Звичайна прогулянка - Корепанов Олексій

Фантастична повість

Уночі чи вранці, – зараз не збагну, – мені скляним оком підморгнув тролейбус, я – йому. Мордою квадратною сутінки розтовк, мікрофоном пробурчав щось гордо, та й пішов.

Неправда. Все це було не зовсім так. Втім, викривлення фактів (в інтересах того ж таки читача) – то не найгірше з усього, що відбувається в континуумі.

Кон-ти-ну-ум. Смачне слово. Опукле, тверде, поважне. Можна сказати, зарозуміле. Бундючне. Так-так, саме – бундючне. Надимається від гордощів за свою неординарність і поглядає зверхньо на всі боки – чи всі дивляться віддано, чи всі тремтять?

Кон-ти-ну-ум. А тільки й того, що якісь там зовсім необов'язкові виміри.

Взагалі, якщо говорити... А якщо не говорити? Так, краще не говорити. Не потопати в трясовині слів.

Тролейбус напівсонно завмер біля замкненої сірої будки для продажу квитків і, щоб збадьоритися, поблимав світлом у круглих скляних очках. Брязнули, відчиняючись, двері. Гордо буркнув мікрофон. Саме гордо і саме буркнув. Він увійшов до змерзлого після недовгого деповського сну салону, сів біля вікна. І тролейбус вирушив у дорогу.

Куди саме – пояснювати не будемо, бо нема нічого гіршого від пояснень. Спробуємо якось обійтися без них. Поїхав собі чоловік – то й поїхав. Тим більше, поки ми розмірковуємо, він уже приїхав туди, куди йому було потрібно, і вийшов. Вийшов – і оглядівся.

Тепер стало цілком зрозуміло, що в навколишній природі наступає саме ранок, а не вечір, бо згасло бліде світло довгошиїх штучних ліхтарів, і за будинками мав незабаром з'явитися денний, природний ліхтар, тобто сонце. Він закурив і Поволі пішов асфальтованою доріжкою до однакових п'ятиповерхових будинків. Вночі було нижче нуля за Цельсієм, тому асфальт укрив тоненький шар льоду і підошви ледь ковзали. Лід нетерпляче дожидався денного потепління, щоб розтанути і влитись у природний кругообіг.

Він ковзав по доріжці, і ніхто його не наздоганяв, і ніхто не йшов йому назустріч. Ранок був суботній і надто ранній, багато хто ще спав. Щоправда, власники собак уже повиводили своїх вихованців на прогулянку. Один такий вихованець вимчав на доріжку з ближніх кущів, заковзав усіма чотирма кошлатими лапами по ранішньому льодку, що поривався до природного кругообігу, висолопив від щастя язика й галопом помчав до пісочниць.

Днина обіцяла бути погожою. Він увійшов до під'їзду й почав підніматися сходами. Стіни під'їзду були покриті до половини темно-зеленою фарбою, а вище – на побіленій частині – нашкрябано було різні написи. Вони являли собою лаконічні інформаційні повідомлення або, скажімо, малі посилки силогізму з чітко визначеним суб'єктом і предикатом судження. Один із написів понад сходами, що вели на площадку третього поверху, змусив його зупинитися.

"Валька – дурепа" – безапеляційно проголошували руни. Нижче зазначено підпис: "Екклезіаст".

Може бути, що Екклезіаст справді повідав щось подібне до цього в якомусь там апокрифі. Може бути, що й проголосив. Бо ж проголосив Ісус перед смертю: "Ви всі – придурки!" – тільки це зволили пропустити повз вуха й ніяк не відобразити в євангельських текстах. Звучав цей вираз дуже вже негарно. Непоштиво.

Він подзвонив біля дверей і став чекати наслідків. Двері були оббиті коричневим дерматином на підкладці, тож були досить пухкі на вигляд, продірявлені "очком" і спіймані в тенета сіті обліку двома жовтими цифрами з магазину "Тисяча дрібниць". За дверима не чути було ані звуку.

Сама ідея споруджувати перепону біля входу до житла мала дві мети: збереження тепла і захист від небажаних гостей. Котра з них первинна, а котра вторинна – сказати важко. Можливо, вони з'явилися водночас, хоча це ніким не доведено. Як, власне, й протилежне. Ідея перепони біля входу до житла могла виникнути в наших пращурів під час споглядання неба, тобто атмосфери закритих дверей, що перешкоджають вторгненню космосу на планету. Але з таким самим успіхом вона могла й не виникнути, бо у пращурів навряд чи був час, а то й здатність обмірковувати такі речі. Хоча хто його знає, що вони там обмірковували? Може, додумалися й до ідеї континуума, і до Ілема, і до можливості (але не конечної потреби) розумного життя в інших світах, і до законів діалектики, тільки потім усе позабували, оскільки писемність іще не з'явилася, а переказувати з покоління в покоління міркування про такі абстрактні речі не було сенсу. Хоча хто знає... Може "піфагорові штани", формула Ейнштейна і закон Бойля-Маріотта з'явилися не як наслідок роздумів індивидів, котрі сповістили якось усьому світу, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи, що енергія – це m, помножене на с2 і таке інше, а були закладені в їхній генетичній пам'яті. Хто знає...

Він ще раз натиснув на дзвоник. Крізь дерматин з підкладкою просочилося мелодійне дзеленчання. За дверима ніяк не реагували.

У під'їзді стояла тиша. Відносна тиша, бо в трубах парового опалення обурено сичала вода; десь угорі чи внизу раптом загудів чи то пилосос, чи то випромінювач антиматерії і жіночий голос віддалік виразно прогорлав: "Відійди від холодильника, паскудо!"

Він задумливо потер підборіддя, посіпав шнурки на куртці й штовхнув двері.

Як правило, за будь-якими дверима на нас щось чатує. Несподіванка, щастя, неприємність, зустріч, телевізор, бесіда, сварка, поцілунок, сіцілійський захист, ляпас з правого чи з лівого боку, прочуханка, зрештою – склянка чаю. Ще одне припущення на додаток до тих, що були висловлені попереду: перепона біля входу до житла споруджена для того, щоб за нею на нас щось чекало. Гарне чи погане. В гіршому випадку – нейтральне. Все залежить від безлічі факторів, перераховувати які немає ні можливості, ні – а це найголовніше – бажання.

А що ж чекало за цими дверима?

За дверима був передпокій, дзеркало на стіні, вішалка, телефон на поличці, щітки для взуття та одягу та інший дріб'язок.

Він перетнув передпокій і зазирнув до кімнати. На дивані лежала відкрита книжка синьою обкладинкою догори, проте на обкладинці не було назви. На столі стояла чашка. Над нею підіймалася пара, але чашка була порожня. Шафа була повнісінька книжок, але на них так само не було написано ні їхніх авторів, ні їхніх назв. На підлозі коло крісла лежав зошит, і він уже знав, що сторінки його були чисті. В кімнаті була іще кришталева ваза без квітів і багато інших безликих речей, котрі чи то існували насправді, чи то робили вигляд, що існують. А деякі, можливо, навіть і не робили вигляду. Не завдавали собі зайвого клопоту.

А в чому, власне, різниця між існуванням і начебто існуванням? Адже в цьому випадку все відносне, все залежить від досвіду, настрою, пори року й часу доби, температури, атмосферного тиску й сонячної активності. Власне, головне – від уявлення. Від уявлення.

Можливо, це була уявлювана кімната. Уявлювана квартира. Уявлюваний тролейбус. Можливо.

Він походив трохи по кімнаті, зачіпаючи та переставляючи існуючі, ті, що здаються існуючими, і навіть ті, що не здаються існуючими, речі, закрив книжку з чистими сторінками, що лежала на дивані, і поставив її до шафи, поправив на стіні гравюру, що нічого не зображувала, і підійшов до вікна.

З вікна до кімнати падало світло, проте за вікном нічого не було. Так, сіра порожнеча. Щоправда, незабаром у порожнечі з'явилося двоє людей (чи нелюдей, кому як зручніше), проте вони пройшли собі на рівні його очей з правого боку в лівий і зникли. Може, вони йшли до тролейбусної зупинки. А може, на прогулянку серед кілець Сатурна. По диску Керра. По його краєчку. Щоб погуляти в часі собі на втіху.

А гарно було б погуляти в часі.

Він, напевне, довго стояв би біля вікна, роздивляючись порожнечу, але в передпокої задзеленькотів телефон, задзеленькотів не мелодійно, як нещодавно дзвоник, а вимогливо, настійливо, нетерпляче, начебто мав на це якесь право.

Він трохи зачекав, проте в цій квартирі, очевидно, ні на які дзвоники не озивалися. Телефон тіпався в істериці.

Він перетнув кімнату, на ходу підштовхнувши рукою велику стрілку настінного годинника без циферблата, взяв трубку і обережно підніс до вуха.

– Слухаю.

– Прогулянки в часі неможливі, – діловито сповістила трубка трохи хрипким, хоч і не позбавленим приємності голосом. Дзвонили, мабуть, здалеку, бо у трубці щось потріскувало і голос звучав не дуже розбірливо. – А втім, не зовсім, – трохи подумавши, додав голос.

– Я знаю, – відповів він і поклав трубку.

Він знав, що передбачалася відповідь про невичерпні можливості уяви, про найкращу машину часу, завдяки якій можна водночас перебувати і в майбутньому і в минулому. І, звісно, в сьогоденні.

До речі, такий парадокс: якщо зустрінуться Вчорашній, Сьогоднішній та Завтрашній і добряче посваряться, а тоді Завтрашній уб'є Вчорашнього – Сьогоднішній залишиться. І якщо Вчорашній уб'є Сьогоднішнього – Завтрашній залишиться, хоча це й здається невірогідним. І хоч які варіанти розглядай, а завжди одна з трьох, так би мовити, іпостасей залишиться неушкодженою. Неймовірно? Але ж парадокс на те й парадокс, щоб здаватися неймовірним. Здаватися. Не вірите – спробуйте. А це ж поки що на рівні арифметики.

Іти звідси йому не хотілося, хоча треба було йти, бо за спиною, в кімнаті, з легким шарудінням відбувалися якісь метаморфози, і хто знає, чим усе це могло скінчитися. Розшукуй тоді дорогу, чіпляючись за хвости супутних комет!

Він повагом поправив шарф, застебнув куртку і, не озираючись, вийшов у передпокій.

У передпокої все якось дивно змінилося. Стеля втекла вгору, стіни розсунулися, поличку з сірим телефоном ледь видно було на обрії, дзеркало, наче далека зірка, відбивало ранішнє світло, а вішалка висіла десь угорі, наче непізнаний літаючий об'єкт.

До речі, непізнані літаючі об'єкти ми не можемо пізнати не тому, що це зробити неможливо, а тому, що ми не хочемо їх пізнавати. Погодьтеся, адже нудно жити в світі без таємниць. І навіть якщо кінець кінцем одні з них будуть твердо ідентифіковані як кулі-зонди, інші – як частини наших космічних апаратів, що згорають в атмосфері, треті – як кульові блискавки, а четверті – як хмари, однаково завжди знайдеться хоча б один НЛО, який зостанеться загадковим. Інакше не можна. Інакше буде надто сумно.

Можливо, передпокій був такий самий, просто він сприймав його інакше.