Фольклорні записи - ч. 2 - Олена Пчілка

Олена Пчілка

ФОЛЬКЛОРНІ ЗАПИСИ

2 частина

(Народна приповістка)

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

- Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька - що ж то за хороший птах був! Розумний який, боже!

- Угу,- каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба нітрішки.

- Ой, вороно, вороно! - промовляє знов рак.- Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була - куди іншим воронам до неї!

- Угу! - знов обережно проказує ворона.

- Ой, вороно, вороно! - таки одно править рак,- знав я й братів твоїх та сестер - що ж то за гарні та вдатні були! Сказано - хорошого роду!

- Угу! - все однаково відмовляє ворона.

- Але ж,- каже рак,- ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?

Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:

- Еге!

Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді - плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!

Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…

Їхали раз зимою пан і мужик. Пан попереду, а мужик собі окремо - в ліс по дрова.

А було дуже холодно, морозно, то обидва лаялись.

- От проклятий мороз,- каже пан, кутаючись у хутро.

- От проклятий мороз, бодай ти сказився! - каже й мужик, щулячись у старій кожушині.

А шляхом гуляли собі старий Мороз і молоденький Морозенко.

- Е,- каже Мороз,- як вони мене лають! Треба ж їх провчити! Я їх ще не так стисну, коли вони мене клянуть!.. Особливо треба провчити того мужика. Я його дошкулю не так, щоб не пащекував ще й він!

- Добре, таточку! - каже на те Морозенко.- Тільки коли ти хочеш, щоб добре провчити мужика, то краще ти йди до пана, а до мужика піду я, бо ти вже старий, у тебе сила менша, а я дужчий, то я того мужика не так проберу!

- Добре,- каже Мороз,- іди!

А сам пішов до панових саней. Як заходився старий Мороз біля подорожнього, то пан і коміра підіймав, і полами загортався, і бараницею ноги вкривав,- ні, таки дойняв лютий Мороз. Ледве-ледве пан додому добрався, аж руки й ноги поклякли, аж груди стисло!

А Морозенко подався до мужика та й собі почав його пробирать: то за комір лізе, то під поли, то дірочку в кожушині знайде. А мужик приїхав у ліс, витяг сокиру з-за пояса та як почав рубати, як почав руками махати, то й упрів. Скинув тоді кожуха, поклав геть на землю. А сам одно руба, в свитині.

- Ну, добре ж,- каже сам собі Морозенко,- ось я ж тобі так заморожу кожуха, що ти й не вдягнеш його. Ось тоді мене знатимеш!

Та й уліз у кожушину.

Мужик нарубав дров; треба вже йому додому їхати. До кожуха - коли кожух так обмерз (бо був же перед тим мокрий), що аж дубом стоїть, не можна вдягнути!

Тоді мужик як узяв дровину, як почав гатить по кожухові, щоб пом’якшав, то Мороз мерщій з кожуха втікати! Добре-таки полатав його по плечах мужик та ще й приказував:

- А, проклятий мороз, як мені кожуха зціпив! А, нема на тебе погибелі.

Та все періщить поліном, та все гатить!..

Вискочив Морозенко та мерщій од мужика далі.

Зустрівся з батьком Морозом.

- Ну,- каже старий Мороз,- я таки добре напер пана! Уже він і не лаявся далі, мовчав, бо ледве живий додому доїхав! А ти ж як там, синку, впорався з мужиком? Чи живий він зостався?

- Живий… Лихо його не візьме! - понуро відказав Морозенко. Та вже не хотів доказувати, яка йому халепа була з мужиком, тільки чухав плечі.

Був собі один чоловік. Ішов він раз лісом і побачив, що з-під великого покинутого мурашника вилізла гадюка, здорова та страшна! Вилізла, подивилась і поповзла собі далі. Одначе тому чоловіку треба було часто ходити повз те місце, і він боявся, що гадюка іншим разом буде не така милосердна і вкусить його. Через те він приніс їй молока, поставив у посудині, а сам став збоку і дивиться.

Гадюка поповзла з нори, побачила молоко, оглянулась на чоловіка і догадалася, що то він приніс; випила молоко, потім винесла тому чоловікові червінця з-під мурашника.

Після того чоловік часто носив гадюці молоко, а вона все давала йому по червінцю.

Чоловік похвалився дома, що йому отака й така дивна пригода! Тоді син його подумав: «Навіщо дожидатися, коли гадюка коли-не-коли даватиме по червінцю? Не краще ж її вбити, зруйнувати того мурашника й забрати увесь її скарб одразу?»

Отже, взяв той хлопець каменя і подався з батьком до гадючого житла. Тільки що поставили молоко, зараз гадюка виповзла і стала пить. А той хлопець зараз її - каменем по голові! Та якось-то промахнувсь, і камінь полетів далі, не вбивши гадюки. Тоді вона скочила до свого напасника і вкусила його. Ледве він прийшов додому, як тіло йому дуже спухло, і він помер.

Батькові було шкода сина, однак шкода йому було й червінців, якщо гадюка перестане їх давати. Через те він того ж дня пішов з молоком до гадюки і сказав: «Я не винен з того лихого вчинку