Творчість Максима Рильського - Білецький Олександр

П’ятдесят років творчої діяльності Максима Тадейовича Рильського [1] — це достатнє випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цілковитою підставою можемо назвати класиком радянської — не тільки української, а й всесоюзної — літератури.

Класиками ми звемо видатних письменників минулого. Але за сорок з лишком років наша радянська література достатньою мірою уже сформувалась і виросла для того, щоб заявити про своїх класиків, тобто письменників зразкових, письменників, які, досконало володіючи технікою свого мистецтва, висловлювали і висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в їх русі до висот комунізму. Цих наших класиків уже не можна замовчувати; це розуміють не тільки наші зарубіжні друзі, а й ті, хто схильний будь-що, заплющивши очі, заперечувати факт існування радянської культури.

Максим Рильський — поет, учений, громадський діяч — один із невід'ємних елементів цієї культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, — усі ці риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соціалістичною революцією, цілком притаманні поетові М. Рильському.

Довгий час літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Відомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво було б знати: а хто взагалі, проживши понад півсторіччя, лишився таким, яким "був завжди"? І чи багато хто з українських радянських письменників старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було перегоріти, переплавитися, переродитися — не "пристосуватися", а саме, скинувши з своєї психіки "ветхого Адама", почати інакше, по-новому сприймати життя і відбивати його у своїй, свідомості. Можливо, для одних це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває суперечливим. Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але чи не найстійкішою і найміцнішою є та любов, що поступово, але глибоко вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирістю сказав сам поет:

Життєву путь свою

Нерівно і хитаючись верстав я.

Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокі до самого себе слова Пушкіна:

И с отвращением читая жизнь мою,

Я трепещу, и проклинаю,

И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...

М. Рильський ще в 1929 році у поезії "Пам'ятник" — своєрідній антитезі прославлених пушкінських рядків ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") — закінчував сумну самооцінку справедливим твердженням:

Зате в житті ні разу

Неправді не служиві

Щирість — це одна з найхарактерніших рис його поезії і всієї його діяльності взагалі. Він міг помилятися: помилятися, як відомо, властиво людині, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителів, Іван Франко, він — "semper tiro" ("завжди учень"), і ніхто не наважиться не повірити його автобіографічному визнанню:

"Розумна й строга школа життя і голоси великих учителів — народу. Партії, Леніна — зробили з мене те, ким я є нині: літератора, який вважає себе передусім слугою народу, людину, яка в дні великої, священної боротьби з гітлерівськими звірами вступила до лав Комуністичної партії, твердо пообіцявши звання комуніста своєю роботою виправдати...".

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві, в дрібнопоміщицькій родині. Його батько, відомий український етнограф, громадський діяч і публіцист, належав до ліберально-народницької інтелігенції. Мати — селянка села Романівки, колишньої Київської губернії Перші дитячі враження поета пов'язані з Романівкою, з її природою і людьми, а життя в заможній сім ї до певної міри сприяло ідилічному сприйманню навколишнього оточення. Однак усі ці ідилії, як пізніше визнавав поет, не закривали від нього того, чим було тодішнє село, а тяжкі злидні знайомих селян викликали далеко не ідилічні думки і почуття, яким розвинутися дано було згодом.

Про своє дитинство та юність, про пору навчання в гімназії та університеті, про зовнішні умови життя в перше десятиріччя Жовтня поет сам досить докладно розповів у своїй ліриці, в поемі "Мандрівка в молодість", надрукованій у 1944 році і згодом докорінно переробленій, в прозовому етюді "Із спогадів", і нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним повідане, наводити біо-бібліографічні дані, багато разів повторювані в кожній статті про М. Рильського. Звернімося просто до його творчої біографії, яка починається ще на порозі юності збіркою 1910 року "На білих островах" і поки що доходить до книжок віршів, виданих у 1957 — 1959 роках. За підрахунком одного з критиків М. Рильського, у цілому це складає більше 25 збірок оригінальних поезій і понад 250 тисяч рядків поетичних перекладів, а до того слід додати ще численні статті і дослідження з історії літератури, народної творчості, театру, багато публіцистичних виступів.

Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 — 1917.

На Україні в 1913 році не стало М. Коцюбинського і Лесі Українки. Останні роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 році. В літературі дедалі відчутнішим стає засилля буржуазних націоналістів, які прибрали до своїх рук періодичну пресу — від "Літературно-наукового вістника", редагованого М. Грушевським, до "Української хати" — органу українських "модерністів". Недавній "трибун" революції 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишній "революціонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної інтелігенції, у романах і драмах проповідував "чесність з собою", тобто цілковите право на всяку підлоту в ім'я вимог "сильної" індивідуальності, що усвідомлює лише свободу, незалежність від будь-яких суспільних норм. Критика журналу "Українська хата" одверто жадала розриву з демократичними традиціями української літератури XIX століття і відмови від її заповітів "служіння народові" — несвідомому і нездатному творити історію "натовпові". Зрікаючися революції, впадаючи то в містику, то в безвихідний песимізм, то в еротику на межі з порнографією, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологічний націоналізм, реакційна література потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, і понурий хор літераторів намагався заглушити голоси [..:] представників демократичного табору — таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших — А. Шабленко. Треба сказати, що передові ідеї, не заглушені і в ці тяжкі часи, найменший вираз знаходили собі у ліричній поезії.

Рильський згодом не передруковував першої своєї книги цілком, хоч і не знищив її, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як "Мечты и звуки" Некрасова, до збірок творів цих великих російських письменників. І про молодечі поезії Рильського варт згадати не тільки заради "бібліографічної повноти".

Книга "На білих островах" цікава, по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського доби творчої зрілості характерна викінченість форми, конкретність словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика "настроїв". Ліричний герой книги — мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподіленим), як Гейне у "Книзі пісень". Його лякає життя, страхає ніч, розчавлюють "грізні стіни", відокремлюючи його від людства. Його мучать жахливі сновиддя, — якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблі надії. Живих людей він бачить здалека; це — "безсилії раби": вони щось ненавидять, щось кохають, і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни, розбудити сплячих і кликати їх — але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну.

На "білих островах" поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землі. "Білі острови" — це хмари на синьому морі неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз. Іноді автор сам дивується:

"За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." І тоді ми розуміємо, що, читаючи такі рядки п'ятнадцятилітнього поета, як:

Годі! Скінчилася пісня моя,

Годі! Розстроїлись струни,

Привиди бачу кругом себе я,

Бачу — несуть якісь труни, —

можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запізнілий "романтизм" — той самий, що про нього писав в "Євгенії Онєгіні" Пушкін, малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегіях

Співав, що в'яне серця цвіт,

Не мавши й вісімнадцять літ

(Переклад М. Рильського).

А крім того, декілька поезій у книжечці давали підставу думати, що автор — здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи і розчарування в нього — неорганічні, навіяні літературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поряд із цими впливами він починає літературне життя під враженням від діяльності таких діячів української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Заньковецька і П. Саксаганський. їх приклад, їхні художні принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, допомогли поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури, якою ще скута була його творча індивідуальність.

У деяких віршах уже починають бриніти мотиви почуття любові поета до трударів, які "хліба не мають" і "волі на мент лиш єдиний бажають".