Голий ювілей - Кононенко Євгенія

Сімома подвійними буквами Він влаштував сім земель,

сім небес, сім днів, сім континентів і сім морів, сім річок і сім

пустель, сім тижнів (від Пасхи до Трійці), і посеред них був Його

Священний Палац. Сім років складають цикл, і сьомий рік — рік

звільнення, а після семи років звільнення — Ювілей. З цієї причини

Бог любить сімку більше, ніж будь-яку іншу річ під небесами.

Сефер Єцира

Досвід її життя ніяк не сприяв тому, щоби вона бодай якоюсь мірою захопилася нумерологією. Круглі дати завжди підводили, несподівану радість приносили якісь випадкові числа.

Вона була переконана: всі властивості надали числам люди, а числа як такі нічого в собі не містять. І отой самий ювілей, оте число п’ятдесят, яке чи то люблять, чи то не люблять, але ніяк не може не враховувати ніхто з тих, хто послуговується десятеричною системою числення, воно також штучне.

Невігласи іменують ювілеєм усе, що ділиться на п’ять.

Тоді як справжній давньоєврейський ювілей — це те, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей — це тільки п’ятдесят. І потім сто, сто п’ятдесят, двісті, двісті п’ятдесят… Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживають до другого, задоволення вони від того мають іще менше, ніж від першого.

Але й перший ювілей має особливий сенс, якщо надавати великого значення семи й семи разам по сім… А чи було десятеричне числення в часи написання Сефер Єцири? Ото питання!

Як повідомляють мудрі книжки, — раз на 50 років рабо— власники-юдеї відпускали на волю рабів. Але, якщо не виходи ти на рівень великого знання, лишатися в колі повсякденності, то в житті сучасних громадян число 50, коли воно стосується людського віку, має якийсь варварсько-сакральний сенс, позбутися магії якого майже неможливо. П’ятдесят років треба неодмінно святкувати. Святкувати гучно, п’яно, із залученням великих грошей, які рекомендується починати відкладати, тільки-но тобі виповнилося сорок вісім. А то й раніше. Інакше ти просто не шануєш усіх, хто добре ставиться до тебе. Тих, хто готовий щиросердно тебе привітати. Тих, хто готовий подарувати тобі дорогу й непотрібну річ. Тих, хто також готується гуляти свій ювілей, і тебе вже внесено до списку запрошених. Їй пригадалося, як вона ще малою дівчинкою була з мамою на першому в своєму житті п’ятдесятиріччі, що його гуляла тітка Марія, їхня далека родичка. Було дуже багато гостей, раніше вона не бачила, щоб до малометражної квартири вминалося стільки люду. Було дуже багато всіляких наїдків.

Але запам’яталися не люди й не ковбаси, а величезне декольте ювілярки і те, як вона весь час легко вимовляла погані слова.

Ті, за які вчительки викликали до школи мам маленьких лихословів і погрожували виключенням із піонерів, тодішнім аналогом вічних пекельних мук.

— Ти, Маріє, стежила б за мовою, тут діти!

— А що тут такого? Час біжить швидко! Дитині скоро й самій буде п’ятдесят! — відповідала п’яна тітка Марія. Мама й не знала, як прокоментувати дитині тітчину лексику. Одначе не забрала маленької дочки з нечестивого свята, де лисі череваті дядьки піднімали чарки за те, аби перестиглій іменинниці й надалі було з ким скакати і в гречку, і в кукурудзу, а та гучно реготала, ніби її лоскотали під пахвами.

Час і справді біжить неймовірно швидко. Сім сімок, що їх так полюбляє Бог, промайнули, як сім тижнів. Жах ювілею прийшов і став під дверима її оселі, як міліціянт із кайданками. Що робити? Продавати старе авто хворого чоловіка, аби добряче напоїти кілька десятків жадібних до гульні й наїдків перестарків, щоб і вони, дійшовши до потрібної стадії сп’яніння, піднімали чарки за її хмільний і стиглий жіночий полудень, себто за стегна, на яких тріскають усі колготи, за відсутність талії, за живіт, що його не годна замаскувати жодна "грація"?

— А ти зорганізуй собі глибше декольте! Це дуже відвертає чоловічі очі від талії, якої нема! — порадила їй від щирого серця її шкільна подруга Олена, яку вона нещодавно зустріла просто на порозі свого університету. Вони з нею давно не бачилися. Коли хтось, кого знаєш віддавна, весь час перед очима, то його/її вікові зміни перебігають не так кричуще.

Олена корчить із себе стильну пані, в неї коса спідниця із золотими торочками, розстебнутий кожух посеред зими, рясне намисто в глибокому декольте, хустка, що невідомо як тримається на одному плечі. На животі — широкий пояс із металевими бляхами, певне, покликаний маскувати катастрофічне наближення талії до стегон.

— У тебе ще є місячні? — питає Олена, і вони гучно регочуть на всю вулицю. Згадують, як незліченну кількість років тому замикались у кабінці шкільного туалету, і та, в якої почалося раніше, демонструвала ще не проініційованій, що воно таке.

— А зараз нібито продовжили, — відсміявшись, каже одна з клімактеричок.

— Що продовжили?

— Жіночий вік.

— Хто продовжив?

— Мені моя дочка написала з Німеччини, що в останні роки продовжили.

— Дочка тебе повідомила. А хто продовжив? — регоче Олена.

— Не знаю. Природа продовжила. Суспільство.

— Чи Бог.

— Може, й Він.

Колись вони з Оленою та з Нінкою, ще однією їхньою однокласницею, кілька років поспіль святкували колективні дні народження, оскільки народилися в один місяць.

— Може, й зараз скооперуємося?

— Борони Боже! Я думаю, як би взагалі уникнути цього!

— Ти геть розум втратила? — Олена сповнена панічного жаху. — Ти хочеш не дожити до п’ятдесяти п’яти? Цей ювілей треба неодмінно святкувати!

— Хто сказав?

— Бог! Бог велів!

— А де це записано? На яких скрижалях? Десять заповідей не містять наказу святкувати ювілей.

— От єзуїтка! Відразу видно, що пишеш книги та береш участь у "круглих столах" на телебаченні! На все в неї є відповідь! А Нінка, до речі, вже замовила п’ятсот троянд до свого ювілею! — І куди вона їх планує встромляти?

— Не твоє діло! — в Олени з’являється несподівана агресія, ніби її дуже образили.

— Валеріє Миронівно! На факс ректорату прийшов лист для вас! — озивається до неї секретарка ректора, яка поспішає з обідньої перерви. — Іди, Миронівно! Читай свій лист!

Найкращі подарунки завжди робить доля. Прийшло за — прошення на двотижневий семінар із технологій індивідуального лідерства. Вона надсилала тези вже давно, і от її запросили. І саме на ті дні, коли… Отже, проблема святку— вання ювілею в стінах УГС (університету гуманітарних стратегій), де вона завідує кафедрою постмодерної толерантності, відпадає. Бо вже готова була йти до ректора, брати відпустку на два тижні, але все відкладала слизький візит. Адже ректор не міг збагнути, як можна не гуляти того, чого не гуляти не можна. А тут цей семінар. Звісно ж, тут ректор не відмовить.

У ректора в кабінеті кілька людей. Обговорюється неймовірно важливе питання: треба догодити спонсорам і провести конкурс "міс викладачка". Студентських мало не щомісячних конкурсів краси їм замало, треба ще й втягти в цю срамоту молодих викладачок. Валерія радіє, що вийшла з відповідної вікової категорії. Але її вже ввели в журі оцінити якщо не сексуальність, то культуру одягу претенденток.

— Я пропоную не мучитися і призначити "міс" Олю Рачковську, — каже Валерія, називаючи найвищу на зріст викладачку, переможницю міського конкурсу "міс ноги" кількарічної давнини. Але її дотеп не сприймається.

— Та куди її, — вигукує Троня, Трохим Миколайович, молодий викладач кафедри новітніх форм ефективного лідерства, — вона ж стара, як добре вино! Їй сорок! Жінок старше тридцяти п’яти взагалі варто відстрілювати!

Це вимовлено так щиро, так безпосередньо, що навіть толерантна Валерія, яка зазвичай перетравлює все, відчуває, як здіймається хвиля обурення в тих її глибинах, які вже давно ніхто не міг скаламутити. Всі присутні в ректорсько— му кабінеті відчувають, що молодий викладач бовкнув щось не те.

— Відстрілювати? Почнімо з вашої матері?

— Ой, вибачте, заради Бога, Валеріє Миронівно! — так само щиро перепрошує прихильник радикальних заходів збереження жіночої краси на земній кулі. — Я вас настільки шаную, аж забув, що ви — жінка.

— Дякую! Таких компліментів мені ще не робили!

Валерія ненавидить компліменти:

— Що вам/тобі потрібно від мене? — завжди уриває вона чиюсь фразу, коли хтось намагається сказати, що в неї сьо — го дні чудова нова зачіска, неймовірний новий светр або вся вона така неймовірна. Компліменти доречні в ліжку. Але саме там чоловікам відбирає мову. Вони наче ковтають язики, хоча всі пам’ятки з успішного сексу починаються з банальної до ідіотизму фрази про те, що жінка любить вухами. А особливо сердечні слова берегтиме в пам’яті, скільки житиме.

А поза альковом Валерія щиро ненавидить компліменти. Але ж скільки жінок насолоджувалися б і її посадою з великою кількістю підлеглих, і компліментами з уст залежних чоловіків! А також можливістю помститися за недолугий чи то комплімент, чи то особливого роду кривду з боку цього молодого нахаби. Її статус у цій організації дав би їй можливість зацькувати його та змусити піти з посади з доброю платнею. Та Валерія Миронівна не стала з’ясовувати у завідувача тої кафедри, де викладає Троня, наскільки сильні позиції у хлопця в їхньому університеті, де стільки молодих ідіотів охоче платять великі гроші за імітацію навчання. Нехай собі живе! Автомата до рук для відстрілу жінок старше тридцяти п’яти, коли на їхніх боках починають вимальовуватися перші сальні нерівномірності, він, будемо сподіватися, не отримає. Та й кримінальний кодекс напевно знає. Але щоразу, коли вони зустрічаються в коридорі університету, Троня підкреслено чемно вітається з нею, а Валерія щоразу відчуває під одягом свої зони зайвої ваги, що викликає потяг пустити собі кулю в скроню власноруч, без допомоги Троні… Тільки де взяти револьвер? У чоловіка є мисливська рушниця. Але стрілятися з рушниці нелегко.

Можна відстрелити когось, хто буде поряд, а не себе…

Тіло, тіло, жіноче тіло. Жінка — це тіло, чоловік — це дух.

Хоча який, в дідька, дух, чоловік — це гаманець. Жінка має бути гарною і молодою, а чоловік має бути яким завгодно, аби при грошах. Її чоловік, нині старий і хворий, колись на початку засліпив її — чого правду ховати? — не лише манерами й досвідом, а й щедрими подарунками, яких не могли робити молоді хлопці.