Махно і махнівці. Вражіння очевидця - Ірчан Мирослав

Ірчан Мирослав

_____________________________________________

МАХНО І МАХНІВЦІ. ВРАЖІННЯ ОЧЕВИДЦЯ

Ніч 13. вересня 1919 року. Місяць своїм сяйвом облив степ як море широкий, як небо безкраїй. Ніде ні деревинки, ні ліса. Тільки копи збіжа чорніють по полі, як стежі, по ждуть мовчазно ворога. Широкою степовою дорогою посувається повільне військо. Це Усусуси. Йдуть на Умань. Попереду кіннота зі своїм славним ком. Льоньом. За нею піхота з сотником Московським, а за ними тяжкі пушки та довгі обози. Доходила північ. Похід пристанув. Перед містом, що заховалося перед степом в балці. Кіннота поїхала на розвідку. Місто вимерло ніби зачароване. Ніде живої душі, ніде промінчика світла. Якось лячно в ньому. Довгі, дивоглядні тіни, що падуть при світлі місяця від дерев та домів, пригадують страшних великанів або костисті примари з казок.

На передмістях того міста розташувалася армія Махна. Мимовільно кождий призадумався на цю вістку. Про Махнівців знаємо з часописів. Вони люди страшні, безпощадні. Саме нам довелося стрінутися тепер з ними. І Усусуси тихцем наближались до них…

На другий день Махнівці перші прийшли до нас. Було їх кількох. Ми дивилися на них, як на людей з другого світа. Їх обличчя чорні в очах вогонь, на голові буйне волося. Одягнені ріжнородно. З нами воювати не думають. Воюють тільки з Денікінцями, або як вони їх називають: "кадетами". Довго росказували нам про свої переживання, про своє життя й армію. Зацікявлений тим, спитав я одного визначнійшого Махнівця, чи не мігби я відвідати їх штаб — як письменник, що шукає вражінь. Він згодився і сказав, що прийде по мене. Від того дня ждав я нетерпеливо і діждатися не міг. Аж в суботу 20. вересня 1919. зявився ожиданий повстанець і заявив мені, що він готовий до відїзду. Я був радий. Та небаром, признаюся, радість моя перемінилася в нервовий острах. Лєґендарні оповідання про Махнівців, як страшних і безпощадних людей пригадалися мені… Та не було ради. Я узброївся, накинув плащ і сів з повстанцем на повозку. В наших ногах лежав легкий американський скоростріл, готовий до стріляння. Здорові прудкі коні гнали як вихор широким степом, по якому дув осінний вітер. Курява дусила нас і сліпила очі. Говорити було неможливо. Я вспів тільки ще раз підчеркнути, що їду до їх штабу як письменик-літописець, щоби зібрати матеріяли до історії. Ми оминали села і гналися дальше. Перед нами було 25 верств дороги. Кождої хвилі могли ми стрінутися з денікінськими стежами, бо терен цей був вже за нашим правильним фронтом. Мій товариш присадкуватий, з ясними кучерями і строгим обличчям, в рудій шапці з синім дном та в чорнім жупані і шараварах, сидів мовчки біля мене. Раз тільки витягнув ізза червоного пояса пістоль і оглянув старанно. За дві години ми вїхали в село Т., де стояв їх штаб. Обличчя моє облите потом і замазане порохом виглядало тепер так, як в мого товариша кожного дня.

Перед хатами крутилися селяне та бавилися діти. Махновців я не бачив. Аж біля одної хати доглянув я кількох людей у військовім одінню. Стояли біля воріт і гуторили. В чорних сорочках, з відкритими грудьми. До хати прямувало бягато дротів. Це телєфонічна осередня їх штабу. Повозка задержалася перед школою. Мій товариш схватився жваво, я за ним. Ми увійшли в простору салю. В салі на лавках та столиках сиділо кількадесять людей. Деякі з них попідпирали голови руками. В ииших спочивав вказуючий палець на чолі. Ще инші сиділи зігнені в двоє і мовчали. У всіх обличчя строгі. На нас ніхто не звернув уваги. Аж мій товариш своїм дужим голосом представив мене: "Цей хлопець цікавиться історією! Приїхав до нас, поглянути на наше життя". По цій рекомендації я поклонився. Всі відповіли на мій поклін. А я йшов до кожного і подавав руку. Її стискали кремезні, чорні руки повстанців, часом без кількох пальців, часом волохаті. Щось дивного овіяло мене. Видалося мені що я забрив у якесь підземелля і попав в зачарований край. Переді мною сиділи грізні постаті в чорних, сивих та червоних шапках, з розкудовченим волоссям, темними обличчями, розхрістаним одінням…

— Щоб добре пізнати нас — почав хтось з кута здоровим голосом  — то треба, щоб ви товаришу пожили між нами довший час…

— О так! Це щось чудового, чудового! — прощебетав жіночий голос біля стола.

— Я хотівби тільки пізнати вашу організацію та записати вашу історію (відповів я здається дрожачим голосом). Від початку війни занимаюся цим.

— Річ гарна, почав оден зних ломаною українською мовою. Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила яро нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого иншого. — А ви Галичане воювали з Ляхами? — спитав високий, здоровий салдат, з довгими ясними вусами.

Я коротко переказав нашу війну в Галичині.

— Нічого злого — відповів той самий. Як проженемо з України кадетів, то підемо й на Поляків. Я сам Поляк, з царства польського… (Читач може собі представити моє здивування).

Почалася балачка. Про сучасне воєнне положення, про політичне становище України, про Галичину, про галицьку армію. Особливо гарно виказувалися Махнівці про Усусусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрівська та Єлисавету. На жаль, самого "батька Махна" не було. Виїхав на фронт. Мій товариш подорожі повів мене в другу кімнату і почав росказувати історію Махнівщини, яку в скороченню тут подаю:

Група Махна ше від осени 1918 р. оперує на Правобережжі. В 1917 р. підчас революції повернувся з каторги Нестор Іванович Махно в рідне село Гуляйполе Олександрівського повіту і тут зараз заснував партію "анархістів". Членів в партії було трийцять. Самого Махна, що був засланий за політичний злочин як гімназіст 6 кляси на каторгу, зробило девятьлітне каторжне життя анархістом. Він постановив нищити і непризнавати ніколи ніякого правительства, що диктує народові свою волю. Народ повинен правити сам собою через вибраних до цього людей. Партія гуляйпільських "анархістів" працювала аж до приходу Німців на Україну досить явно, та тепер мусіла уже ховатися. Річ ясна, що не були це ніякі анархісти. Махно сам виїхав з малим відділом через Таганрог і Ростів на Царицинський фронт, щоби битися з більшовиками. Та тут московські монархісти хотіли його арештувати як анархіста, тому він повернувся з товаришами у рідні сторони і оселився в Дібровськім лісі біля села Більшої Михайлівки в Олександр. повіті. З цього ліса нападав Махно на німецькі відділи і роззброював їх. Вістка про ці напади рознеслася по всій губернії і в Дібровський ліс подались ватагами всякі незадоволені та покривджені люде. Махно розпоряджав покищо відділом, що складався з 200 узброєних повстанців. Німці кілька разів атакували Махна, але все безуспішно. В лісі, що займає 2000 десятин, Махнівці знали кожну стежечку, нападали їх, відбирали зброю і вирізували. Ватага Махна зростала з кождим днем. В останніх днях жовтня 1918 р. Махнівці очистили від Німців весь Олександрівський повіт і частину Маріюпільського, причім здобули від них кілька гармат і скорострілів. Рівних відвагою у ватазі було двох: Махно і Щусь. Повстанці вибрали своїм вождом Махна, тому що був більше освічений чим Щусь. 19. лютого (ст. ст.) 1919 р. м. Олександрівськ заняли московські більшовики і зараз же скликали селянсько-робітничий зїзд. "Гуляйпільська анархія" (як називали тоді Махнівський рух) почала працювати. Вислідом цеї праці була рішуча постанова селян і робітників, які на зїзді не признали більшовицької влади, тільки опираючись на військах повстанців, оснували "Виконавчий повітовий комітет селянсько-робітничих рад", себто рід свого правительства. Більшовики були безрадні. Напирали на них добровольці і в нутрі краю мали збунтовану масу. Спершу старалися при помочі своїх агітаторів розложити повстанську армію, що числила тоді 30 тисяч штиків! Та повстанці вилапують більшовицьких агітаторів і вбивають, або найрадше кидають з височезного мосту на Кичкасі в Дніпро. Рівночасно повстанці бються з добровольцями, а також виступили збройно проти військ Директорії тому, що земельний закон Директорії дозволяв набувати селянам найвище 40 десятин землі за викупом. Махнівці стоять на становищі, що вся земля поміщиків переходить даром на власність селян. В двох битвах під Синельниковом і Катеринославом розбили вони війська Директорії, а самі подалися всею силою проти добровольців. За цей час в с. Гуляйполі відбулися три прифронтові військові зїзди, які ухвалили відділитися зовсім від московського диктаторства. Більшовицьке правительство 16. 9. ц. р. оголосило Махна поза законом і візвало, щоб військо його здалося зі всім майном їм. Тоді Махно зложив командування, а за ним 20 тисяч повстанців розійшлося по селах, решта перейшла до більшовиків. Сам Махно заховався в економії Вельмаса біля Олександрівська.

Довго скучав. По кількох тижнях скликає "братів", відправляється між більшовицькі частині в с. Томаківку і перетягає їх на свою сторону (це були ті частини, що підчас розлому махн. армії перейшли були до більшовиків). Спершу задумують Махнівці окопатися на Хортиці і навіть розпочали були вже роботу, але вкінці покидають цю думку, оставляють у Великім Лузі та на Хортиці одну свою частину, а самі подаються проти більшовиків. Більшовики покидають фронт проти добровольців і йдуть за ними. Біля ст. Сохвіївки прийшло до бою, в якому Махнівці розгромили більшовиків. На 5 годин захоплюють м. Єлисавет, вибивають більш. залогу, набирають муніції і в с. Компаніївці лучаться з військами отамана Григоріїва проти більшовиків. Григоріїв людина освічена, хоробра і добре вишколена у воєнній штуц. Його обози тягнули воли, а навіть сам він їздив ними. Григоріївці це були добрі козаки, переважно національно свідомі Українці, старшин мали освічених. Разом з Махнівцями розбивають кілька разів більшовиків (під Шестаківкою, Трепівкою і т. д.). 27. липня (ст. ст.) в с. Сентово відбулася воєнна нарада обох таборів. Махнівці були за тим, щоби йти на захід і лучитися з військами Директорії, Григоріївці, щоби остатися і дожидати Деніківців та покищо враз з ними бити більшовиків. На другий день відбулася "чорна рада" в присутности війська і селян на площі в томуж селі.