко.

Ще педед цим московська влада у 1933 р. ліквідувала всі українські школи на Кубані, де було вже 240 українських шкіл, перевівши їх на російську мову викладання. Там же перевела зросійщення педагогічних технікумів в Краснодарі (обласний центр Кубані) та в столиці Полтавській, а також ліквідувала українські відділи при Краснодарському робітфаці, при Педінституті та Сільсько-господарському інституті. В самому Краснодарському робітфаці тоді навчалось на українському відділі 160 студентів.

Одночасно заарештовано й розстріляно викладачів мови та літератури в Краснодарі проф. Шалю та Семена Боклаженка, а разом з тим закрито було й український клюб в Краснодарі та українську книжкову крамницю.

У той же 1933 рік ліквідовано й українські газети: одну в Краснодарі, як додаток до російської газети Красное знамя та Червону газету в Ростові. В Краснодарі редактором додатку був комсомолець, а пізніше партієць письменник Омелько Розумієнко, а в Ростові поет Іван Луценко та письменник Іван Добровольський. Розумієнка пізніше було заарештовано. Іван Луценко мусів тікати геть далеко на північ Росії, а Добровольський опинився на Далекому Сході, звідки писав листи, що там, на Зеленому Клині, де теж були українські школи, все українське життя зліквідовано.

Ростов на Дону тоді був центром Північно-Кавказького Краю. Український відділ при обкомі партії очолював тоді член партії Федосій Чапала. Його теж було арештовано й розстріляно.

До ліквідації українізації та українських учбових та культурних організацій на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, у Ростові виходив російською мовою журнал "На подъеме", де був український відділ, журнал Кубанським шляхом, а згадувана тижнева Червона газета містила також літературні сторінки.

З письменників можна згадати І. Коржевського, Василя Очерета, Омелька Розумієнка, Івана Луценка, Спиридона Добровольського. Дехто з них є автором низки романів та повістей. Найбільше відомі стали пізніше Добровольський, Розумієнко, Луценко та Василь Очерет, що став писати під псевдом. За малими винятками, всі ті люди були репресовані, а дехто й розстріляний. Так благотворно вплинув старший брат на українське життя на Північному Кавказі.

Слідом за ліквідацією всього українського культурного життя на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, було вивезено на північ Росії населення трьох найбільших українських станиць, зокрема із станиці Полтавської, де був Педагогічний технікум та українські школи, де щороку пишно відзначали Шевченківські свята. У цій операції, як бачимо із спогадів кілишнього генерала НКВД Орлова, брало участь 12 тисяч військ НКВД. Вони оточували кільцем кожну станицю, і все населення мусіло проходити повз спеціяльну комісію НКВД.

Проти імен кожного на списку та пашпортах ставили відповідні літери: А, Б або В. Перших, переважно мужчин-козаків, відокремляли й розстріляли поблизу станиць. Тих, що з літерою Б — забрали на заслання, а третіх — на переселення на північ. їх вивезли товаровими вагонами, а тими ж самими вагонами привезено росіян та білорусів, щоб заселити спорожнілі станиці.

Деталі цього звірячого нищення людей та ліквідації українізації в станиці Полтавській розповідала авторові цих рядків дівчина з станиці Полтавської, батька якої там було розстріляно, а брат покінчив самогубством на засланні. Знаю ці деталі й від інших осіб, з якими я вчився, та від людей, що керували українізцією. До речі, під час ліквідації українізації на Кубані, на Далекому Сході та в сусідніх районах з Україною — на Вороніжчині та Курщині, — в Інституті Шевченка в Харкові була саме виставка українських видань на Кубані під гаслом Українські письменники на Кубані.