Декамерон - Джованні Боккаччо

― Гаразд, ― сказав отець Альберт, ― зроблю ж я сьогодні те, чого давно вже не робив: роздягнусь та й подивлюся, чи правду ви кажете.

Набалакавшись, жінка вернулася додому, а отець Альберт часто ходив до неї ночувати в ангельській подобі, жодної ніколи не мавши перешкоди. Одного дня Лізетта зустрілася з кумою і зазмагалася з нею про красу; хотівши своєю вродою над усіма іншими повеличатися, вона ляпнула з дурного розуму:

― Якби ви знали, кумо, кому краса моя до смаку припала, то ви б уже про інших мовчали!

Кумі цікаво було її випитати; добре знаючи Лізеттину вдачу, вона сказала:

― Може, воно й правда ваша, та не знавши, хто се такий, я не зміню своєї думки.

Тоді безклепка жіночка сказала:

― Не годилося б про те і говорити, та знайте, кумо, що за мною упадає сам архангел Гавриїл. Він любить мене, як душу, і каже, що такої гарної жінки немає ніде на світі й поза світом.

Кума трохи не розреготалася, та стрималась, щоб не сполохати її, і сказала:

― Далебі, кумо, як за вами справді впадає архангел Гавриїл і каже вам такі речі, то так воно і є; тільки зроду я не думала, щоб ангели оте діло робили.

― Кумасю, ― сказала Лізетта, ― ви помиляєтесь: присягаю вам на рани Христові, що архангел те вміє краще за мужа мого; каже, що й на небі те роблять, та і в раю такої гарної, як я, немає; отож він улюбив мене і ходить до мене ночувати. Он воно як!

Пішла кума од Лізетти, і не терпілося їй ту новину по всьому місту розславити; зійшовшися десь на бесіді з своїми подругами, вона їм геть-чисто все розказала. Ті переказали ту дивину чоловікам та іншим жінкам, а ті знов далі, так що за два дні пішов поговір по всій Венеції. Прочули про те і дівери Лізеттині; вони їй нічого не сказали, а надумали присочити того ангела й перевірити, чи вміє він літати. Кілька ночей вартували вони коло її дому.

Дійшли якісь поголоски й до самого отця Альберта, і він вирядився одної ночі до жінки, щоб вичитати їй за те, що проязичилась. Ледве він роздягнувся, як її свояки, що бачили, як він ішов, почали добуватися в двері. Почувши їх грюкання, чернець догадався, в чім річ, устав і, не бачачи іншого виходу, одчинив вікно та й скочив з нього у великий канал. Води там було глибоко, плавав він добре, тож ніякої шкоди йому не сталося. Перепливши на той бік каналу, він шмигнув у розчинені двері якогось будинку і попросив господаря порятувати його ради бога, сплівши йому при тому якусь побрехеньку, як він тут опинився такої доби та ще й голий. Тому чоловікові стало його шкода, він поклав його спати на своє ліжко, бо мав саме кудись іти, і сказав йому, щоб побув тут, поки вернеться; тоді замкнув його, а сам пішов собі.

Лізеттині дівери, зайшовши до неї в кімнату, побачили, що архангел Гавриїл полетів, лиш крил не встиг захопити. З великої досади вибештували вони добре своякиню, що невтішно ридала, забрали ангельські причандали та й пішли додому.

Як уже добре розвиднілось, почув той чоловік десь на мосту Ріальто{156}, як люди говорили, що архангел Гавриїл ходив ночувати до монни Лізетти, а як родичі застукали його, то він кинувся з вікна в канал і хто його знає де дівся; от він зразу й зміркував, що се той самий голяк, що то у нього І сховався. Вернувшись додому, він розпізнав отця Альберта і виторгував у нього п'ятдесят дукатів за те, що не видасть І його Лізеттиним родичам; чернець мусив на те погодитись. Як отець Альберт хотів уже йти з того дому, господар сказав йому:

― Я бачу тільки один спосіб рятунку ― не знаю, чи ви на те пристанете. Сьогодні в нас у місті велике свято і буде і така гульня: хто вестиме чоловіка в ведмежій машкарі, хто в дикунській, а хто ще в якій; на майдані святого Марка будуть лови, а як вони скінчаться, то вже і святові кінець, і всі люди розійдуться з машкарами хто куди. Коли хочете, то поки ще не взнали, що ви тут, я поведу вас на гуляння в машкарі, а звідти вже куди скажете; інакше ви звідси ніяк не вийдете, бо дівери тієї жінки, гадаючи, що ви десь тут, порозставляли скрізь сторожу, щоб вас упіймати.

Хоч і не дуже хотілося отцю Альбертові до того способу вдаватися, проте, боячися Лізеттиних діверів, він зважився на те і сказав чоловікові, нехай веде його куди хоче і в якій завгодно машкарі. Чоловік вимазав його всього медом, обтрусив пір'ям, почепив йому на шию ланцюга, а на обличчя машкару, в одну руку дав великого дубця, а в другу на шворці ― двох здоровенних собацюр, у різника взятих, а сам тим часом (отака-то венецька вірність!) послав одного чоловіка на міст Ріальто оповістити всім, що хто хоче побачити архангела Гавриїла, нехай іде на майдан святого Марка. Трохи згодом вивів він його на вулицю ― чернець ішов спереду, а він іззаду, тримаючи його на ланцюзі. Бачачи їх, люди гомоніли і все питали: «Що це таке? Шо це таке?» Господар же повів його на майдан, де вже зібрався великий тиск народу ― хто зразу за ними йшов, а хто прибіг сюди, почувши того окличника на мосту. Дійшовши до майдану, чоловік прив'язав свого дикуна до стовпа на видноті ― почекати, мовляв, поки лови почнуться; мухи й ґедзі липли до меду, не даючи дикунові спокою. Коли народу зібралося ще більше, чоловік, удавши, ніби хоче спустити свого дикуна з ланцюга, здер машкару з отця Альберта і гукнув:

― Панове! Кабана сюди не привели, ловів не буде, то подивіться ж хоч на архангела Гавриїла, що злітає вночі з неба на землю утішати венеціянок.

Скоро спала з дикуна личина, всі одразу ж упізнали отця Альберта і такий ізняли галас, так його лаяли і шпетили, як рідко якого шахрая, ще й кидали йому в обличчя хто грязь, а хто лайно. Довгенько так вони над ним збиткувалися, та, на щастя, дійшла та вістка до монастиря; прибігло