Дух наших традицій - Донцов Дмитро
Дмитро Донцов
ДУХ НАШИХ ТРАДИЦІЙ
Метою цієї книжки є звернути увагу наших читачів на одне з найважливіших питань сучасності. Цим питанням є – питання традиції.
Минулий вік залишив нам в спадщину критичне, якщо не зовсім вороже, відношення до наших історичних традицій. З висоти свого "поступу" і своєї "культури", поблажливо дивилося ХІХ-е століття на наше "темне середньовіччя"...
Минуле – це були щаблі, безповоротно перейдені. Кликати до повернення тих віків – означало бути реакціонером, ретроградом, взагалі людиною некультурною, а часом – і національним шкідником.
1917-ий рік в Україні мусив дещо змінити такі настрої нашої інтелігенції. Але – не дуже. Частина цієї інтелігенції викликала в пам'яті наше минуле, але сором’язливо, неначе проти волі, і завжди намагаючись налити нове вино в старі міхи; намагаючись узгодити націю – з інтернаціоналізмом, Святу Софію – з релігійним індиферентизмом, гетьманщину – з народоправством, а запорожців – з соціалізацією землі. Друга частина – не робила й тих спроб пов'язати те, чого пов'язати не можна було, вона – просто і відверто старі традиції заперечувала. А натомість висувала – для прикладу і наслідування – нові традиції ХІХ-го віку, віку Драгоманова в Україні й соціалізму.
Ті ж, хто приймали історичні наші традиції, приймали їх поверхово: захоплювалися княжою Руссю через те, що були монархічних переконань, так само мріяли і про гетьманство, роблячи з гетьманів монархів. Інші знову – шанували Січ за її "демократизм" і за те, що була це – "республіка". Ні перші, ні другі, ні треті – не є близькі автору цієї книжки.
Ставлячи питання, які традиції маємо ми взяти собі за дороговкази в історичну мандрівку, я вибрав якраз традиції нашого "темного середньовіччя", але не як прихильник тої чи іншої форми правління. Мені йшлося не про фасад минулих століть, не про напис над будівлею, не про установи ті чи інші, – лише про дух, що надихав і окрилював людей тої далекої доби. Мені йшлося про те, щоб спровокувати "сутичку", конфронтацію між двома періодами нашої історії, оскільки вони відбивалися в цілому світосприйнятті історичних акторів. Цими періодами були – минула доба аж до занепаду гетьманщини, і – той XIX вік, який спростив, скалічив, осміявши перед тим, дух попередніх віків.
Ціллю цієї статті є представити той глибокий занепад, в якому опинилася наша національна психіка минулого століття, а з другого боку, – свіжість, життєвість, міць традицій, які прийшли до XIX віку. Вказати подекуди на вічність правил їх життя, на їх невмирущу життєву мудрість, яка вже починає відроджуватися в наші часи. Вказати на необхідність покінчити раз назавжди з традиціями часів занепаду, щоб повернути до інших, до іншого життєвого "вірую".
Книжка має конспективний вигляд. По тій причині, до схеми, до плану її – можна було б написати книжку вдесятеро повнішу, в сто разів більше проілюстровану прикладами і контрприкладами.
Але коли є загальна схема, її вже не тяжко буде наповнити кожному, хто того бажає і хто має змогу це робити. Можна написати окрему книжку навіть на поодинокі теми, що підняті тут і охоплені як цілість. Може до багатьох з них ще повернусь.
Львів, 19 лютого 1938.
АВТОР
Модним у нас стало слово "традиція".
Всі пишуть про пошану традиції. Всі групи одна одну обвинувачують у тому, що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесні ліки, джерело національного відродження.
Можливо, що це так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають у голову чужі, бо не може жити ніяка людська спільнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який оберігає спільноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, не дає йому охляти.
Прив'язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викуваних в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив'язання є фундаментом нації. Але чи ті прикмети нації, які передавалися з роду в рід, витворені історією, є завжди потрібні? Чи не витворить історія в такому народі, наприклад, як жиди в Вавилоні, чи в Єгипті, які мусили коритися фараонам, прикмет невільника? І чи ці прикмети, що стали теж "традицією", варто плекати і шанувати? Чи треба приймати всі традиції гуртом, чи робити вибір між ними?
Любов до свого... Але ж вона може бути активна і пасивна. Чи ця остання гідна пошани? Можна бажати, щоб "своє, рідне" зайняло не заперечене ніким певне місце в світі... Але яке – надрядне чи підрядне? Щоб воно грало роль маяка, що світить і іншим у тьмі, чи роль – п'ятого колеса до чийогось воза? Можна прагнути добитися значення в світі отому "своєму і рідному"... Але яким шляхом? Чи те саме значення має – виблагати, вишахрувати, чи вибороти? І чи кожний з тих способів гідний того, щоб його піднести до рівня традиції, яку треба ростити і передавати нащадкам?
Справа не така проста і вимагає ясної відповіді.
Є традиції і традиції. Знана є традиція автора "Заповіту", яка деякими зворотами так нагадує слова "Марсельєзи". Її – хоч і без таланту – переклав, а далі й заспівав забутий поет середини минулого віку, Ксенофонт Климкович, що писав таке: "нас слов'яни з світа зводять" та між собою "за з'їжу руської землі гризуться". І заповідає, що "прийде Божий суд", "і час великої молитви" коли від Дніпра аж по Кавказ
"Такий відправим парастас,
Що внуки й правнуки згадають...
Хіба ж на світі мало нас?"
Оце була б одна традиція, яка – хоч не силою вислову, але думкою – цілком відповідала заповіту Шевченка.
А ось друга традиція:
"Слов'янськії землі! — наша Вкраїна
Середня сестра поміж вами:
Нікому неправди вона не вчинила
І правди бажа між сестрами.
З північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду."
А далі йдуть поклони і залицяння і вбік інших слов'ян – від автора цього "слов'янського гімну" Михайла Драгоманова... І це також традиція, хоч і суперечна Шевченковій, – бо маса нашої збаламученої інтелігенції ставить і досі на недосяжний постамент автора того "гімну", несучи його "братерсько"-плебейські вигадки в народ.
За якими ж традиціями йти?
Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити "традиції" Кисіля. Одні славлять традиції Мазепи, інші – Кочубея.
Одні проповідували, що царат – наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичною традицією. Інші знову, що "московський царизм є і українська історична святиня" та що "через те старі українські письменники, пишучи вірші на честь царизму, являлись зовсім історичними патріотами".1)
Олександр Кониський під час Кримської війни був змушений обставинами до короткої канцелярської служби в Прилуках для "матушки Росії". Цей примус так його гриз, що він писав, каючись в своїм невільнім гріху:
"Я блудний син, лукавий син,
Зневажив я свою родину,
І тяжко-соромно згадать
Про те, що я служив чужині."
Це – традиція Кониського. Деколи, цілком в дусі Драгоманова, бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєского (як одного з багатьох), який "во ім'я цієї, нашої попередньої історичною минувшиною створеної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою й правдою державі російській".2)
Кониському служба чужинцеві – варта догани, Липинському – пошани. І один і другий спираються на традиції.
Ми шануємо традиції старого Києва і його культуру. А ідеолог українського соціалізму й радикалізму, називає традиції київської Русі – традиціями "хамів і розбійників", які треба "кинути в піч", замінивши "традиціями" соціалізму.3)
За якими ж традиціями йти?
Ми шануємо традиції революції в Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася наша революційна стихія народна. Але провідники соціалізму вчать нас не довіряти тій стихії, бо це ж було "неосвідомлене українське село", яке "боялося самостійності України", бо це ж був народ, який "не розумів" високих національних ідеалів і не хотів за них боротися.4)
Є традиціоналісти, які охоче тримаються старих, консервативних, народних звичаїв – у вірі, в соціальному побуті тощо. Але є й інші "поступовці" і "демократи", які відкидали ці звичаї. Триматися якихось думок тільки "через те, що й народ держиться звісних традиційних думок"? Ці "демократи" з того сміялись. "При всім нашім демократизмі" – писали вони – "треба держатись принципів не традиційних, а наукових, поступових і ці принципи нести в народ і не понижати, або затемняти свої думки для застарілих, а то й противорічивих думок так званого народу".5) Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про "так званий народ"! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті "народні традиції" були звичайною "реакцією". "Космополіти ж (драгоманівці), ...цивілізацію ставили вище національності і вважали утилітарно кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими є багато архаїчного і просто ретроградного".6)
Тут вже просто проголошується війна національним традиціям, як чомусь "ретроградному" і "реакційному" (чисто більшовицька мова!). А тим традиціям протиставляються ідеї "поступу" і "космополітизму". Це зрештою не перешкоджає сучасним оборонцям Драгоманова, що так висміювали історичні наші традиції, заступатися за нього в ім'я вшанування... історичних традицій!
Як бачимо, різні є наші традиції, різні погляди на них. За якими ж з них іти?
Деякі земляки мають таке широке серце, так вщерть наповнене любов'ю, що наказують шанувати й одні традиції, й другі, і Кониського, й Драгоманова, й Мазепу, й Кочубея, й традиції "ретроградів"-націоналістів і традиції "поступовців"-космополітів. Гадаю, що ті, що вміють так шанувати всіх, передусім не шанують самих себе. Гадаю, що така всеохоплююча шана можлива лише в теорії, не сам-на-сам з твердою дійсністю, яка – особливо в наші часи – наказує вибирати.
Мусимо вибрати й ми. Мусимо відповісти виразно на питання, – де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних постатях маємо черпати свій заповіт, свої традиції? Чи, говорячи символічно, в Шевченка, в якого творах палахкотіла багряна заграва наших героїчних часів? Чи у Драгоманова, який ненавидів Шевченка якраз за його "фанатизм" і який став символом найбільш антигероїчного віку нашої історії, XIX століття? Символом того "космополітизму" і "поступовості", як символом соціалізму Карл Маркс, – є власне М.Драгоманов.
