Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва) - Платон

Повчання при ініціаціях у містерії відбувалося через міфи. І Платон дотримується правил гри: він розповідає міф про батька і матір Ероса, а тоді дає докази цих міфологічних тверджень. Гра міфу в Платона загалом, а в цьому випадку зокрема, має функціональну роль великої ваги: вона є немовби дзеркалом, у якому думка споглядає себе як образ. Вона виражає мислення образами, не менш глибоке, ніж мислення поняттями.

Щоб відзначити уродини Афродіти, боги влаштували велике свято; разом з іншими богами на бенкеті був і Порос — Богатство, бог винахідливості й достатку, син богині мудрості Метіди. Жебрати до воріт прийшла також Пенія — убогість, втілення нужди і нестатків. Пенія була позбавлена всього, чим володів Порос. Упившись нектару (вина тоді ще не було), Порос зайшов до саду Зевса і заснув. Пенія ж, прилігши поруч, зачала від нього Ероса. Так Ерос став вічним супутником Афродіти, бо був зачатий в день її уродин. Уже з природи своєї він закоханий у прекрасне, бо й сама Афродіта прекрасна. Будучи сином Пенії та Пороса, він успадкував основні риси батьківської і материнської вдачі: він ні смертний, ні безсмертний. «Того самого дня, якщо йому таланить, він живе-розквітає і вмирає, але, ввібравши природу свого батька, оживає знову. Тільки-но щось набуде — вмить забуває: тим-то Ерос ніколи не знає убогості, але й не відає статків» [203b1-e5].

Закінчуючи розгляд природи Ероса, слід вказати на ще два важливі моменти. Один стосується ототожнення Ероса з філософом, другий — метафізичного значення метафоричних постатей Пенії, Пороса і самого Ероса.

Платон назріває Ероса справжнім поетом саме тому, що він є філософом: з цього випливає його функція посередництва між двома протилежними началами, адже філософ також є проміжною ланкою між мудрістю і невіглаством. Богам властива мудрість, тому вони не займаються філософією. Але й невігласи нехтують філософією, бо, хоч і не мають мудрості, але впевнені, що володіють нею і тому не прагнуть її осягнути. І Платон у символічний спосіб артикулює основну свою тезу про тотожність Ероса з філософом: «Мудрість — одне з найпрекрасніших благ, тоді як Ерос — прагнення до прекрасного, так що Ерос — неминуче філософ, тобто любомудр і, як філософові, йому належить місце між мудрецем і невігласом. Причина ж того — його походження. Він — син батька, що мудрий та невичерпно багатий, і матері — немудрої й убогої» [204b2-8].

Ще Плутарх вбачав у постатях Пенії і Пороса метафізичні начала. Пенію він тлумачив як матерію, і це його розуміння не потребує спростування. На думку Плутарха, Пенія виявляє, виражену на різних рівнях, тенденцію матеріального начала до прийняття формального начала. Пороса Плутарх ототожнював із самим першоначалом [Plut. De Iside et Osiride, 57D]. Утім, таке тлумачення містить суттєву похибку. Порос не є найвищим першоначалом, а лише його здійсненням; він є силою, якою першоначало притягує до себе і через яку воно залишає відбиток на всій дійсності, потрясаючи її до основ. Нарешті, Ерос є синтетично-динамічним посередником між обома началами; безперервно здійснюючись у цьому динамічно-біполярному вимірі, він забезпечує стабільність і тривання буття.

Історичний вимір цієї Платонової концепції Ероса неможливо зрозуміти, якщо не брати до уваги особливого способу мислення греків, які на всіх рівнях — у мистецтві, релігії, філософії — уявляли і виражали світ, загалом і в деталях, відповідно до біполярної структури. У своєму розумінні Ероса Платон доводить цю концепцію до крайніх її наслідків.

З'ясувавши природу Ероса, Сократ говорить про користь, яку Ерос приносить людям. Якщо він є прагненням до прекрасних речей, то постає запитання, яка користь для людини від того, що вона осягнула прекрасне? А оскільки краса тотожна з благом, то виникає запитання, яку користь має людина, котра за допомогою Ероса здобула благо? На це запитання легше знайти відповідь: людина, котра здобула благо, стає щасливою. Але якщо Ерос є змаганням до блага задля щастя і якщо всі люди у своїх вчинках змагають до тих благ, які роблять їх щасливими, тоді Ерос у кожній людині є тією силою, яка визначає всі її вчинки. Інакшими словами, якщо людська природа реалізує себе в пошуку й осягненні найвищого Блага, тоді Ерос у кожній людині є здатністю не просто осягнути благо, але оволодіти ним назавжди, щоб людина стала щасливою [204d3-205a4].

Відтак постає ще одне запитання: у який спосіб мають діяти ті, що прагнуть блага, щоб їхню відданість і одержимість можна було назвати любов'ю? Їхні дії Сократ пов'язує з бажанням породжувати і приводити на світ у красі. Адже Ерос є не лише любов'ю до краси, а й бажанням «породжувати у красі» [206b7-8]. Вагітний тілом і душею прагне розродитися своїм сім'ям, але родження не може статися там, де нема гармонії, тобто в потворному. Розродитися можна тільки в прекрасному, що перебуває в гармонії з божественним. Лише краса допомагає родити і приводити на світ нове життя.

Однак чому Ерос має потребу породжувати? Тому що родження якраз і творить той неперервний процес, завдяки якому всяке смертне єство осягає безсмертя. І в цьому простежується тісний зв'язок Ероса з благом. Адже найвище Благо є вічне, а тому з онтологічного погляду передбачає безсмертя. Тому, якщо Ерос є прагненням вічно володіти благом, він неминуче є також прагненням здобути безсмертя, перемагаючи смертність через родження у красі. Іншими словами, Ерос є чимось на кшталт «спасенної контрсили», яка через породження забезпечує тривання буття у сфері смертного [207а1-5].

Можна було б вважати, що ми вже дійшли до суті поставленого запитання щодо користі, яку Ерос приносить людям. Натомість для Платона важливо з'ясувати саму причину прагнення безсмертя, що закорінена у смертному єстві. Йдеться про вимогу, яка онтологічно властива смертній природі. Все смертне може шукати безсмертного лише через родження, залишаючи щоразу нове замість старого. І це справедливо не лише для тіла, а й для всього, що має стосунок до душі, скажімо для звичок, думок, радощів, пізнання: це намагання завжди відтворювати те, що проминає і щезає, і постійно відновлювати те, що втрачається.

Чоловіки, що носять сім'я в тілі, звертають свій ерос на жінок, породжують дітей і через них шукають безсмертя, «у дітях лишають пам'ять про себе і осягають блаженство на всі прийдешні часи» [208е1-3]. Натомість ті, що вагітні більше душею, ніж тілом, намагаються зачати і породити те, що личить самій душі, тобто «чесноти», а зокрема найбільшу із