Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

наукових статей, які (з найкращими намірами) мені надсилають колеги, систематизувати ділові папери, старі листи й т. п. Хоч які б категорії людина використовувала для своєї системи класифікації, завжди трапляються незручні речі, що їй не відповідають, а некомфортна непевність призводить до того, що я, соромно сказати, залишаю не віднесені до жодної категорії папери на столі, де вони лежать іноді роками, допоки їх не можна буде спокійно викинути. Нерідко той чи інший із них знаходить не надто задовільний прихисток у категорії «різне», що одразу ж після її заведення виявляє загрозливу тенденцію до розростання. Іноді мені стає цікаво, чи не є бібліотекарі та хранителі усіх музеїв за винятком біологічних особливо схильними до виразки шлунка.

У таксономії живих істот такі проблеми з систематизацією не виникають. Серед тварин жодних категорій «Різне» просто бути не може. Якщо триматися вище видового рівня й вивчати лише сучасних тварин (або тварин будь-якого конкретного часового зрізу; див. нижче), то жодних незручних проміжних форм не спостерігається. Якщо якась тварина раптом виявляється схожою на якусь незручну проміжну форму, скажімо на щось, розташоване чітко посередині між ссавцем і птахом, то еволюціоніст може бути певний, що це точно має бути одне або інше. Позірність проміжної форми має бути ілюзією. Бібліотекареві ж у цьому не пощастило. Адже та чи інша книжка цілком може одночасно належати до двох розділів, наприклад історії та біології. Кладистично налаштовані біологи ніколи не дозволяють собі вдаватися до жодних бібліотекарських аргументів щодо «зручності» класифікації китів як ссавців, риб чи чогось проміжного між ссавцями й рибами. Єдиний аргумент, який ми маємо, є фактичним. У цьому випадку сталося так, що факти приводять усіх сучасних біологів до одного й того самого висновку. Кити є ссавцями, а не рибами, і вони не є навіть у крихітній мірі чимось проміжним. До риб вони не ближчі, ніж люди, качкодзьоби чи будь-які інші ссавці.

По суті, важливо розуміти, що всі ссавці — люди, кити, качкодзьоби та решта — є абсолютно однаково близькими до риб, оскільки всі ссавці пов’язані з рибами одним спільним предком. Міф про те, що ссавці, наприклад, утворюють якусь драбину, чи «шкалу», де «нижчі» є ближчими до риб, аніж «вищі», є проявом снобізму, що не має нічого спільного з еволюцією. Це лише давнє, доеволюційне уявлення, подекуди відоме як «великий ланцюжок буття», що мало бути розвінчане еволюцією, але загадковим чином просочилось у погляди на еволюцію багатьох людей.

На цьому етапі я не можу не звернути увагу на іронію виклику, який креаціоністи полюбляють кидати еволюціоністам: «Пред’явіть ваші проміжні форми. Якщо еволюція — це правда, то мають існувати тварини, що стоять на півдорозі між котом і собакою чи між жабою й слоном. Але чи бачив хтось колись жабослона?» Мені якось прислали креаціоністські брошури зі спробами висміяти еволюцію за допомогою зображень гротескних химер — наприклад, задньої частини коня, приставленої до передньої частини собаки. Їхні автори, схоже, уявляють, що еволюціоністи мають вірити в існування таких проміжних тварин. Такі закиди не просто не відповідають істині, вони є її повними антитезами. Одне з головних очікувань, які дає нам теорія еволюції, полягає в тому, що проміжних форм такого типу не має існувати. У цьому-то й суть мого порівняння тварин і бібліотечних книжок.

Отже, таксономія живих істот, що виникли шляхом еволюції, має унікальну властивість створювати ідеальну узгодженість у світі ідеальної інформації. Саме це я й мав на увазі, кажучи, що слова на кшталт «істинна» й «хибна» можуть застосовуватися до принципів кладистичної таксономії, але не бібліотечної. Тут необхідно зробити два застереження. По-перше, у реальному світі немає ідеальної інформації. Біологи можуть сперечатися щодо фактів про походження видів, і ці суперечки буває непросто розв’язати через неідеальну інформацію — скажімо, надто малу кількість скам’янілостей. Я ще повернуся до цього. По-друге, інша проблема виникає, якщо скам’янілостей надто багато. Струнка й чітка дискретність класифікації схильна випаровуватись, якщо спробувати вводити в неї всіх тварин, що колись жили, а не лише сучасних. Адже, хоч якими б далекими були одна від одної дві сучасні тварини — скажімо, птах і ссавець, — вони все ж мали колись давно спільного предка. Якщо ж спробувати втулити в нашу сучасну класифікацію ще й цього предка, зробити це може бути доволі складно.

Щойно ми починаємо розглядати вимерлих тварин, твердження про відсутність проміжних форм перестає бути істинним. Навпаки, нам тепер доводиться мати справу з потенційно безперервною низкою проміжних форм. Відмінність між сучасними птахами й сучасними нептахами на кшталт ссавців є чіткою лише тому, що всі проміжні форми, які сходяться в минулому до спільного предка, вже померли. Аби надати цій думці найбільшої переконливості, подумайте знову про гіпотетично «добру» природу, що надає нам повні дані про скам’янілості — скам’янілості кожної тварини, що колись жила на Землі. Коли я запропонував вдатися до цієї фантазії в попередньому розділі, то згадав, що з одного погляду природа насправді була б недоброю. Я тоді думав про тяжку працю з вивчення та опису всіх скам’янілостей, але тепер ми переходимо до іншого аспекту цієї парадоксальної недоброзичливості. Повні дані про скам’янілості дуже ускладнили б класифікацію тварин на дискретні іменні групи. Маючи повні дані про скам’янілості, довелося б облишити дискретні назви і звернутися до якоїсь математичної чи графічної системи позначок змінних шкал. Людському розуму дуже до вподоби дискретні назви, тож у певному сенсі неповні дані про скам’янілості — це не так уже й погано.

Якщо розглядати всіх тварин, що колись жили на Землі, замість просто сучасних тварин, такі слова як «людина» і «птах» стають так само розпливчастими й нечіткими на краях як слова на кшталт «високий» і «гладкий». Зоологи можуть безрезультатно сперечатися про те, чи належить конкретна скам’янілість птахові. По суті, вони часто обговорюють саме це питання в контексті відомих викопних решток археоптерикса. Виявляється, якщо відмінність «птах/нептах» є чіткішою, ніж «високий/низький», то лише тому, що у випадку птаха/нептаха всі незручні проміжні форми вже померли. Якби звідкись узялася дивна вибіркова пошесть, що повбивала б усіх людей проміжного зросту, слова «високий» і «низький» набули б такого самого точного значення, як «птах» чи «ссавець».

Зручний факт, що більшість проміжних форм наразі є вимерлими, рятує від незручної невизначеності не лише зоологічну класифікацію. Те саме справедливо для людської етики та закону. Наші правові й моральні системи є глибоко видоспецифічними. Директор зоопарку має законне право «приспати» шимпанзе, що не відповідає визначеним вимогам, тоді як будь-яке припущення стосовно того, що він може «приспати» зайвого доглядача чи касира, було б зустрінуте лементом про нечуване неподобство. Шимпанзе є власністю зоопарку. Люди ж у наші дні не вважаються чиєюсь власністю, однак обґрунтування дискримінації шимпанзе в такий спосіб почуєш нечасто, і я сумніваюся, що такі виправдані обґрунтування взагалі існують. Видоспецифічність нашого ставлення до тварин, натхненна християнською вірою, є настільки приголомшливою, що аборт однієї-єдиної людської зиготи (при тому, що більшість із них у будь-якому разі приречені на спонтанний аборт) може викликати більше морального занепокоєння та праведного гніву, ніж вівісекція будь-якої кількості розумних дорослих шимпанзе! Мені доводилося чути добропорядних ліберальних учених, які не мали жодного наміру справді різати живих шимпанзе, однак пристрасно обстоювали своє право робити це за бажанням, без перешкод з боку закону. При цьому такі люди часто першими повстають