Як Москва русифікує Україну - Чуб Дмитро

Відомо також, що кілька років тому в Дніпропетровську зрусифікували оперу, приславши з Москви своїх адміністраторів і мистецьких керівників.

Та русифікація не тільки жорстока, а часом буває й кривава. Французький письменник й історик Ролянд Гошер написав і видав книжку Опозиція в УРСР, в якій поруч багатьох інших фактів розповідає один жахливи випадок, пов'язаний з протестом проти русифікації. Цю подію Р. Ґошер подає на підставі свідчень колишнього професора Харківського університету Ратгавза, який у 1962 році переїхав до Ізраїлю. У 1951 році, як свідчить професор, ще за життя Сталіна, українські студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 із них зазнало репресій: багато вислано на Сибір, а 33-ох, на підставі вироку закритого суду, розстріляно. Через 10 років після того проф. Ратгавз був у Києві й пішов відвідати ректора Київського університету. Це було 23-го травня 1961-го року. Біля університету Ратгавз побачив авта НКВД. У коридорі університету були енкаведисти, а під стінами стояв довгий ряд студентів з піднесеними догори руками. Енкаведисти перевіряли, чи на руках тих студентів немає слідів чорної фарби. Причиною того слідства, свідчить проф. Ратгавз, було те, що на стінах, на підлозі і навіть в підвалах семи будинків університету була намальована чорною фарбою цифра 33. Проф. Ратгавз вважав, що в тому малюванні мусило брати участь щонайменше сто студентів. Символ 33 появився в той час теж на стінах університету у Львові. Так студенти Києва і Львова відзначили те криваве десятиліття.

Тож і не дивно, що коли в одній технічній школі у Львові якийсь студент запитав лектора, чому він читає лекції російською мовою, адже всі слухачі українці і їм зрозуміліше, коли б виклади були українською мовою, то наступного дня КҐБ викликало батьків того студента й допитувалось, хто намовив їхнього сина ставити такі питання.

Навіть коли у Львівському університеті створився гурток прихильників української мови на чолі з професором-мовником і вони постановили розмовляти між собою лише своєю рідною мовою, то у львівській газеті появилася стаття під назвою Гнилизна, і тих студентів і професора було виключено з університету. Отакий жорстокий той московський інтернаціоналізм.

Відомо, що на цілину вивезено великі тисячі українського люду, але там не відкрили жодної української школи, не видають жодної української газети. Влада це пояснює тим, що люди самі не бажають. А коли група ініціяторів почала вживати заходи, щоб відкрити українські школи, то цих ініціяторів відразу розкидали в різні кінці Казахстану, і справа погасла.

Можна ще наводити тисячі нових прикладів з найновішої статистики в СРСР, що свідчить про заходи до тотальної русифікації. Досить сказати, що в Харкові 8 років тому було тільки 5% українських шкіл, а сьогодні вони всі переведені на російську мову. Не краще й з університетами та інститутами в Україні. Сьогодні вони майже всі цілком русифіковані. Лише в деяких ще викладають українську мову та літературу, а решта предметів викладається російською мовою. І не дивно, що учні десятирічок часто самі просять вчителів читати їм лекції російською мовою, бож до університетів та технічних вузів доводиться складати іспити російською мовою. До того ж всі установи, організації, все листування провадиться російською мовою. Нашу мову зробили непотрібною.

Для прикладу, можна згадати, як ця русифікація переводиться в життя. У 1939-40 р. в Першому Медичному Інституті в Харкові три професори викладали ще українською мовою. Це були проф. Фінкельстейн (мікробіологія), проф. Міл-лер (хемія) та лектор санітарної гігієни Анастасія Соболь. У 1941 р. Москва призначила на місце директора д-ра Ловлі, якого заарештували, Гаспар яна. Тоді ж було винесено постанову в Москві, що всі кращі інститути в республіках стають інститутами союзного значення. Тож, прибувши до Харкова й почавиш працю, Гаспар'ян по черзі викликав тих, хто ще викладав українською мовою й запропонував перейти на російську мову. Проф. Фінкельстейн попросив дати йому такий наказ у письмовій формі, але Гаспар'ян сказав, що ніякого писаного наказу він не дасть, бо це є постанова уряду. Так ліквідували там рештки викладання українською мовою.

Але якщо 15-20 років тому про окремі випадки перешкод у розповсюдженні літератури або про малі тиражі видань, про недобру мову в окремих виданнях можна було писати в газетах, то після падіння Шелеста й це заборонене.

Адже на з'їзді письменників України у присутності Шелеста письменники скаржились, що книжки видають дуже малими тиражами. Наприклад, замовлень є на 300 тисяч, а друкують ЗО тисяч. Письменники вимагали, щоб папір ділили, як хліб, на кожну людину, але Росія, протягом всіх років від часів революції, для України давала надзвичайно малу кількість. А тому й виходило, що всі видання про минуле України, про успіхи наших театрів, мистців, про героїв часів козаччини — все це друкувалося з найменшими тиражами. Наприклад, чудові спогади Миколи Садовського Мої театральні згадки, про героїчне минуле українського театру, про те, як московська влада перешкоджала, забороняла його існуванню, видали тільки 3500 примірників, хоч Максим Рильський, який написав передмову до цього видання, висловив у ній радість, що видавництво погодилося видати цю корисну книжку масовим тиражем... Спогади Богдана Тобілевича про свого батька, славного корифея українського театру Панаса Сак-саганського, видали тиражем 2 тисячі, монографію про автора опери Катерина та автора Історії Украіни-Руси М. Аркаса •— лише одну тисячу прим. Спогади артистки Софії Тобіле-вич, дружини драматурга Карпенка-Карого (Тобілевича) — 2500 примірників. Навіть збірник сильветок різних діячів українського театру, мистців, корифеїв, автором якого був сам Максим Рильський (Про мистецтво) надрукували всього півтори тисячі. Можна б згадати про книжки, тиражі яких були всього по 300-500 прим., але й цього досить для характеристики обставин.

Русифікатори України дійшли навіть до такого абсурду, що в Україні тепер не можна післати телеграми українською мовою до іншого міста чи села в Україні, тоді як з Австралії чи іншої країни можна слати телеграми латинкою, але українськими словами.

Наприкінці ще варто згадати, що русифікація України йде в парі з винародовленням нашої нації так шляхом влаштовування штучного голоду, як і триманням населення у злиденних обставинах.

Ще за царських часів приріст населення України доходив до 21% щорічно, а за переписом 1959 та 1970 рр. ці показники зменшились в Україні до 9°/о. Але пересічний приріст населення СРСР становить 16%, а в Росії 13%.

Таким чином всі ці відомості свідчать, що це не одинокі випадки, а широкий плян московського уряду швидкими темпами ліквідувати всі національні мови в СРСР, крім російської, а найперше українську, щоб створити єдиную недели-мую Россию з одною мовою, одними звичаями-

І хай не здивує читача, що тепер в Києві, Полтаві, Чернігові, Дніпропетровську та інших містах чимало батьків самі звертаються до відділів освіти чи шкільництва з проханням перевести школи на викладання російською мовою. А що у школах з рос. викладовою мовою перевагу в прийнятті до школи мають росіяни, то чимало української молоді міняє українську національність на російську, бо все життя, всі організації, установи зрусифіковано. Отже українську мову влада зробила непотрібною, і це найбільше русифікує населення. Отже зроблено дуже хитро й підло. А зовні представники влади кажуть, що у них повна національна воля: хочеш іди до української школи, хочеш — до російської. Тільки людям з українською мовою немає місця на рідній землі в урядових та інших установах.

Та ось ще новий доказ: на одному з недавніх виступів Л. Брежнєв сказав: Хто не хоче вивчити російської мови, той ставить себе поза межі нашого суспільства.

Так Москва русифікує Україну.