Хома з серцем і Хома без серця - Франко Іван

І

Раз якось у двох різних селах Східної Галичини, але одного й того самого року, одного й того самого дня, а власне в провідну, або так звану томину, неділю вродилися два хлопчики. Отим-то обох їх охрещено іменем Хома.

Їх святий патрон, апостол Тома, був ласкав на них обох і показав на них великі чуда. Вони не повмирали ані від простуди, хоч малими дітьми бігали босо по снігу, ані від сонячного удару, хоч бігали голі по сонячній спеці і не раз спали з відкритими головками під палючим літнім сонцем, ані на різачку, хоч літом день у день напихали собі животики недозрілими овочами, ані на задавлячку, ані на голодний тиф, хоч зимою жили не раз моченим бобом та вівсяним ощипком із дурійкою, ані на жодну з тих 77 язв, що ненастанно, зимою й літом, обсаджують хлопську хату. Се певно було велике чудо.

Але святий Тома показав іще більші чудеса на своїх малих тезках: вони попали до шкіл, училися пильно, перегризлися сяк-не-так крізь тисячні противності та перешкоди, які руському хлопському синові завалюють навіть найпростішу і найрівнішу дорогу до сонячної сторони життя, і дісталися нарешті на університет. Та святий Тома і тут не випустив їх із-під своєї опіки; вони не зробилися безхарактерними, як не один із тих суб’єктів, що видобувся з безодні вбожества, зробилися острі на язик, правдомовні, зарозумілі й невірні, як сам їх святий патрон.

Аж тут, на університеті, вони й зустрілися. Се сталося при досить дивоглядній нагоді.

Було се вполудне, коли студенти виходили з університетських авдиторій, а запізнені п’яниці з шинків, аби плентатися додому. Один із тих веселих сватків вийшов із молитви до скляного бога в такім неприкаянім стані, що, скоро лиш опинився на вулиці і його обвіяло тепле, свіже повітря, зараз ударив крепкий поклін до землі і не міг уже потім піднятися на ноги, але, пильно слухаючи чмелів, переривав се заняття лише беззв’язними відривками якогось монологу.

— А я тобі кажу, куме Блажею... кроть твою мать за ногу... жінка має рацію... що забагато, того й свині... чи то чесно, чи то подобно, як чоловік отак уп’єся?

Досить значна купка студентів обступила сю жертву надмірної інспірації і в веселім настрої духу хапали обривки її моральних рефлексій. Серед тої купки здибалися припадково й оба Хоми, що досі ще не були знайомі з собою.

Перший Хома з затурбованим лицем нахилився зараз над п’яним і силкувався підвести його на ноги.

— А ви що робите? — запитав другий Хома.

— Прошу вас, допоможіть мені,— благав перший. — Адже ж бачите, бідний чоловік не може встати. Надлетить фіакер і переїде його. Або поліціянт надійде та й арештує його.

— Що ж, се, може, було б і найрозумніше. Думаю, що було, б ліпше лишити його тут у спокої і зараз-таки покликати поліціянта. Найкраще я сам і зроблю се.

І він пустився йти.

— Але ж, прошу вас,— благав перший Хома. — Що ви вигадуєте? Се ж, може, бідний робітник, його арештують і пару день передержуть узаперті, а його сім’я тим часом буде гинути з голоду. Треба ж мати серце. Се ж безсердечно зараз кликати поліцію.

— Е, що там! — відповів другий Хома.— Бідні робітники не мають звичаю впиватися отак у робучий день, а втім...

Він перервав свої докази і пішов вулицею, шукаючи поліціянта. А що в Галичині поліціянта звичайно зовсім не можна знайти там, де його власне треба, то се потривало добру хвилю, заки він повернув на те саме місце в супроводі "рамени закону".

Там за той час зібралася вже ціла купа людей, а в середині тої купи відгравалася якась високодраматична сцена, бо з-посеред загального гомону та реготу юрби чути було раз грізно-крикливі, то знов благально-зацитькуючі слова. При наближенні сторожа публічної безпеки люди розступилися в дві лави, і прихожим показалася не надто приваблива картина. П’яний стояв уже на ногах. Обома руками він держався за кляпи сурдута Хоми і теліпав свойого помічника, як грушу, обвішану дуже твердошкірими грушками, риплячи ненастанно:

— Поліція! Поліція! Арештувати його! Се злодій! Се мошенник! До ката з тобою! Ти обікрав мене! Віддай мої гроші! Де мій годинник? Поліція! Поліція!

Кляпи від сурдута бідного Хоми давно були повідривані і висіли, мов нужденне фалаття; капелюх свойого порятівника збив п’яний на землю і топтав по нім ногами.

— Але ж... пане... чоловіче... христянине! — стогнав уриваним голосом Хома н-р 1, держачися руками за руки п’яниці, що, сам заточуючися, не переставав теліпати його.

— Кроть твою мать за ногу! Я тобі не чоловік! Я тобі не христянин! Віддай мої гроші й годинник! Поліція! Поліція! — кричав щосили п’яний.

Тут інтервеніювало "око закону". Воно крепкою правицею вхопило п’яного за манчестер, а лівою дало йому такого стусана в груди, що неборакові відразу світ замакітрився і він напів зо страху та несподіванки, а напів із надмірного потрясіння розвів руками широко і горілиць повалився на землю. Поліціянт добув свою свиставку, засвистав, як стій над’їхала дорожка, і оба Хоми, поліціянт і п’яний потуркотіли до поліційної інспекції. По дорозі оба студенти розповіли поліціянтові, як було діло, і не минуло півгодини, а вже в поліції все було залагоджене, протокол підписаний, п’яного відведено до поліційного арешту, а оба Хоми,— нумер перший у зовсім не салоновім костюмі,— опинилися на вулиці.

— Маю честь представитися — Хома Галабурда,— сказав Хома нумер другий.

— А я Хома Бідолаха,— відповів Хома нумер перший.

— Слухач прав на третім півріччі ,— продовжав Хома нумер другий.

— А я слухач германістики на третім півріччі,— додав Хома нумер перший.

— Ну, а що думаєте про того бідного робітника? — запитав Хома нумер другий не без іронії.

— Ну, прошу вас, хто би був таке подумав! — з болем у голосі відповів перший.

— Я відразу подумав,— відповів другий. — Але, знаєте, ваш сурдут і ваш капелюх конче потребують якоїсь індемнізації, а бодай невеличкої санації. Було б добре пошукати для них відповідного майстра.

Хома Бідолаха позирав то на свойого нового знайомого, то на своє понівечене убрання, а на його лиці малювалося не то зачудування, не то якийсь жаль; потім оба подалися шукати якогось полатайка.

II

Відтоді вони зробилися приятелями. Не надто близькими, а все-таки. Вони були майже вповні контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх докупи. Хома Бідолаха — се був невеличкий живий чоловічок із повним виразу, але звичайно меланхолійним лицем, з очима, майже все немов примгленими слізьми, з лагідним, м’яким, хоч не мелодійним, голосом. Натомість Хома Галабурда був високий ростом, трохи неповертливий, з лицем немов дерев’яним, із різким, сухим голосом і з іронічним усміхом на устах. Перший усе чутливий, іноді сентиментальний, легко попадав у ентузіазм, усе одушевлений високими ідеалами загального ущасливлення, з невичерпаним засобом декламацій про свободу, братерство і гуманність,— одним словом, невважаючи на свій атеїзм, натура наскрізь релігійна і навіть склонна до сектантства; другий усе скептичний, іноді цинічний, здержливий і мовчазливий серед шумних товариських балачок, робив вражіння ума вбогого на думки і невисокого лету, зверненого більше на практичні питання. Перший задля своєї товариської, легко запальної і немов липкої вдачі волочив за собою все цілий хвіст сателітів, прихильників і побожних слухачів; другий, звичайно самітний, ходив якось боком, своїми окремими дорогами. Знайомі назвали для того одного Хомою з серцем, а другого Хомою без серця, — розуміється, жартом, бо оба були хлопці наскрізь чесні і далекі від егоїстичного шкаралупництва.

Оба Хоми сходилися не раз із собою на грунті популярних тоді серед молодежі дискусій про народництво та задачі інтелігенції супроти робучої маси.

— Мусимо любити народ, що вигодував нас працею своїх рук і потом свойого чола! — проповідав із щирим запалом Хома з серцем.

— До чого здасть[ся] народові наша любов? — бурчав Хома без серця. — Народ потребує реальнішої поживи.

— Нехай ми тілько полюбимо його! Любов піддасть нам також реальніші думки.

— Любов сліпа. Вона затемнює думки, затіснює горизонт, — говорив Хома без серця, про якого злі язики говорили, що смертельно закохався в якійсь гарній польці, але силкувався тепер перемогти сю свою любов і сердився сам на себе та лаяв себе, що та нещасна любов не хотіла вступитися з його серця, невважаючи на всі ясні, як сонце, докази його розуму. — Тілько розум наведе нас на добру дорогу,— повторяв він, майже скрегочучи зубами, хоч зі спокійним видом.

— Ах, розум холодний і егоїстичний,— зітхав Хома з серцем.

— В такім разі се дрібненький і обмежений розум; можна його вважати синонімом глупоти. Правдивий розум глядить ясно й широко, обдумує загальні завдання і розважає великі реформи.

— Але любов мусить бути движучою силою; без неї діло розуму мертве.

— Дурниця! — відбуркував Хома без серця. — Любов плодить немовлят і ідіотів, і тілько розум робить із них твори, більше або менше подібні до людей. На тобі сю роботу довершено лиш до половини.

Хома з серцем відвертається, більше засмучений, ніж розсерджений, а Хома без серця спльовує і відходить, не прощавшися, злий, мабуть, більше сам на себе, як на товариша.

III

Потім на одну часть молодежі найшла нова течія. Говорено багато про бідних пролетаріїв і твердосердих визискувачів, обмірковувано соціальні проблеми, дискутовано з більш або менше розкішною дрожжю про великий соціальний переворот, який ось-ось має надійти і перебудувати цілий світ на нових основах. Хома з серцем залюбки плавав у бурливих хвилях тої течії, віддавався новій вірі всею своєю малокритичною душею, прагнущою якоїсь твердої догми. Він покинув навіть свої германістичні студії і віддався з цілим запалом пропаганді соціалістичних ідей, промовляв на робітницьких зібраннях, писав статті в робітницьких газетах, обертався в самім центрі нововродженого, не дуже ще зрештою міцного робітницького руху.

По однім бурливім робітницькім вічу, де зразу аранжери мусили видержати завзяту боротьбу з поліційним комісаром за свободу слова, а потому говорено іронічно про ті лояльні міщанські верстви, що вважають себе підпорами престолу й вівтаря за те, що вносять до цісарських кас гроші, не ними зароблені, і такі ж гроші складають на будування церков і монастирів на честь бога, в якого не вірять, і для проповідування простому людові та робітникам віри й моралі, якої самі ті, ніби освічені, верстви не признають,— по тім пам’ятнім зборі, на якім наш Хома з серцем, не мігши стерпіти півслівець та іронізування, нарешті промовив "від серця", з слізьми на очах малював недолю робучого люду, з огнем святого обурення почав їздити по новочасних тиранах та кровопійцях, що насичуються потом і слізьми робучого люду, і закінчив блискучим пророкуванням швидкої побіди "злучених пролетаріїв усього світу", причім, на жаль, поліційний комісар перервав його на половині речення і, бачачи надто великий ентузіазм зібраних, розв’язав збори,— по тім пам’ятнім зібранні, коли сотки зворушених, розгарячених, обурених робітників купами звільна і серед живих розмов та погроз розходилися з Єзуїтського саду на всі боки міста, Хома з серцем, вирвавшися з одної такої купи, де всі мовчки і з подякою стискали йому руки, здибався на однім закруті хідника зі своїм приятелем і противником, Хомою без серця, який, очевидно, також ішов із тих зборів, хоч іншою дорогою.

— Ну, що, гратулювати тобі твоєї блискучої промови?— мовив Хома без серця, всміхаючися іронічно і простягаючи приятелеві руку.

— Говориш "гратулювати", а думаєш щось інше,— мовив Хома з серцем, бачачи його іронічний усміх.

— Ти вгадав,— мовив Хома без серця.